Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Спогади про Журавно й Журавенщину

У вже далекому 1993 році у Нью-Йорку за редактури Ірини Пеленської та Климентія Баб‘яка Наукове товариство імені Шевченка видало третій том регіонального збірника «Стрийщина». Багатьом із вас доводилося читати чи переглядати це видання. Тут зібрано спогади людей, які здебільшого покинули рідну Україну і з певних причин виїхали в еміграцію. Але в їх пам’яті залишилися знання, спогади, згадки про рідні села і міста, людей, які своїм сподвижництвом і працею творили Україну. Ці люди залишили після себе для нас, нащадків, ці спогади і світлини. Щоб знали, щоб пам’ятали і робили висновки.

Саме завдяки їх старанням ми сьогодні маємо змогу з першоджерел дізнаватися про події, які відбувалися на наших теренах більше як 100 років тому.

Розпочинаємо цикл публікацій про Журавно й Журавенщину зі спогадів Василя Кунди і Василя Ленцика.

Географічне положення

Журавенщина творила південну частину Жидачівського повіту і межувала з повітами Рогатинським на сході, Калуським на півдні і Стрийським на заході. Села Журавенщини творили майже рівнораменний трикутник. Підставу цього трикутника на півдні творили села: Баличі Зарічні-Протеси, віддалені від себе коло 24 км. Південна частина Журавенщини була залісена, горбкувата й переходила в підгір’я. Північно-західню границю трикутника творила ріка Дністер. Ця границя тягнулася від Протіс до Млинищ правим берегом Дністра за вийнятком сіл Журавенка, Новошин і Голешів з присілком Лапшин, положених на лівому березі Дністра. Цей берег високий, покритий лісом «Бакоцин”. Північно-західне рам’я трикутника творили села: МлинищіБаличі Подорожні з урожайною рівниною. Серединою цього трикутника з південного заходу на північний схід перепливає бистра, гірська ріка Свіча, що вливається до Дністра коло два км на південь від міста Журавна. Саме Журавно положене на рівнині на правому березі Дністра. Журавенщина з містом Журавном і 31 селом займала коло 200 км 2 поверхні.

Головні биті шляхи з Журавна йшли до Жидачева, Рогатина, Галича, Калуша, Болехова і Стрия. Найближчими залізничими станціями були Гніздичів-Кохавина на лінії Стрий-Ходорів, Новосілці і Букачівці на залізничому шляху Ходорів- Станиславів.

Населення

В Журавенщині, за урядовою статистикою з 1 січня 1939 р. жило 38 тисяч людей, а це творило густоту населення 190 мешканців на квадратовий кілометр. Національний склад населення був: 80% українців, 7% жидів, 5% поляків, 6% латинників, більшість яких почувала себе поляками, хоч були між ними також українські патріоти, як наприклад родина Скориків з Жирови, і 2% інших, переважно німецьких колоністів. Коло 86% жидів жило в місті Журавні. Вони займалися торгівлею, або були професіоналістами: адвокатами, лікарями, аптекарями. Мала частина жидів була розкинена по селах і жила з торгівлі, а в останніх роках, коли поширився кооперативний рух, вони покидали села, або займалися хліборобством. Економічна ривалізація між жидами й українцями існувала, але дійсної ворожнечі не було. Поляки жили компактною масою в Антонівці і більші групи творили в Журавні, Мазурівці, Любші, Млиниськах, Смугові і Облазниці. Вони були зайняті в державній і самоуправній адміністрації, у професійних ділянках і в хліборобстві. Українці майже поголовно займалися хліборобством, малий відсоток працював в українських кооперативах і в нижчих судових урядах. Судовими урядовцями були: Семен Тенюх і Семен Баран з Мельнич, Іван Коваль, Іван Кулик і Іван Ганаско з Журавна і Іваник з Володимирець. Винятком був Михайло Чапранський, що був суддею в Журавні. З вільних професій слід згадати правників: мґр. Романа Шенкірика, д-р Павла Лисяка, ем. суддю В. Микласевича, мґр. Богдана Михайловича, адв. М. Лакусту; лікаря д-р Миколу Ґілецького, який згинув на засланні в Сибірі, ветеринарного лікаря д-ра Ярослава Михайловича; купців Семена Кузика і Семена Стехновича. За урядовою статистикою (Міської управи з 17 грудня 1943 р.) у Журавні у вільних професіях було адвокатів-українців З, жидів 5, лікарів 2 і жидів 2; жидами були також дентист і один аптекар.

Німецькі колоністи жили більшими групами в селах: Ізидорівці, Облазниці, Любші й Мазурівці. Вони жили у своєму замкненому гурті й до українських та польськожидівських справ не мішалися.

Image
Image

Національне відродження Журавенщини (1906-1915)

Населення Журавна начисляло тоді, (1906-1915 рр.) коло 4 000 осіб, в тому 1 500 українців, 1 500 жидів і 1 000 поляків.

Журавно з округою перед Першою світовою війною було майже в цілості русофільське «закацапщене”, національно несвідоме. Лиш кілька сіл було національно свідомих, а саме: Володимирці, Яйківці, Лютинка, Новошини. Само Журавно було твердинею русофільства. Парафія Журавна й майже всі парафії округи були обсаджені парохами русофілами й під їхнім впливом були й вірні. Світлими парохами і українськими патріотами були покійні тепер о. Йосиф Логинський, парох села Володимирці, о. Северин Борачок, парох села Яйківці, о. Аполінарій Гриневецький, парох Мельнича. Села Володимирці й Яйківці під проводом своїх ревних душпастирів стали в розумінні національної свідомости взірцевими українськими селами. Національна свідомість в інших селах почала будитися в часі перших тайних і безпосередніх виборів до Віденського парляменту 1907 р., а ще більше ожила в передвиборчій кампанії до других парляментарних виборів 1911 р.

Провідником русофільського руху був славний на цілий судовий округ Журавна і політичний округ Жидачева Прокіп Ґренджола, багатий селянин і начальник громади села Мельнич, в одній особі громадський писар (формально фігурувала — як писар — його жінка Олена, бо не вільно було бути війтом і писарем рівночасно). Був він хліборобом, однак хліборобством не займався, лиш політикою і громадською працею (був писарем не лиш у своїй громаді, але й у інших кількох громадах) і дяківством. Був дуже здібний і серед русофільської темноти був наче адвокатом. Колись був послом, до Віденського парляменту і довший час членом повітової Ради. Для загалу селян був «божком», вірили, що в труднощах правних, чи маєткових може порадити й порятувати, але й боялися його, бо міг нашкодити. Його осідок, Мельнич, був під його ідейним і адміністраційним володінням.

Щоправда, в Мельничі довгий час був парохом щирий українецьнародовець, священик бл. п. о. Аполінарій Гриневецький, однак, — як людина слабого здоров’я не міг протиставитися сильному Ґренджолі. Але й тиха праця о. Гриневецького мала успіхи між парафіянами; його заходами основано в селі читальню «Просвіти», що доволі гарно розвивалася. У просвітній праці села в часі ферій багато помагали його сини Євген і Ярослав, студенти університету, а згодом молоді хлопці гімназисти — учні української «Універсально-Королівської Гімназії» у Львові, Матвій Кунда і Павло Джулинський. Тодішня «Академічна Гімназія» у Львові вливала у своїх учнів вже від 1-ої кляси національну свідомість, виховувала українців-патріотів, які тужили за вільною Україною «від Кавказу аж по Сян», як співав поет Василь Пачовський. Завдяки цим двом хлопцям-гімназистам основано в 1908 р. в Мельничі молодечу організацію «Сокіл”.

 

Image
Image

В роках 1906-1914 певну діяльність вніс у національну, політичну, просвітню й економічну ділянку Матвій Кунда (званий в гімназії «Товариш Кунда»), який віддався всеціло національній, організаційній роботі і через «політику» не докінчив гімназії, а як «пів-студент» потонув в праці для народу. Так заскочила його Світова війна 1914 р., а 1918 р. польсько-українська війна.

В часі цієї війни був наш Матвій заскочений поляками, коли в червні 1919 р. організував в тилах польської армії в Калущині повстання. Арештований сидів в тюрмі в Калуші. Тут у тюрмі зустрівся (через віконце) з колишнім щирим своїм другом Павлом, тобто зо мною, що як «провідник місцевих дій» 1-го Листопада 1918 р. також був арештований. Я поміг Матвієві в часі транспорту з Калуша до Стрия утекти з поїзда. За втікачем посипалися стріли конвоюючих польських вояків. Матвій був ранений в ногу (в Моршині), якось при помочі добрих людей добився до своєї рідні, переховувався в стодолі, в криївці в сіні перед польськими жандармами, вигоїв рани і поїхав як хлопчисько-фірман до Гошева. Звідтіля перейняли його наші прочани за намовою пароха цього села о. Василя Кулика і перевели через хребет Карпат на Карпатську Україну. В Чехо-Словаччині прожив він аж до приходу совєтської влади. 1945 р. був арештований в Празі і як робітник- в’язень, при будові, впав з високого риштовання і забився.

Йому належиться найкраща згадка як про саможертвенного працівника на народній ниві. Ми обидва були щирі друзі. По матурі 1910 р. записався я на правничий факультет, однак замість студіювати право кинувся у вир просвітньо-національної праці. Оба з Матвієм їздили по цілому окрузі Журавенщини з рефератами, промовами на загальних зборах, закладаючи читальні , «Соколи», «Січі». В січні 1911 р. засновано в Журавні філію «Просвіти». Перші основуючі збори філії відбулися в домі визначного українцянародовця Семена Лаврися. (Міщани Журавна говорили: «Кунда привіз зі Львова філію»).

Нашу працю посилила праця гарячого патріота бл. п. о. Йосифа Логинського, пароха Володимирець, що очолював просвітню працю Журавенщини. Другим діячем був о. Северин Борачок. Світлі народні провідники, при співпраці молодих студентів, «перевернули «закацапщену» Журавенщину.

1911 р. прийшли другі парламентарні вибори у Відні. В передвиборчій кампанії відбувалися віча, на яких промовляли, майстри слова, сл. п. д-р Кость Левицький і бл. п. Тимотей Старух, як кандидати на послів у виборчій окрузі Стрий — Журавно — Рогатин. Дуже форсований кандидат з москвофільської партії д-р Дудикевич при виборах перепав.

В часі передвиборчої кампанії в Монастирці, дуже москвофільському селі, був зорганізований «кацапський погром». Я з Матвієм Кундою і з Січовиками вибралися зі села Лютинка на віче до Монастирця і хотіли підготовити основання читальні «Просвіти». Тут пролилася обильно кров. Сотні організованих погромщиків під проводом свого вождя Хитровського в часі віча напали на мене, коли я промовляв, і на Кунду, а відтак на Січовиків з колами, камінням, рискалями, лопатами, косами і тяжко нас побили; я потерпів найбільше. Мав на голові 8 ран і зламану праву руку, ледве з життям вирвався зі суматохи, інші гості-просвітяни були легше ранені.

Одначе ані ця масакра, ні москвофільські віча не були вже спроможні задержати ширення національної свідомости. Наші кандидати на послів вийшли переможно. Просвітня праця йшла нестримно, а її завершенням був величавий Січово-Сокільський здвиг в Мельничі над рікою Свічею в вересні 1911 р., що стягнув організовані кадри Соколів, Січовиків і читалень не лише з округи Журавна, але й із Стрия, Жидачева й Рогатина з оркестрами. Головним організатором цього здвигу був незабутній Матвій Кунда.

Після цього здвигу наш Матвій став наче осиротілий, бо я, його невідступний друг, записався на Богословський факультет і виїхав до Львова.

Впродовж років 1907-1914 осередком організованого життя було село Яйківці, бо тут був парохом великий діяч о. Северин Борачок. Село Монастирець, місце погрому кацапів над українцями у часі від 1912-1914 р. перемінилося в одне з найсвідоміших. Тут з великим успіхом працював студент Ломиш.

1914-ий рік Першої світової війни і російської інвазії приніс упадок просвітньо- культурного життя. В Мельничі в часі московської займанщини я зайнявся дяківством (бо дяк був покликаний на війну) і при цій нагоді заложив церковний хор.

У 1915 р., в червні повернулася австрійська влада. Ожила в першу чергу харитативна праця. В Журавні станичним комендантом був назначений ідейний австрійський старшина щирий українець Заячківський. Він у порозумінні зі мною і за значною допомогою і співпрацею патріотки Варвари Кунди, сестри Матвія та її співтоваришок, заснував у Журавні Сирітський захист для воєнних сиріт. Цей Захист вела ідейна, побожна дівчина, кандидатка монашого чину СС Василіянок (не пам’ятаю, на жаль її імени).

У веденні цього захисту брали видатну участь священики — парох села Мельнич о. Ярослав Роснецький й о. Юрій Боднар, парох Монастирця, допомагаючи захистові матеріально. О. Ю. Боднар був аж до большевицької інвазії чільним провідником просвітньо-культурного життя Журавенщини. Після смерти о. Борачка він був парохом с. Яйківці. Про поодинокі села деякі інформації подано додатково в Збірнику. Найсвідомішими селами, як вже було згадано, були: Воподимирці й Яйківці. Дальше — Новошини, де працював місцевий парох українець-народовець о. Любинецький, а в часі вакацій учень Академічної Гімназії Степан Яців. Далі йшло село Лютинка, поле праці о. Аполінарія Гриневецького, пароха Мельнича, Лютинки й Буянова, його синів Євгена і Ярослава, а в 1910-11 рр. студента Павла Джулинського. Село Буянів було наполовину москвофільським, а на половину національно свідомим; тут була читальня «Просвіти”. Великі заслуги для національного освідомлення мали Роман Михайлович, інтелігентний рільник, пасічник і професійний церковний маляр, та його дружина Христина, місцева вчителька.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин