Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Пам’ять про Голодомор

Голодомор. Цим словом українці називають національну катастрофу 1932-1933 років, яка забрала життя мільйонів людей. Усі вони полягли «на полі бою» з комуністичним режимом, який організував для українців життєві умови, що вели до фізичного винищення. Це поле голодної смерті, на якому полягли мільйони невинних жертв. На сьогодні існує багато матеріальних доказів злочинів тоталітарного режиму: документи, свідчення очевидців.

Мені випала унікальна можливість почути одну з таких трагічних історій, яка для мене звучить як вирок злочинному режиму. Вона схожа на інші,оскільки під час колективізації в СРСР українські селяни опинились в однакових умовах.

У ті часи йшла глобальна індустріалізація країни, селян змушували іти в колгоспи, державі були потрібні кошти для будівництва нових заводів, фабрик, електростанцій. Для втілення своєї мети сталінське керівництво використовувало будьякі методи. Колективна форма організації праці у сільському господарстві давала можливість безперешкодно забирати із села усе до останньої зернинки.

У 1932 році Україні нав’язують нереальні для виконання плани із хлібозаготівель. З українських сіл, які не виконали грабіжницьких і нереальних планів, вивозять усі запаси зерна, навіть посівний матеріал. Директивою Й. Сталіна від 22.01.1933 р. заборонено виїзд селян з охоплених голодом територій. Людей силоміць повертають додому, де вони свідомо були приречені на голодну смерть.

Нам, учителям Львівщини, в рамках загальнонаціонального проєкту було доручено провести інтерв’ю зі свідками Голодомору 1932-1933 рр. Саме тоді доля звела мене з Медведєвою (Єременко) Олександрою Миколаївною (на фото) 1924 року народження. Зустріч була хвилююча для нас обох. Я вперше спілкувалася зі свідком тих страшних голодних років, а Олександра Миколаївна вперше мала можливість відкрито, без страху розповідати про пережите, оскільки за довгі роки існування радянської влади ця тема була вилучена з пам`яті нашого народу.

«Про голодомор не можна було говорити, - з болем у серці розповідала п. Олександра. - Коли діти вже були дорослі, преса стала писати, а вони питають: «Мамо, а чом же ти ніколи нам не казала?» Кажу: «Діти, цього не можна було говорити, тому що це була карна справа!» Пам`ять цієї жінки зберегла ці події, хоч їй на той час було 8 років! Дослівно передаю слова Олександри Миколаївни про пережиті події, оскільки, як на мене, вони звучать як вирок винуватцям вчиненого проти українського народу злочину.

«Я народилася у с. Новомиколаївка Новоукраїнського району Кіровоградської (тоді Одеської) області. Нас в родині було 10 чоловік: тато, мама, дід, баба і шестеро дітей. Нашого батька викликали щовечора в контору сільради, щоб він додатково виконував план. Батько був законопослушною людиною і виніс все до грама. Ходили бригади – комнезами, перевіряли, чи немає захованого зерна, і забирали все – буряк, картоплю, квасолю, насіння соняшника…Забрали все, залишилась пуста хата і нас 10 чоловік…

Ходили брати старші, збирали на полях мерзлий буряк, під скирти ходили, віяли полову і в кишенях приносили трошки зерна. Потім в ступі товкли те зерно, варили куліш і так трошки себе підтримували. Але то нас не спасло! Навесні всі пухлі ходили…

Першим помер дід Небилиця, далі – баба Катерина. Потім померла мама, далі – батько. Пам`ятаю, як помирав батько, дуже пам’ятаю! В нього були такі пухлі ноги, що тріскала шкіра і з ніг витікала рідина…

Потім помер молодший брат Степан 1928 року народження. Залишилось нас п’ятеро дітей. Ми почали виносити все, що було в хаті – рушники, подушки, все міняли в сусідньому селі Петровка. Там жили росіяни, і у тих людей голоду не було, не знаю по якій причині. Ми зі старшим братом Валентином ходили до них і просили хліба. А вже весною зацвіла акація, і ми їли її до отруєння! Потім кріп почав рости, пасльон, квасок, лобода, то ми варили то і їли. Як вижили – тепер ще й дивуюся!»

Олександра Миколаївна згадала усіх сусідів, які померли навколо: Левицькі, Янковські, Орендаренки, Марченки… Ховали їх без домовини, вкриваючи рядном. Їздовий забирав їх у спільну яму. У ті порожні хати надсилали росіян, тому статистичні дані не можуть відтворити усієї картини кількості жертв. З часом українські села зі своїми традиціями стали зникати.

Розповідь Олександри Миколаївни приголомшила мене. Звичайно, як людині та вчительці історії, мені багато було відомо про голодомор, але її слова устократ збільшили мої враження про такий злочин проти людства. Емоції переповнювали нас обох: біль, розпач, сльози.

Я вдячна нині вже покійній Олександрі Миколаївні, яка погодилась дати інтерв’ю. Багато людей, що вижили у ті голодні роки, померли, так і не дочекавшись можливості відкрито заявити про злодіяння тодішньої влади. Ми зобов’язані пам’ятати про події минулих років, адже нація, яка забуває про минуле, не має права на майбутнє. Я схиляю голову перед світлою пам’яттю мільйонних жертв Голодомору.

Ольга МИХАЙЛЮК, вчитель історії Жидачівського НВК.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"