Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

«Ходорівський конфлікт», якого не існує…

Історики кажуть, що конфлікти і війни розпочинаються після дрібних непорозумінь і звинувачень, які під собою не мають, зазвичай, нічого спільного з реальністю.

А ще, немає нічого гіршого, як «сваряться» розумні люди, які ще й наділені певною владою. Їх персональний конфлікт стає «надбанням» челяді, яка вже далі розкручує його для досягнення своїх меркантильних інтересів.

Найгірше ж - коли конфлікт виникає там, де його насправді немає… Тоді він «з’являється»…

Але повернемося додому, до Ходорова, і продовжимо тему, яку «Часопис «Новий час» порушив у попередньому номері в матеріалі «Чому польські інформаційні видання назвали мера Ходорова «ксенофобом»?..»

Одразу скажу, що зазвичай для правдивості й об’єктивності ми подаємо позиції обох сторін. Вже переконалися, правда десь завжди посередині. Але з певних об’єктивних причин (не могли сконтактувати із ксьондзом Андрієм Мігулкою, який перебував за кордоном) подали в матеріалі позицію тільки Олега Коцовського. Проте, як тільки п. ксьондз Андрій Мігулка прибув до Ходорова, ми одразу зустрілися. Відверта розмова ще раз дала мені зрозуміти, що в цій конкретній ситуації, по-перше, немає жодних конфліктів між громадами, які базуються на релігійних чи національних протиріччях. Тим більше, говорити про якусь ксенофобію чи нетерпимість – неприпустимо.

Але «холод» у взаєминах через брак у спілкуванні між міською владою в особі Олега Коцовського і римо-католицького костелу в особі Андрія Мігулки, на мій погляд, є…

Відчуваючи свою причетність до цієї ситуації, «Новий час» взяв на себе ініціативу провести спільну зустріч, у якій ми запропонували взяти участь настоятелям ходорівських церков, міському голові Олегу Коцовському, ксьондзу Андрію Мігулці і Роману Чорному – представнику ходорівської інтелігенції.

Чесно кажучи, хотілося мати більш чітке уявлення про те, як насправді виглядає ця ситуація зсередини, зокрема у спілкуванні навіть міжконфесійному. Із настоятелів ходорівських храмів погодились взяти участь отець-декан Мар’ян Черепанич, отець Микола Прунак і отець Тарас Гриців.

Кілька разів ця зустріч переносилась, а вже напередодні могла й взагалі не відбутися. Виявилось, що вище керівництво римо-католицької єпархії не зовсім рекомендувало ксьондзу Андрію Мігулці йти на таку здибанку, мотивуючи непропорційністю «представництва».

Я безпосередньо мав із юристом єпархії тривалу телефонну розмову, де «грою слів» й інтелекту ми пробували довести один одному свою правоту. І тут треба віддати належне п. Андрію, що він попри все – прийшов.

Розмова була відвертою, непростою, інколи заходила так гостро, що могла і закінчитися на середині. Проте хочу подякувати всім за те, що цього не сталося. Бо діалог мусить стати початком подальшого спілкування і мати продовження. Бо за всіма присутніми на зустрічі стоять люди, які чекають, що скажуть їх «поводирі», і не має значення, чи це паства, чи світська влада.

Усі присутні мали можливість висловити свою позицію, і всі без винятку погодилися, що це непорозуміння не може бути «конфліктом» на «якомусь» ґрунті. Якщо зібрати все до одного знаменника, то найкраще це прозвучало з уст отця-декана Мар’яна Черепанича: «Не бачу тут конфлікту, про який говорять і роздувають. Його просто не існує. Ходорів завжди був прикладом міжконфесійної єдності: при різній владі ніяких роздорів ніколи не було і немає»…

Йдучи на  цей крок, якщо чесно, я сподівався, що пан Олег і п. Андрій подадуть один одному руку і «перегорнуть сторінку»… І ніби йшло до того, бо і Олег Коцовський вибачився за висловлювання стосовно «біло-червоних» прапорів, яке мало, на його думку, зовсім інше значення у контексті і не стосувалося в жодному разі Польщі чи поляків, а отець Андрій Мігулка заперечив, що саме він надав представникам польських інформаційних ресурсів відео з виконкому і тим більше – списки членів виконкому, «спровокувавши конфлікт». Але до рукостискань не дійшло.

Проте, завдяки зустрічі, чітко стало ясно, що проблема не стосується релігії чи національностей, а полягає у розбіжності особистих поглядів. Потрібно говорити… І чути… Саму ж позицію п. Андрія Мігулки ви зрозумієте з його інтерв’ю, яке я взяв перед зустріччю.

– Попри всю делікатність ситуації задам пряме запитання: у Вас є особистісний конфлікт із Олегом Коцовським?

– Ні. Я стараюся, як пастор, молитись за владу, за місто. Моя місія говорити про Бога, про проблеми. Чому так склалося, чому ці слова були сказані паном Олегом, я трохи не розумію.

– До Вас були інші ксьондзи, чи були у них якісь непорозуміння, конфлікти чи ситуації, схожі на цю?

– З того, що я спілкувався з людьми і люди говорять, отець Августин (це перший священник в 90-тих роках) розпочинав працю відновлення храму, але старався з владою дотичності не мати. Це була своєрідна людина, яка займалася пошиттям літургійних речей, шукала на костел кошти, бо все-таки кошти на той час було знайти дуже важко – це 90-ті роки, трудні роки. Я не пізнав цього священника. За Франциска справи виглядали наступним чином. Ксьондз Франциск був характером веселий, якщо навіть хтось його хотів провокувати до якогось конфлікту – він це все перевертав на жарт. На якомусь етапі, люди мені розказують, ксьондз Франциск теж нейтрально в жартівливий спосіб відносився до всіх. Ксьондз Андрій – священник з Польщі, який відправляв після Франциска, також не пхався до суспільних взаємин з владою. За ксьондза Івана, що був переді мною, був видимий контакт співпраці з паном Олегом Коцовським, з депутатами, людьми. Я почув і добрі і недобрі речі щодо цього.

Я думаю, моя позиція як священника – це служити всім. Я  сьогодні розумію, що це трудна ситуація стати на одну сторону чи другу. Наприклад, приймеш сторону бідних – ти будеш не в захваті від тих, хто скаже: «а чому ксьондз з нами не співпрацює?»

– Пане Андрію, скажіть, якби не було потреби в цих грошах, не було Вашого листа на виконком, отого засідання виконкому, чи було б те, що сталося?

– Я з 2015 року тут, й, дякуючи Богу і добрим людям у Ходорові, за весь цей час старався і стараюся для блага нашого костелу. Наш храм утримується на пожертви, і, повірте, коли мені наші прихожани казали: «ксьондз, напишіть листа до міської ради, там виділяють певні кошти на підтримку храмів», – я написав.

Сказати, що розраховував на якусь доброзичливість, – ні: думав дадуть – подякуємо, а ні – то ні. Я розумію, що наша територія є більш греко-католицька. На Франківщині, де я у свій час був, – це були парафії, де багато конфесій, тому голові району чи міста потрібно було співпрацювати зі всіма.

– У Ходорові, крім греко-католицької і католицької церкви, ще є якісь релігійні спільноти?

– З того, що мені відомо, ще є спільнота баптистів чи євангелістів, є дім молитви.

– Ви між собою спілкуєтеся?

– На жаль, ні, склалося так.

– До речі, скільки у вас прихожан?

– По-різному. Про кількість важко говорити: 50 чоловік, а на свята і до 100. На сьогодні чомусь побутує думка, що до костелу ходять тільки поляки. Бо як людина ходить до костелу, то її зразу питають, а що ти полька, що ходиш до костелу. Багато людей жаліються, що їм цим потикають. Бог є один, Бог є для всіх, хотілось би такої єдності, такої співпраці, і це завдання священника, одного чи другого.

Нині Західна Україна  – це трудні терени. Проблем немає в Центральній Україні, на  Сході. Наприклад, священники з Хмельниччини, Житомирщини, Чернівців не мають таких проблем. Там проблеми іншого характеру – бідність, війна. А Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина – це терни часто проблематичні.

– Якби ця ситуація не сталася, то мало би хто і знав, що в  Ходорові є костел. Більше знають костел в Жидачеві. Спілкуючись із мером Ходорова, я почув, що він, висловившись на виконкомі, не мав на увазі римо-католицьку церкву, але мав «претензії до особистих поглядів ксьондза Андрія». Я попробував дізнатися, що то  за  «особисті погляди», і ми знайшли Ваші фейсбучні дописи 2019 року…

– Якщо Ви будете відвертими і об’єктивними, то  дослідите, що це слова не мої. Вони вирвані з контексту.

– Але, п. Андрію, для нас в Західній Україні постать Андрія Шептицького  – це трохи більше ніж канонічний патріарх греко-католиків. Якби, наприклад, в Польщі священник будь-якої іншої конфесії висловився так про Папу Римського, яка була би реакція?

– Дивіться, це є моя приватна сторінка. Почитайте полеміку між єпископом Григорієм Хомишиним та Андрієм Шептицьким у  книзі «Два царства»… (ред. – публікація «Два царства» дуже гостро сприйнята представниками греко-католицької церкви).

– Між церквами, пане Андрію, упродовж історичної минувшини, коли на наших теренах була саме Польща, тут були серйозні розбіжності, тому що кожен хотів перетягнути людей на свою віру. Звідси, можливо, і таке «загострене» сприйняття римо-католиків греко-католиками.

– У багатьох випадках проблемою нашої Західної України є діалог, діалог тих же священників, діалог римо-католицьких священників із греко-католицькими. Наш митрополит дуже часто говорить про брак співпраці. Мені в Ходорові кажуть, десь не один там питав: отче, правте тільки по-українськи, бо ми в Україні. Я кажу: ні, якщо є меншина людей, які хочуть по-польськи, я буду правити хоч по-китайськи. Мій попередник отець Іван робив все по-українськи. Прийшовши в 2015 році, я почув і побачив багато людей, які хотіли літургію періодично по-польськи, я пішов по людях, спілкувався і побачив потребу. Я радився із нашими священниками. І це позиція римокатолицької церкви. Вона Вселенська. Тому слова пана Олега для мене дивні, і пан Олег, будучи у костелі, мав бачити, що у нас немає прапорів… Хоругви є, а  прапорів немає. У нас в храмах навіть незвично ставити народні символи. Це є римо-католицька церква, підлегла святішому отцю. Якщо є прапори, то це на празничні свята і події величні. І то назовні. І в більшості це прапор Ватикану і, відповідно, прапори меншин. До символу не прив’язується. Прив’язується увага до Ісуса Христа. Коли мене наші прихожани питають, чи повинні вони молитися по-українськи, я  кажу: ні, ви моліться так, як молилися. Якщо ви за дитинства ходили до костелу, то моліться в тій мові, яку навчила вас мама. Якщо ви розумієте, що останні роки молились тільки на українській мові, і я бачу є літургії, де більше людей моляться на українській – ми провадимо літургію на українській. Більше того, я питаюся тоді людей, і ми спільно вирішуємо, як відправляти літургію: по-польськи чи по-українськи.

Сьогодні багато українців роблять «карту поляка», щоб виїхати в Польщу до праці, на  навчання, і дилемою є не  лише мова, а підхід до ближнього, де би він не був, чи це буде українець, чи росіянин.

– У нас із поляками спільна історія, яка дуже непроста і неоднозначна. Колись президент Ющенко запропонував таку формулу: просимо пробачення і прощаємо… Хотілося би почути Ваше ставлення до  національно-визвольного руху на наших теренах, а якщо говорити конкретніше – до Української Повстанської Армії, Степана Бандери й інших людей, яких тут вважать героями, в Польщі їх вважать трохи інакше.

– Це є трудна історія, яка вимагає певної правди і молитви за людей, які згадують ту ситуацію, вони ще живі, ще пам’ятають. Моя позиція: на сьогодні я не можу ні в одному, ні в іншому напрямку прямувати, пропонувати людям – забудьте це. На сьогодні є молитва за тих часто невинно замордованих і за людей, які в тому визвольному русі не побачили того ближнього, який помирав. Це є трудні моменти, я цього наслухався дуже багато від людей, які вийшли живими в тих ситуаціях. Я нині не кажу, що хтось правий, хтось неправий – Бог кожному суддя. Моя позиція – це правда, може, навіть і гірка, трудна, але це правда, яку треба було один одному сказати. Як священник вважаю, що цю сторінку треба перегорнути, закрити її, і живімо далі. Бо нині мені доводиться неодноразово їхати в ту саму Польщу, просити допомоги. Я не отримую звідкись мільйони, я шукаю людей, які би хотіли дати мені на той самий ремонт. Бувають такі ситуації, коли я десь їду і прошу, а вони кажуть: «Чому вам українці не помагають?»

Я отримав десятки телефонних дзвінків, люди просто не розуміють, що пан Коцовський не зорієнтований в ситуації, скільки українці отримують допомоги в тій самій Польщі. Навіть у Львові костел єзуїтів, храм римо-католицької церкви фінансуються з міністерства культури Польщі. На сьогодні мені доводиться людям розтолковувати, що ми не отримуємо дотації з польських джерел, ми мала громада, і нам тяжко.

– Ми говоримо про відвертість, скажіть, п. Андрію, чому тільки Вас з-поміж усіх ксьондзів, які були до цього, місцеві вважають «польським ксьондзом»?

– Я є священником римо-католицької церкви. Так, у мене коріння польське. Я попольськи навчений з дому, я Богу за це дякую, тому що мені та мова неодноразово помагає, коли, їдучи десь у світ, спілкуюся польською. Сьогодні ви прийшли поспілкуватись, і я хотів би, щоб ви представили до відома читачів, людей в  газеті «Новий час» позицію отця Андрія парафії римо-католицької в правдивому світлі. Святий Іван Павло ІІ неодноразово говорив про діалог, який вирішує всі ситуації. Навіть в родині чоловік з жінкою посвариться, сядуть до розмови, жінка скаже: «Я прийшла знервована, ти прийшов з роботи змучений, і ми посварилися. Знаєш, я була неправа, нині такий день». Чоловік скаже: «Ти, відповідно, мені пробач». І сім’я вціліє, не розлетиться.

Я не раз, їдучи в Польщу, кажу: приїдьте до нас, приїдьте до Ходорова, подивіться на наші терени. В 2016 році приїхали поприбирати цвинтар, неодноразово приїжджали, щоб взяти участь в акції молитовного наміру. Я є священником, який хоче добра, хоче добра матеріального для людей, хоче добра духовного. Тому що кожна людина – вільна людина.

– В кінці матеріалу, який був надрукований в часописі, я  задав запитання: з якою метою отець «надав» списки членів ходорівського виконкому польським інформаційним ресурсам?

– Я не надавав жодних списків. Ви можете проаналізувати джерела – це в жодному випадку не від мене. Навіть інформація про виконком не від мене вийшла. Скажу більше, я довідався по факту, коли був за кордоном. Мені телефонували, і саме тоді я почув про наявність нашого «конфлікту» в Ходорові… Я хочу сказати, на сьогоднішній день хотів би, щоб люди також бачачи нашу парафію, йдучи до костелу, гордились тим, що в нашому місті є римо-католицька спільнота, що є, відповідно, за спільнотою Вселенська церква. Я хотів би, щоб тут не боялись приїхати люди з Польщі.

Нині багато людей боїться до України їхати з різних причин: хтось думає, що війна десь тут біля Львова, хтось іншим разом питає: а у вас дороги погані? А де у вас переночувати, а де у вас піти, щоб щось побачити? Я кажу: люди, приїдьте, подивіться, в нас є озеро, може, колись там будуть човни, приїхавши в місто, ви захочете тут побути день-два. Коронавірус не вічний. Багато туристів, їдучи до Львова, вже далі не їдуть.

– Чи реально, щоб сьогодні Ви сіли за один стіл з Олегом Коцовським і сказали, що оцей конфлікт, який визрів на пустому місці, – вичерпаний? Бо він отримує все більший і більший резонанс завдяки, в тому числі, і моїм колегам-журналістам, і багатьом «зацікавленим» у його продовженні.

– Звертаюсь до отців, у  першу чергу до отця Мар’яна, до всіх священників, щоб не бачили в мені ворога. Звертаюся до пана Олега: прийдіть, пане Олеже, поспілкуємось, ви представите мені свої пропозиції, я вам скажу свої, тому що неодноразово людям кажу: моліться, за нашого мера, за нашу державу. Так якщо людина помиляється, кожен з нас грішний. В час сповіді, що людина каже – згрішив. Мене виховували батьки, нас семеро вдома, я  горджусь тим, що виховали нас в такому дусі доброго християнства, і навіть якщо є проблеми, їх потрібно вирішувати. Хтось ходить до церкви. Будь ласка, будь греко-католицьким прихожанином, будь твердим, віруючим, будь для Христа тим свідком, тим знаряддям. Так само і до костелу.

– Ми готові виступити ініціаторами такої зустрічі. Я так розумію, що від вас є погодження?

– Я буду радий.

– Тоді зустрінемось…

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"