Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

У змаганнях за українську Журавенщину. Зі спогадів о. Григорія Музички

Коли в 1914 р. вибухла війна, я був покликаний на санітета до військового шпиталя у Львові, приміщеного в будинку Політехніки. Москалі підійшли під Львів, і нас, санітетів, розпустили. З богословом Йосифом Бучинським, моїм шкільним товаришем, по довгих нарадах, вибрались ми зі Львова на захід і опинились у Моравії в Оломунці, де був теологічний факультет. Тамошній Архиєпископ прийняв нас обох до Духовної Семінарії, і ми продовжували там навчання. Коли Львів був від москалів звільнений, вернулися ми оба до Львова і там покінчили богословські студії в 1916 р. А мав я товариша, який теж покінчив теологію, о. Павло Джулинський, родом із Мельнича коло Журавна. Він поспитав мене, що я думаю зі собою робити, і дав мені раду: ”В Буянові, що належить до парохії Мельнич, є одна родина, що має 4 дітей в школах: батько є церковним малярем, а мати місцевою управителькою школи. Вони шукають інструктора для своїх дітей, може б ти поїхав туди на інструктора, як довго ще твої сторони не будуть звільнені від москалів. Та родина називається Михайловичі». Я послухав його й поїхав до Буянова в липні 1916 р. І звідтам почав я пізнавати Журавенщину.

Завідателем парохії Мельнич був тоді о. Ярослав Роснецький — українець, гарна людина і патріот.

Коли в 1917 р., у вересні, вернувся Митрополит Андрей з московської неволі, я одружився з найстаршою дитиною родини Михайловичів. Звінчав нас о. декан Йосиф Логинський, парох Володимирець, другого жовтня, а 17-го одержав я від Митрополита Андрея священичі свячення. Митрополит Андрей призначив мене на катехита шкіл в Журавні, і в листопаді 1917 р. почав я там працювати.

В Журавні була тоді Філія «Просвіти» і Філія «Сільського Господаря» . Головою першої був тоді о. декан Йосиф Логинський, а другої о. Северин Борачок, парох Яйковець. Я став секретарем обох Філій. Роботи було тому багато, бо це був час війни, люди приходили з цілої околиці за різними порадами, а передовсім родини тих, яких батьки чи мужі були при війську, на фронтах. Для них треба було старатись про різні підмоги від держави, бо такий був закон на час війни. Мені в деяких справах ставав до помочі завідатель парафії Журавно о. Євген Федоришин.

Активними провідниками в ділянці національній в Журавні були тоді: О. Євген Федоришин, міщанин Семен Лаврись і закінчений гімназист Іван Паламар, людина дуже чесна, але без ініціятиви. Були ще інші свідомі українці: Михайло Чапранський, місцевий суддя, Коваль, головний секретар суду.

Треба чесно сказати, що тоді Журавно було москвофільським гніздом, а поляки були шовіністи: одні й другі ненавиділи українців.

В міжчасі повернулися з Талергофу д-р Лакуста Михайло, адвокат в Журавні, і деякі міщани москвофіли. В околицю вернулися з Талергофу: крилошанин о. Тома Березовський, парох Ляхович Зарічних, який кацапом не був, а був русином-консерватистом. Його сина, пароха Протіс, ревного українця-патріота, який втікав перед москалями, повісили в Карпатах австрійські війська на приказ польського генерала Заґурського, який знищив понад 100 українців. Вернулися з Талергофу священики - парохи: о. Василь Владичин до Монастирця, о. Іван Потерейко до Мельнича, о. Іван Юрків до Дубравки, о. Кордасевич до Ляхович Подорожніх, о. Николай Бобиляк, сотрудник о. Томи Березовського в Ляховичах Зарічних, о. Заячківський, парох Любші і Балич Подорожніх - Скірка. Два інші парохи втікли з мокалями при їх відході з Галичини. Був це, крім о. Потучка, ще о. Іван Рудницький, парох Чертіжа.

З цього опису ясно, якою була Журавенщина. Та час своє робив. Зближався 1-ший листопад 1918 р.

Під час української державності

31 жовтня вислав я на тайну нараду до Львова Матія Кунду. Матій Кунда мешкав на «Кундах» — це був хутір, який так від тієї родини називався, положений між Мельничем а Буяновом, належав до парафії Мельнич. Матій Кунда пішов до гімназії у Львові, де покінчив 4 кляси, а дальше не хотів залишитись у школі, це була дуже жива вдача. Його молодший брат Василь покінчив гімназію і дальші студії (ред.- після еміграції став інженером хемії в Канаді і видатним науковцем).

Матій Кунда ходив по селах Журавенщини й організував молодь. Потім був у війську і по повороті з війська працював дальше по селах. Коли Філія «Просвіти” уряджувала фестини чи якісь імпрези, він ходив село від села й старався придбати якнайбільше число учасників. Його знали всюди, навіть в Стрию й у Львові. То було серце наскрізь українське, стовідсотковий патріот-діяч.

Вночі першого листопада застукав хтось сильно до вікна в моєму мешканню. Я поглянув, це був Матій Кунда, який вернувся вже зі Львова. Я глянув на годинник, була 3-тя година по півночі. Отворив я двері, а він з гуком: «Львів уже наш, в наших руках, на ратуші повіває наш прапор... Ми будемо перебирати тут владу в наші руки...

«Я вбрався і сказав йому, що мусимо найперше розоружувати військову частину «Штафлю», потім жандармерію, потім візьмемо в наші руки суд і міський громадський уряд. Я запитав його про військове вбрання й як можливо за револьвер. Він на це: «Я вже маю це все зі собою у валізі, яку держав в руках, я вже був з тим усім у Львові, бо я припускав, що воно може мені там придатись...»

Ми пішли оба до коменданта військового відділу «Штафлі», який мешкав в будинку суду. Комендант устав з ліжка, отворив двері й я сказав до нього по-німецьки (це був австрійський німець), що ми в імені українського уряду у Львові кажемо вам зложити зброю, бо ми перебираємо владу в наші руки. Він сказав: «Добре, підождіть!”. І по хвилині приніс свій револьвер і віддав його в мої руки, хоч я на револьверах не визнавався і не визнаюсь. Мене хвилево обняв легкий страх, бо я думав, що він буде стріляти. Але все пішло гаразд! Від нього пішли ми до коменданта жандармерії, а цей був поляк. Ми вже мали оба — я і Кунда — револьвери в руках. На стук у двері комендант показався. Я візвав його, щоб зрезиґнував, бо ми перебираємо в імені Українського уряду у Львові владу в наші руки. Якраз тепер,сказав я, приходимо від коменданта «Штафлі», який піддався і на доказ цього дав він мені цей револьвер. І цей комендант піддався, а на його місце іменував я комендантом його заступника дотепер, дуже свідомого українця, патріота з Володимирець Гриня Мисака. Він був дяком у Володимирцях, а в часі війни зробили його жандармом, опісля заступником коменданта жандармерії, але на ніч приходив він до Володимирець. Потім післав я Кунду Матія до Володимирець, щоб запросив до мене о. декана Логинського і Гриня Мисака. А я сам пішов до бурмістра — жида-аптекаря, щоб його повідомити, що я перебираю від нього уряд «бурмістра» в імені Українського уряду у Львові…

Я пішов до церкви, відслужив Службу Божу, а коли вернувся до хати, застав вже о. декана Логинського, Гриня Мисака і Матія Кунду. Радість була неабияка! Я тоді іменував з місця Гриня Мисака комендантом жандармерії в Журавні і сказав йому, щоб дібрав відповідних українців на жандармів, бо порядок мусить бути вдержаний. Рівночасно порішили ми тоді створити військовий відділ, щоб вдержати порядок в окрузі. На коменданта цього відділу військового покликав я підстаршину УСС-ів Касарабу, який був тоді на відпустці у свого брата, учителя в Лискові, що належить до парохії Ляховичі Зарічні, а Матій Кунда став його заступником. По виїзді військового відділу «Штафлі», зарядив я ліцитацію цього майна, що по них залишилось, цебто коней, возів і т. ін., щоб наші військовики та жандармерія мали з чого вдержуватись.

Пішов я і до суду, де начальником був спольонізований суддя-жид, і представив начальником суду українцясуддю Михайла Чапранського.

Того дня, 1-го листопада около полудня стрінув я на місті двох місцевих «кацапів”; один підстаршина в австрійській армії Михайло Жовнір, другий поворотець з Талергофу (Матій Ватилик). Михайло Жовнір сказав: «Отче, тепер добра пора на те, щоб ми жидам відплатились, треба їх всіх вибити до ноги, а їх маєтки забрати...».

Я був тим дуже заскочений. Тоді їм сказав, що нам треба перше зробити порядок у нас самих, а як будемо мати силу, то тоді так зробимо, як ви кажете. Сьогодні я створюю місцеву поліцію і роблю вас головою тієї поліції. Ви відповідаєте відтепер за весь порядок в місті.

По полудні того дня прийшов до мене місцевий дідич князь Чарторийський: ”Я прийшов до вас поспитати, чи я можу себе тут безпечно почувати, чи ви залишите мене в спокою. Я є вправді українського походження, але я волів би — кажу відверто, — щоб тут була Польща, а не Україна...” На це сказав я йому: «Заховуйтесь так, як належить, а нічого злого вам не станеться».

Щоби вдержати порядок і спокій, наставив я і вночі варту з військових і з жандармів на дорогах, які вели до міста. Цю сторожу я контролював по кілька разів вночі так, що впродовж двох тижнів не роздягався, а десь так сидячи вдень чи вночі передрімався. А тут треба вже було переводити мобілізацю на фронт під Львів. Матій Кунда поїхав по всіх селах Журавенщини і скликав інтелігентів і свідоміших селян на конференцію, на якій мала бути вирішена справа мобілізації в окрузі. На цій конференції були між іншими тільки два священики: о. Євген Федоришин і о. декан Логинський та кацап о. Іван Потерейко, який згодом нас зрадив, доповів полякам все те, що я на цій конференції говорив. А я мав очевидно палку промову проти поляків, які виповіли нам війну, починаючи повстанням у Львові. Кілька днів після перебрання влади, мусів я взяти на себе пост міського комісаря-бурмістра. Другого дня повернувся я по Службі Божій з церкви і застав у хаті дарунки, які принесли жиди для «іґомосця-бурмістра”. Я сказав, щоб забрали собі ці дарунки назад, я буду поступати супроти всіх справедливо. Та вони не хотіли брати, тому я роздав їх між бідних. Кілька днів по тім прийшов до мене — до громадської канцелярії, де я урядував, місцевий жид, мільйонер і сказав мені: «Іґомосць, робім інтерес”. Я спитав: який? Він сказав: «Князь Чарторийський має в своїх лісах 300.000 метрів дров, він хоче, щоб я вивіз їх на Захід. Йдеться лише про ваш дозвіл. Ви отримаєте по 10 золотих від кожного метра, будете мати отже 3 мільйони чистої готівки. Тут недалеко є село на продаж — маєток дідича, він жадає за цей маєток 800.000 золотих, отже будете мати село і ще лишиться вам більше як 2 мільйони готівки...” Я думав, що він жартує, та він твердив, що це правда. Три рази приходив він з тим до мене. За третім разом сказав я йому: «Пане, якщо ви ще раз прийдете з тим до мене, то я скажу вас з місця арештувати , я не дозволю, щоб мене хтось підкуплював . На це він, відходячи, сказав: «Іґомосць, така дурниця більше вам не трапиться...».

Я тоді пізнав жидів! Так вони з поляками, з польськими панами поступали, які сиділи в жидівських кишенях.

Я виготовив тоді оголошення, в якому сказав, що буду завжди поступати справедливо супроти усіх 3-ох націй, які тут находяться, українців, жидів і поляків. Це оголошення казав я вивісити в кількох примірниках на мурах міста. Відтоді не приносив мені ніхто дарунків.

По двох тижнях, на зарядження військової влади в Стрию, від’їхав наш комендант Касараб з вояками під Львів — на фронт, а на його місце прислав Стрий на коменданта Миколу Салдана з Лівчиць коло Жидачева, і він взявся енергійно до дальшої мобілізації. Він був поручником в австрійській армії. Це була людина чину, віддана цілим своїм єством найвищим ідеалам, за які готов був кожної хвилини життя своє віддати. Притім був він дуже обережний, але рішучий. Ми спільно підготовили 22 січня — Свято злуки України так, що не лише свої, але й поляки казали, що «треба вас подивляти, що ви зуміли цього в Журавні доконати». Та по кількох місяцях дуже успішної праці коменданта Миколу Салдана покликала Окружна Команда в Стрию на фронт; і на його місце дала колишнього поручника в австрійській армії, студента медицини, родом з Дубравки коло Журавна, москвофіла Брича.

Коли надходив Великдень, не було в крамницях дріжджей, може купці нарошне не спровадили. Тоді в квітну неділю зібралось біля мого мешкання яких сотня кацапів з Журавна і з околиці і домагалися від мене дріжджей. Я сказав, що це до мене не належить, тим займаються купці. Вони почали тоді кричати: «Як не будемо мати дріжджей, то ми з вас зробимо дріжджі, ми вкинемо вас живцем в ту криницю, коло якої стоїмо. Які будуть наші свята без паски?» Я їм сказав: «Якщо ви не будете мати паски, то й я не буду мати й будемо мусіли без паски обійтися». Вони почали тоді кричати: «Ви пощо починали війну з поляками, ми жили дотепер з поляками добре і дальше хочемо з ними жити добре...» На це я: «Я з поляками війни не починав, а поляки почали війну з нами!» Вони стали кричати: «Ви і такі, як ви, роблять біду...» Я пішов тоді до хати, а вони далі кричали... Це був для мене важкий удар, але я не піддався. Другого дня поїхав я до Станиславова і роздобув там дріжджі, бо там була фабрика дріжджей. І свята пройшли спокійно. Але скільки то приходилось мені пережити? А до того всього той новий комендант Брич слідив крок в крок за мною і доносив полякам всі наші пляни…

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин