Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Жертвувати - означає віддавати комусь те, що підготував для себе

Уже п’ятий рік поспіль журналістка,  телеведуча «1+1» і кураторка соціального проєкту «Право на освіту» Наталія Мосейчук на церемонії Global Teacher Prize Ukraine 2021 нагороджує вчителів своєю особистою премією "Вибір серцем".  Головний критерій цієї відзнаки – відчути вчителя серцем. 

Вибір відбувається серед тих вчителів, які роблять більше, ніж просто навчають дітей. Про них ще кажуть - вчителі від Бога, за покликанням. Вони своєю педагогічною працею доносять до розуму і серця дітей  справжні людські цінності, простягають руку допомоги всім, хто цього прагне і потребує. 

Цьогоріч цю нагороду отримали дві вчительки — Тетяна Вакулюк із Дніпра та Уляна Буцяк. Особливо приємно, що нагороду заслужено отримала Уляна Буцяк - вчителька української мови та зарубіжної літератури, директор  Тейсарівської школи…

Проєкт «Вчителі-волонтери Луганщини» реалізовують український благодійний фонд «Восток SOS» та естонська організація MT? Mondo. Програма фінансується Міністерством закордонних справ Естонії. Кожен переможець отримав по 80 тисяч гривень.

Восьмий рік триває російсько-українська війна на Сході України. І коли багато хто у пошуках кращої долі виїжджає зі зруйнованих війною міст сірої зони, є ті, хто хоче, щоб ця зруйнована територія і покалічені серця мали можливість жити й відчувати себе Україною і українцями. І не просто хоче, а бере рюкзак і  вирушає вчителювати у прифронтове Щастя…

Саме так поступила Уляна Буцяк, яка в межах волонтерської програми «Вчителі-волонтери Луганщини» вирішила поїхати вчителювати туди, де російськомовні люди і діти, де на «бандерівців» дивляться косо, де може все статися, бо територія – прифронтова. . Знала, що викладатиме не тільки свої профільні предмети — у школах на лінії розмежування катастрофічно не вистачає вчителів.

Ми попросили п. Уляну розповісти нашим читачам про себе, про проєкт і про те, як вона вирішила поїхати на Схід.

- Нас було двоє - Ірина Яковлєва, вчитель англійської мови, і я - українська мова, педагог- організатор дозвілля, виховна робота.  Ірина Яковлєва приїхала до Щастя з Берліна, де вона працює у німецькій громадській організації, яка реалізує проєкт посилення громадянського суспільства в Україні. Ще двоє вчителів поїхали в Новотошківку і двоє у Троїцьке. Всього нас було шестеро зі всієї України. Можна сказати, ми першопрохідці, які зголосилися.

- Як Ви потрапили в цей проєкт?

- Так склалося, що вже давно беру участь в різних проєктах, шукаю нові ідеї, щоб у школі щось змінити, реорганізувати, нове щось привнести. Тоді якраз закон про освіту вступав в силу, і ми всі нововведення вишукували, а нововведеннями хто ділиться - Міністерство освіти і наша НУШ,  яка працює вже четвертий рік. Ми підписані на всі освітні сайти, і нам постійно приходять оці новинки. Одного разу в грудні побачила інформацію про такий проєкт. Спочатку завагалась, що мене не відберуть, але в січні цей проєкт знову потрапив мені на очі, і я не втрималась, заповнила анкету.

Протягом місяця, коли ще тривав конкурсний відбір, я мовчала, і ніхто не знав про цю мою місію. А коли вже зателефонували й повідомили, що мене відібрали, почала думати, як розказати рідним… Лише за два дні до поїздки сказала родичам, що їду. Попередила, що заперечень не приймаю. Звісно, було багато стереотипів і у нас тут вдома були хвилювання. Звичайно, був і страх, адже  ситуацію на Сході по-різному озвучують і людей тамтешніх по-різному характеризують. Тому були певні побоювання і внутрішнє хвилювання. Попередньо у Zoom спілкувалась з майбутнім колективом, і, вже поговоривши з колегами, всі сумніви розвіялись.

- Ви були єдиною представницею із Заходу України, як вас сприйняли?

- Це дуже відчувалось впродовж усієї волонтерської місії, але коли уже близько познайомилися, то виникали відчуття щодо того, чому ще досі у такому розвиненому суспільстві існує якийсь бар’єр, прірва різноманітних страхів. Дивні були відчуття. Бо там є і молоді, і старші, і з усіма було так тепло й добре спілкуватися, що потім аж, знаєте, наче ставало соромно думати про те, що я боялась до людей на Схід України їхати. Тут і у нас, на жаль, досі існують певні стереотипи. Запитували й мене: «А тобі не страшно, не лячно? А як ти так? А чого?».

Більше було страху за мовний бар’єр, за те, як мене сприймуть, чи захочуть спілкуватися українською…

Там все російське, російська культура, ніде українського слова. І пахне війною… Коли  ми приїхали, нас всюди возили, показували, щоб ми ту енергетику відчули. Навіть приносили оці гільзи, то діти там ходять, збирають, я то так і привезла в трьох пакунках додому. Ми були в тій школі, де під час освітнього процесу залетіла куля через вікно до класу і влучила в дошку…

Найбільша потреба у школах на прифронтових територіях  у вчителях української, англійської мови та історії України. В школах викладають переважно російську мову та літературу, українська мова в них як щось неважливе, як урок трудового навчання у нас. Я як вперше зайшла в 9-ий клас, а в них класний керівник веде російську мову і літературу, не стрималась і запитала, за якою програмою вони викладають російську мову, то у відповідь почула, що за варіативною. У нас немає жодного факультативу, тому що нема коштів, а там держава виділяє кошти. Вони там по 10 годин вивчають російську мову і літературу.

Окрім викладання мови, я була педагогом-організатором. Місяць лютий багатий на різні події, тому організовувала виховні години, свята, присвячені Небесній Сотні, до дня народження Лесі Українки, День доброти, що через два дні і психологічні тренінги, бо там і психології як такої не було. Дуже мене вразила їхня методика викладання. Вони ще застрягли в совку. Ми вже інші, більш  звикли до відкритості, до свободи…

- Скільки дітей навчалося у тій школі, де Ви були? 

- Понад 500, але дуже похвально для школи те, що вчителі вели дистанційне навчання діток з окупованих територій, зокрема з Луганська. Дуже багато вчителів і директорка теж родом з Луганська, постійно там жили і доїжджали в Щастя, а коли почалась війна, стали всі перед вибором: або жити там без роботи, без існування, без нічого, або переїхати в Щастя, винаймати житло і працювати тут. 

Директорка, вчитель фізкультури і захисту Батьківщини разом із завучем - вчителькою математики вирішили переїхати на українську сторону і зберегти роботу. Ми були свідками однієї історії. В час нашого перебування рідний дядько завучки помер у Луганську і вона, єдина, хто ним опікувався, два дні виробляла документи, довідки, прохання, щоб змогла поїхати й поховати рідну людину і щоб її звідти потім ще й випустили…

Дуже обережно ставився до нас весь педагогічний колектив, напевне, спочатку не розуміли, для чого ми приїхали. Але наша діяльність була вся відкрита, весь вільний час ми присвячували школі та учням, ми все з ними узгоджували, щоб не завдати ніякої шкоди нікому. І вже за тиждень нашого перебування ставлення почало мінятися. Діти дуже хотіли залишатись після уроків на додаткові заняття, мали змогу підвищити рівень своєї англійської. Ми влаштовували різні квести до Дня патріотики, до Дня малого герба, проводили роботу в групах. А робота в групах - це рух, це взаємодія, це поділ обов’язків, то діти не могли повірити, що на уроці можна вільно поводитися, спілкуватися між собою, взаємодіяти. Ми дітям підготовлювали різний роздатковий матеріал, Поки ми дали зрозуміти учням, що на уроці можна говорити, спілкуватися, пройшов певний час. Вже наприкінці нашого перебування вони розкрилися. Коли я заходила у клас, то тільки й лунали запитання: а коли ще будемо грати в гру, а коли ми будемо ще сюрпризи отримувати – це для них нове. В них там форма навчання: лекція – слухати, домашнє завдання – виконати, і так по кругу. Інновацій там практично немає.

Коли ми їхали, нам благодійний фонд виділив невеличку стипендію, то ми все витратили на подарунки для вчителів і учнів. Я везла писанки, пам’ятки про Львів. А коли ми їхали додому, вони також нам підготували подарунки, фотоальбоми. Я хотіла щось про Щастя взяти сюди, якусь пам’ятку, то практично не було. Ми, коли прощалися, запросили їх на Львівщину. І в липні вчителі зі Щастя брали участь в проєкті на Івано-Франківщині, вони приїхали до нас і ще тиждень тут гостювали. Ми їм показали нашу місцевість, наші гори, нашу культуру. Хтось в Щастя переїхав у дорослому віці, а виріс на заході, в когось бабусі, дідусі з центру України. Вони вже тоді у перший день при зустрічах, при знайомстві говорили, що всі, хто в Щасті лишилися, – це ті, хто за Україну. Один із вчителів школи в Щасті з дружиною розлучився, бо вона не хотіла їхати на українську сторону і разом із сином залишилася на окупованій території… Директорка тієї школи залишила квартиру, житло, а тут винаймають. 

Кожен день ми переживали чиюсь історію, пропускали через себе, то дуже важко. Приходили в магазин, а в одному магазині продавець нормально нас сприймає, а  в іншому - а ви зі Львова і починає: а ви те, а ви такі. І ми ті настрої всі відчували й переживали. Є частина, яка хоче з того вибратися, вони вчать українську мову, дітей відправляють на навчання, їздять, пізнають світ, а є частина, яка нічого не визнає і не хоче мінятися.

- Ви очікували, що можете потрапити в номінацію на церемонії Global Teacher Prize Ukraine 2021?

- Ні, про це навіть не здогадувалась. Я поїхала тому, що відчувала обов’язок, що мушу там бути, щось змінити. А благодійна організація «Восток SOS» шукає, як розрекламувати свій проєкт, ту місію, то волонтерство, як залучити більше людей до участі в ньому, і таким чином вони написали заявку й подали наші дані в номінації на церемонії Global Teacher Prize Ukraine 2021. Ця церемонія проводиться для того, щоб пропагувати професію вчителя, бо вчителі важливі. Вони хочуть підвищити престижність вчительської професії. Щоб молодь вибирала професію вчителя, щоб залишалася в школі. Ми ще так на Львівщині не відчуваємо, а ось у центральній чи східній Україні – там дуже бракує кадрів.

- Що далі, чи плануєте Ви й надалі їздити на Схід, передавати досвід брати участь у проєкті?

- Мені вже дзвонили з благодійної організації і повідомили, що восени будуть продовжувати свій проєкт і шукають таких волонтерів-відчайдухів, які хотіли б взяти участь. Я не проти, але вже не в Щасті, бо там ми трохи рух зробили, а хотілося б в село. Там у селах теж школи є великі. Але в села не дуже хочуть їхати, бо там умов немає, ні води, ні газу. Там села взагалі повимирали, і той страх, руїни ми на власні очі бачили, нас трохи возили.

- І Вам не страшно, адже кажуть, що й там, у прифронтових селах,  вдень українська влада, а вночі сепаратисти?

- Ні, не страшно. Ми в Щасті досягли своєї мети, діти нам відкрилися, постійно до себе запрошували, і ми зрозуміли, що якийсь слід залишили: хтось вірш вивчив, хтось почув перший раз «Лебеді материнства» і Лесю Українку хтось відкрив для себе у 8 класі вперше.

На деякі  запитання я знайшла відповіді, а деякі ще й появилися. Наша місія ще не завершена, бо потрібно дуже багато часу, потрібно починати від садочка, від колиски, вчити в сім'ї. А в 9 чи 11 класі любов до України насильно вселити – вкрай важко. Хтось, то слово відчуває, милується, а для когось воно чуже і байдуже, впливу не має, хоч ти як не старайся, емоційно не виступай, як у людини немає тої любові, то їй важко.

- А з боку батьків учнів були якісь реакції на Вашу появу в школі?

- Ми  одразу поспілкувалися із класними керівниками. Нам сказали, яку частину дітей можна брати і на будь-які теми спілкуватися відкрито, у всі святкування їх залучати.

- А діти хотіли, прагнули цього діалогу?

- Ми йшли, пропонували, і ті,що хотіли, приходили. Від дітей ворожого настрою не було. Спочатку до кількох вчителів мені було ніяково і страшно підходити, обмінюватися контактами, аж пізніше були в самих вчителів певні нюанси, в когось в сім’ї, в когось ще якісь проблеми. Ми зрозуміли, що до того не дотичні. А діточки, ми не розуміли, чому вони закриті, чому вони бояться спілкуватися, говорити, вільно поводитися. Там у класі постійно повинна бути «тиша»... 

Аналізуючи все після поїздки, можу сказати, що то кожен із нас вартий нагороди. То перемога кожного з нас, бо туди поїхали ті, хто живе вчительством, хто хоче Україну справді зробити цілісною, єдиною, щоб це не було просто гаслом, а суттю нашого життя, нашого існування. Ми вже на той шлях стали і хочемо ту краплиночку, той слід залишити.

"Небо для тих, хто має крила. Жертвувати - означає віддавати комусь те, що підготував для себе. Завдяки місії на сході від “Восток SOS” та завдяки колегам я відчула багатоголосся нашого Сходу. Вибір серцем - завжди правильний. Це перемога всіх. Рішення взяти участь у цьому проєкті тепер додає мені впевненості в тому,що ми ухвалюємо. Я тепер робитиму все, згадуючи ті очі, серця та душі діточок, які сказали мені «ты классная!» Цю промову Уляна Буцяк виголосила на врученні премії  Global Teacher Prize Ukraine у номінації «Вибір серцем».

Марія ТАТЧИН.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин