Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

У його мріях було стільки вогню і жаги життя! Та на першому місці все ж: Перемога: Донбас і Крим

Мама загиблого Героя України, офіцера ЗСУ Тараса Матвіїва на 40 днів по загиблі сина на своїй сторінці у fb розповіла про нього, про його мрії та сподівання і про його щоденну працю аж до самозречення на розвиток України.

Сьогодні, на 40-й день, в пам’ять про нашого сина хочу розказати вам, як виглядає самозречення. Зсередини.

Ми бачили самозречення Тараса щодня, щогодини. Не раз намагались хоч якось нагадати, що крім виснажливої копіткої роботи на благо всіх – ти маєш пам’ятати й про себе, ти жива людина, якій життєво необхідний повноцінний сон, відпочинок, хоч якийсь режим. Безрезультатно.

В ті періоди, коли Тарас проживав вдома, світло в його кімнаті горіло до ранку. Він працював. Проєкти, громадські ініціативи, юридичні документи, власні роздуми, публіцистика… Він рідко ділився, над чим саме він зараз працює. Окрім хіба тих небагатьох, дуже небагатьох випадків, коли він просив мене відредагувати якийсь текст. І тоді я лиш могла дивуватись, як в одній голові можна вмістити стільки різних думок, ідей, напрямків діяльності…

Я намагалась осягнути це своїм більш приземленим прагматичним розумом, та до кінця так і не змогла… Це неможливо – з людської точки зору – повністю, до останку, до повного підпорядкування свого життя і часу віддати себе всього справі. Так, саме всього, до останньої клітини.

Боліло… Мені боліло таке його самозречення. Ми розуміли, що рано чи пізно організм дасть збій. І таких дзвіночків було вже чимало. Високий тиск, вічні синці від недосипання, вічна втома. Іноді все ж вдавалось умовити бодай на кілька днів відносного відпочинку, і коли ми могли пробити цю його броню – тішились, як малі діти, що нарешті наш Тарас дозволив собі поїхати на кілька днів до улюблених двоюрідних братиків на Волинь, чи на чотири дні в Карпати, чи на п’ять у Трускавець…

Так, саме кілька таких поїздок, по кілька днів, за останні шість із половиною років, починаючи від Майдану, тобто від того листопадового дня, 22-го числа, коли він сказав:” Ма, я на Майдан”.

Все, з того часу відлік і наших з батьком днів став зовсім іншим, життя поділилось на до і після: від дзвінка до дзвінка, від приїзду до від’їзду, від безсонних ночей біля екрана телевізора і втомлених ранків, коли йдеш на роботу, а перед очима Майдан, гасла, молитви на сцені і той неспокійний вир життя, який в будь-який момент міг перерости в небезпечну бурю.

А ще запалення Тараса, яке він до останнього тихо заїдав піґулками, жменями напханими в кишені, поки тато вже силоміць забрав його з Києва на лікування додому.

Та зима була особливо люта й морозна. А потім ми ще кілька тижнів кололи його антибіотиками і робили масажі… Та були безмежно щасливі, що він нарешті вдома, в теплі, що хоч і за таких обставин, але він з нами, живий, в безпеці.

Тривало це недовго. Вночі, коли навколо всі бачили найміцніші сни, година друга-третя-четверта, Тарас виходив із хати з рюкзаком, плакатами, клеєм і ще бозна-чим – і йшов розклеювати це все по місту та на парканах “наших” тодішніх місцевих “регіоналів”. І знову з тривогою чекали, бо розуміли, що навіть вдома скрізь чигає небезпека, ворог причаївся повсюди, і той, хто вдень тобі мило й лукаво посміхається, подаючи руку, вночі може встромити тобі ніж у спину, в прямому значенні.

Тому рішення саме на своє 25-річчя 18 лютого їхати на розстріляний Майдан разом із такими ж відчайдухами вже й не здивувало.

Пам’ятаю, батько мовчки приніс квиток на потяг Ходорів-Київ, ми сяк-так, ковтаючи сльози, ще “святково” повечеряли – і він попросив мене дати йому моє материнське благословення. Це був такий біль, такий пекучий біль!.. Я розуміла, що ми можемо зараз бачитись востаннє, але благословення, звісно, дала, знаючи, що він і так поїде, все одно…

Тоді минулося… А потім була “Пошукова ініціатива Майдану”, волонтерка, громадська діяльність, ні дня спокою, вічний поступ і те ж методичне жертовне самозречення.

Та він був живий. Ми могли бачити його, розмовляти, обіймати – і це було великим щастям.

А потім був добробат, “Карпатська Січ”. Правда, він зумів приховати це від нас від літа 2015 року і аж до його зізнання в цьому в грудні 2016-го. Півтора року ми лише здогадувались, півтора року!

Але життя так поставило Тараса, що він мусив офіційно отримати статус добровольця – і лиш тоді він показав фото й кілька відео з Пісків зі своїми побратимами.

Тоді ж і з’явились у його кімнаті на видному місці світлини вбитих молодих хлопців, побратимів-“січовиків”, з якими він пліч-о-пліч боровся на Сході навесні-влітку 2015 року – Мирослава Мисли (позивний “Мисливець”) і Даниїла Касьяненка (позивний “Телефон”).

І ми зрозуміли: він пообіцяв помститись за них, сумнівів у цьому уже не було.

Ні депутатська діяльність, ні рух “Стоп лісоцид”, ні боротьба з нелегальним гральним бізнесом, ні участь у молодіжних форумах, громадських проєктах, ні спортивні й військово-патріотичні вишколи для юнацтва, які він повсякчас влаштовував, ні волонтерка, ні безліч благодійних проектів – вже ніщо не могло спинити його на півшляху. Ніщо.

Тому – лідерські курси в Академію сухопутних військ з чіткою виваженою метою стати офіцером ЗСУ і по максимуму працювати зі своїм особовим складом, змінюючи українське військо зсередини.

Тарас був той ще стратег! У всьому. Він розумів, що офіцеру під силу більше, аніж простому рядовому. І він знайшов себе у війську. Це відчувалось у всьому: сяяли очі, військова виправка, гордість, з якою він носив військову форму, виваженість і навіть з’явився якийсь дивний спокій, якого ми вже давно за ним не спостерігали…

Тарас радував нас. І водночас ми розуміли, що ротація на Схід неминуча, зрештою, він цього і не приховував.

Ні, він хотів жити. У нього був цілий список мрій, так, цілий список, який ми знайшли серед файлів у його ноуті. Там жодного слова про смерть.

Зараз йому приписують якісь пророцтва, програмування на загибель… Нісенітниці. Він писав ці слова гіперболою, яка властива людині творчій і з таким непересічним масштабним далекоглядним мисленням, яке ввібрало в себе всю волю і долю багатостраждального українського народу – не більше. Бо там, у його мріях – суцільне життя. З коханням, люблячою сім’єю, океанічними подорожами, підкоренням всіх гір-двотисячників, стрибками з парашута, виданням своїх віршів, есе, спогадів, тенісним кортом, і так 51 пункт…

Там стільки було вогню і жаги життя!.. Та на першому місці все ж стояли такі слова: Перемога: Донбас і Крим. І все. І цим все сказано. Для нього це було справою честі і всього життя.

Важко збагнути, не осягти, ніколи… Намагаємось, але ж ні… Він переріс нас на покоління й віки. І ми маємо це просто прийняти як дань. Ні виправити, ні збагнути, ні осягнути. Просто прийняти. І максимально продовжити його у справах, які ми можемо осилити.

Він би цього хотів. Він би пишався нами. І якщо Бог так вирішить: ми будемо продовжувати його справу, будемо.

P.S. Його закордонний паспорт так і залишився чистим, жодної візи, жодної поїздки за кордон. Все казав: “Не на часі. От закінчиться війна – тоді…”

У нього залишилось небагато особистих речей, він завжди був мінімалістом – найнеобхідніший, практичний одяг, якісь суто чоловічі атрибути, а своїм домом він завжди називав рюкзак за плечима, в якому було все – від аптечки, фляги з водою, газового балончика і до теплої фліски на всяк випадок.

Він не надбав жодних матеріальних цінностей, окрім величезної бібліотеки. Все мало бути потім, після війни.

Мріяв про великий скляний дім у горах, спортивну машину і відкриття великого благодійного фонду та реабілітаційного центру для ветеранів АТО та їхніх родин. Не судилось.

Може, нам, з Божою поміччю, хоч частково, вдасться втілити цю його мрію…

А ще ми з батьком плануємо поїхати в Запоріжжя та Харків – відвідати і вклонитись могилам Мисли й Телефона, бо серед Тарасових мрій був і цей пункт.

Так виглядає самозречення зсередини. Я хочу, щоб кожного разу, коли у ваше життя стукається якийсь банальний житейський клопіт і який не вартує аж таких ваших зусиль і переживань – щоб тоді ви згадали цей мій допис про нашого Тараса і зрозуміли, що ніщо не вартує в житті більше, ніж саме життя.

 

Сину, і зараз тримай наші крила...

Вдаритись боляче, впасти не дай.

Дай нам, рідненький, часточку сили,

Небо над нами міцно тримай.

 

Сили в тобі - правіків і прапредків:

Звідки ж бо ще ота сила твоя?!..

Дух твій безстрашно дививсь в вічі смерті -

Й ти побратимів у неї відняв!

 

Дух - проти смерті: що ще сильніше

Міг тобі дати, сину наш, Бог?!

Що ще палкіше... ясніше... святіше

Треба над смертю для перемог?!

 

Боже, молюся, хай сильним Духом

Вся освятиться наша земля.

Дай їй нарешті встати з розрухи,

Вирвати жало у москаля.

 

Те, що віками нас мордувало,

Сили точило, крові пило...

Ще вам, катюги, крові замало?!

Досить! Розплати горнило прийшло.

 

Прошу, народе, не осквернися,

Духа святого в собі підійми!

Вже нема права... Встань, подивися,

Скільки найкращих лягло вже кістьми!

 

Хай їхні жертви будуть не марні -

Це ж задля вас вони йшли на загин!

Хай не втече лютий ворог безкарно -

Це бо за нами тепер їхній Чин.

 

...Сину... Синочки... Дітоньки наші...

Цвіте вкраїнський, небо тримай...

Ваші небесні нескорені марші

Ще приведуть в Україну нам рай.

Валентина Матвіїв.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"