Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Життя “на краю” району

На щастя, збереглися ще місця, навіть у нашому районі, де немає того шаленого темпу і ритму життя, яке притаманне місту, коли протягом дня нічого не встигаєш і завжди бракує годинки. Тут все якось по-іншому, і навіть люди інші, живуть і сподіваються тільки на самих себе. А ще на ліс, який поруч, де гриби, малина, звірина і якийсь «патик», щоб було чим зимою палити, на власні городи і господарку, бо маєш у торбі – сядеш на горбі. Ну і, звісно, Свіча, річка, яка час від часу хоч і спричиняє цій території біди, але для місце-вих це – життя.

Більшість молодих, як і всюди, повиїжджали на заробітки, хтось осів у Калуші, Франківську чи Львові. Дехто за кордонами і сім’ю туди вивіз. На вихідні чи празник діти та й рідко заїжджають до батьків подихати, відпочити і переконують стареньких «кидати ту господарку і трохи відпочивати»… Ті махають головами, збирають чадам сумки і чекають, коли діти знову приїдуть…

У камуфляжній камуфляжній формі, чоботях ормі, чоботях і чорних окулярах Зарічненський сільський голова Роман Ямнич виглядає, як «рейнджер».

Це вам не в краватці та мештах по тротуарах. Тут без чобіт не обійдешся. Це – село...

Давно ми не організовували «виїзних редакцій», коли журналісти їхали «в район», щоб побачити те справжнє життя людей, поспілкуватися і розповісти іншим: а як воно сьо-годні живеться на «краю поки що ще району»?

Дорога на цей раз веде до Зарічненської сільської ради. День, як зійшла після паводку вода. «Мельницький поворот» в черго-вий раз розмитий, і сьогодні треба знову ремонтувати дорожнє полотно. Кілька років тому, коли робили капітальний ремонт траси на Калуш, нікому в голову не спало підняти цей відрізок дороги на пів метра вгору: саме стільки заливає. Але про що мова, коли підрядники «зекономили» навіть на відсипці по боках дороги: комусь «капнуло»…

Свіча у Мельничах знову наробила біди. Традиційно підтоплені домогосподарства людей, де річка підходить до самої дороги. Кілька років вже ведуться розмови про дамбу і протипаводкові заходи в Мельничах. Поки з усіх протипаводкових заходів «спритні хлопці» зробили «прокоп» на Свічі. Шутер вибрали, паводок пройшов  – можна робити новий «прокоп»…

Дорога веде далі… Щоправда, назвати це «дорогою» язик не повертається. І паводок тут ні до  чого… Місцями ще зустрічається «колгоспний» асфальт, а так більше ями. На добрій машині тут не наїздишся, і дивуєшся місцевим, як вони це терплять. Поля де-не-де вимокли, проте засіяні. Тут нічого дивного, сьогодні аграрії розібрали всі клаптики землі: скоро продаж…

Проїжджаючи Дубравку, по правій стороні дороги видно якусь новобудову: це та сама Дубравська «амбулаторія». Кажуть, тут «вгрохали» мільйони. Навіть прокуратура обласна справу відкрила. Поруч стоїть обдерте приміщення Народного дому «Просвіта». Бігме, це лише у нас таке можливо. Це навіть не назвеш «гроші на вітер». Той, хто давав «добро» на  будівництво амбулаторії, або геть сліпий, або бачив Дубравку лише на карті… А до тих мільйо-нів, що вже «використані», доведеться добавити ще трохи, щоб це запустити. Хто то буде утримува-ти, коли в жовтні створиться громада? У Журавні лікарня не має фінансування, краще б ті гроші віддали туди, було би більше толку…

А ось і Зарічне. Сільська рада. Стареньке приміщення. Зустрічає голова Роман Ямнич: у камуфля-жі, гумових чоботях, одним словом – рейнджер. Тут весь «штаб»: с екретар, бухгалтер, землевпо-рядник, паспортистка… Сьогодні добре, в приміщенні прохолодно, але взимку, напевне, ногимерзнуть: кахельній печі купа літ, а стеля дерев’яної хати підбита фанерою. Люди вже до цього звикли, і увагу звертаю на такі дрібниці хіба що я.

У сільській раді готують останні звіти по паводку: було затоплено 100 метрів дороги, 50 га сільськогосподарських угідь, підтоплено два домогосподарства і 6 присадибних ділянок. Це в основному в селі Демівці, там при паводку завжди топить. Але ця вода була не такою страшною як у 2008: швидко прийшла, швидко пішла.

Тому якоїсь значної шкоди наробити не встигла. Добре спрацювали «емчеесники», в побоюванні переливу через дамбу навіть укріпили її мішками з піском.

Ну що, їдемо на Лисків. Краєвиди вражаючі, хочеться дихати і жити. Але в таких місцинах лише дихається добре… Жити важко…

Був час, коли зарічненці пов’язували своє майбутнє з мінеральною водою, яку навіть добувати не  потрібно  – сама під тиском виходить назовні. Дуже чиста і добра вода. Сьогодні завод мінеральної води, який колись збудував Михайло Титикало, належить іншим власникам і вже роки простоює. Нові власники хочуть забрати й інші джерела якісної води, але місцеві виставили умову – провести водопровід по селу. Так все й заглохло.А могло із зарічненською водою все статися по-іншому, але це вже тема іншої розповіді, згодом.

Ми приїхали в Лисків. До клубу. Тут ще й бібліотека. Ззовні досить непогано виглядає, зважаючи, що кілька років тому я тут був і бачив це обшарпане приміщення. Сьогодні заклад перекритий, вставлено нові вікна і двері. Але всередині…

Завідуюча Народним домом бідкається, що нема за що відремонтувати підлогу, «наїжджає» на голову. А що з голови взяти: податки у зв’язку з коронавірусом впали, ті, хто орендує землю чи займається геологорозвідкою (на території сільської ради шукають чи то нафту, чи газ, чи ще щось, але поки ніц не  знаходять), кажуть, що податки платять, і не дуже хочуть помагати. А «завклубу» може «виступати», бо є невісткою голови, і хто як не рідна людина скаже все і прямо… І голові нікуди дітися, каже, що «буде думати, де взяти ті гроші і дошки»…

Їдемо далі в  село. Проїжджаємо повз школу. Її збудовано ще у 1979  на  честь «40-річчя возз’єднання»… Кажуть, не бачити було б у Лискові школи, якби не дві людини: Федір Коваль і Петро Брич. Вихідці з тих країв «постаралися» для села.

Беззмінним директором нині Лисківського НВК є Василь Лук’янович Мельник. Роман Ямнич розповідає, що сьогодні в школі навчається близько 80 учнів. А були часи, коли тут вчилося у три рази більше. Тільки в «гуртожитку» при школі було 200 дітей із навколишніх сіл – Корчівки, Демівки, Зарічного: жили, спали, харчувалися при школі…

До директора ми не  потрапили  – канікули, зате зупинилися біля будинку вчителя Володимира Васильовича Кізими.

Кремезний чоловік, якому й близько не даш шістдесят. Відірвали Володимира Васильовича від звичної вчительської роботи – косовиці. А як бути, коли у кожного порядного вчителя на селі є корова та господарка, а тут голова задзвонив, що з району приїхав редактор, довелося кинути все, але і відпочити теж треба. Разом із дідусем нас зустрічає Матвій.

– Це один із чотирьох моїх онуків, – каже п. Володимир. – Діти у Львові, привозять, а їм тут рай, це не  те, що на  асфальті. Тут все свіженьке: молоко, яйця, зелень, скоро вже все буде на городі. Всім цікавиться, все хоче спробувати  – справжній помічник.

Ми присідаємо на  гойдалці, і слово за  слово дізнаюся, що Володимир вже 39  років працює у  школі. Викладає найбільш потрібний у  сільській школі предмет – трудове навчання, а віднедавна і «ЗВ – захист Вітчизни».

З перших слів відчувається, що Володимир Васильович «в  темі» шкільних реформ, і йому, вчителю з досвідом, вони не до вподоби.

– Ну як можна навчити щосьробити на  трудовому, коли в школі немає предмету креслення? Скажіть, кому заважало те, що діти розуміли і вміли читати його. А нині що на пальцях показувати. Все скомкано, зведено докупи, про все і конкретно ні про що. А  діти наші сільські розумні, допитливі, добре, що ЗНО хоч дало їм змогу вступати до вузів…Дружина Галина Федорівна кличе до хати: якраз вийняла печені пироги…

Боже, як смачно пахне тісто і хліб. Це мені нагадало своє, маму, бабцю, які також так пекли. Галина Федорівна теж вчитель. За  фахом філолог, вона викладає зарубіжну літературу і мистецтво. Вони з чоловіком вчилися в одному класі, прийшли працювати до школи, так і побралися. Народилися діти, а тепер доглядають онуків і ще працюють. Часто можна почути, що «пенсіонерам» пора вже на пенсію, дорогу молодим. Для цього пропонують навіть провести ЗНО для вчителів, мовляв, «пенсіонери» не  підуть здавати…

– Я із задоволенням пройшла б таке «вчительське оцінювання», – каже п Галина. – У свій час ми ще й не такі проходили «оцінювання», тому боятися чогось нема сенсу…

Отак невимушено, в  розмові за добрими пирогами і пляцками, які ще лишилися від 60-річчя ювілею Володимира Васильовича, проговорили добру годину. У цій невимушеній розмові про життя як воно є, школу, господарку і дітей залишилося добре відчуття про хороших людей, вчителів за покликанням, які щиро і просто люблять свою землю, яку інколи, просто не задумуючись, ми називаємо «територією». Так хочеться, щоб люди, які тут будуть жити й далі, відчули кращу якість життя. Вони цього заслуговують, бо все життя відчували себе «периферією», не стільки за розташуванням, скільки за ставленням влади до них.

Сьогодні, говорячи про майбутню громаду, у них не блищать очі. Надто невесела поки малюється картина майбутнього. А так хочеться пожити по-людськи, з добрими дорогами, якоюсь інфраструктурою, врешті. хоча  б з доброю підлогою у клубі…

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"