Прагнення розширити свій вплив на пострадянський простір виникло в російського керівництва відразу ж після вирішення головних внутрішніх проблем. Економічна і військовополітична інтеграція, запропонована Москвою країнам СНД уже на початку 2000-х років, була підкріплена різними стимулами – від економічних вигод до відвертого політичного шантажу. «Кольорові» революції в Киргизстані, Грузії та Україні були сприйняті Путіним і його командою як оголошення війни і прикра перешкода на шляху відновлення імперії.

У Посланні до Федеральних зборів РФ 1 березня 2018 р. В. Путін зазначив: «Після розвалу СРСР Росія, яка за радянських часів називалася Радянським Союзом, – за кордоном її так і називали, Радянська Росія, – якщо говорити про наші національні кордони, втратила 23,8 відсотка території, 48,5 відсотка населення, 41 відсоток валового суспільного продукту, 39,4 відсотка промислового потенціалу (я звертаю увагу, майже половину), 44,6 відсотка військового потенціалу в зв’язку з поділом Збройних Сил СРСР між колишніми союзними республіками». Пряме визнання територій, населення і ресурсів колишніх республік російськими відображає справжнє ставлення керівництва РФ до своїх теперішніх партнерів – керівників незалежних держав.

Російська політика на пострадянському просторі сприймається Кремлем досить емоційно, вона містить в собі елементи «образи» на нинішній, несправедливий у розумінні російської еліти стан речей. Болісні російські реакції на прояви «незалежності» колишніх васалів часом вносять у офіційну політику РФ елементи ірраціональності. Втім, ця політика зберігає свою цілісність і підпорядкована стратегічній меті якомога повнішого відновлення контролю і домінування в «зоні особливих інтересів», якою Москва окреслює практично весь пострадянський простір.

Стратегічною метою РФ на пострадянському просторі є забезпечення та збереження домінуючих позицій, а також посилення контролю над економікою, зовнішньою, внутрішньою та безпековою політикою сусідніх країн.