Передплата друкованого видання на 2020 рік
Індекс видання: 30496
Часопис "НОВИЙ ЧАС"
Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання
Мінімальний строк передплати: 1 міс.
ПередплатитиБоже, за що?
Її очі вже не плачуть… Виплакано… Вона монотонно розповідає про нелегку свою долю, а коли зупиняється, сама собі в думках задається питанням: Боже, за що?..
Ми в будинку Ганни Дмитрівни. Ми – це її колеги по роботі, сусіди і друзі. Саме їх дзвінки привели нас сьогодні до цієї домівки в Журавні. Причина: 17-річну онучку пані Ганни журналістка Ірина Телька зустріла пізно ввечері біля Нового Роздолу. Та їхала на ровері на зустріч з хлопцем... Далі публікація журналістки:
НІЧНЕ ЖАХІТТЯ у НОВОМУ РОЗДОЛІ з ЖУРАВНА
За останні кілька годин я пережила шок і стрес. Коли вбігла до Новороздільського відділку поліції мені було вкрай важко формулювати речення хоча за словом в кишеню я не лізу. Не знаю яким дивом, але чергові, у хаосі моїх слів та емоцій, змогли зрозуміти про що я говорю і швидко відреагували. Сівши з поліціянтами у машину ми поїхали вулицями Нового Роздолу шукати неповнолітню Марію N. Її прізвище та повна інформація є у відділку поліції, оприлюднювати їх не буду. Але я сподіваюсь, що цей пост прочитають працівники Жидачівська Районна Державна Адміністрація, Львівська Обласна Державна Адміністрація служби, що опікуються сиротами, ювенальна превенція, Поліція Львівської області адміністрація ЖИДАЧІВСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ, де навчається ця дівчина, Моя Жидачівщина. Тегаю у цьому пості Новини ЖИДАЧІВЩИНИ як на Долоні, Підслухано ЖИДАЧІВ Zhydachiv, бо це просто не піддається розумінню. Такі речі як правило є сюжетом для фільмів і дивлячись їх якось підсвідомо розумієш, що такі гостросюжетні речі це гіпербалізовано, бо в житті так не буває! Не буває, це правда, бо в реальному житті – це виглядає гірше і страшніше… Кілька годин мого життя були наступними.
Близько 10 вечора я вже була на під’їзді до Нового Роздолу коли на дорозі, що розмежовує роздільській ліс, побачила на узбіччі дівчину, яка сиділа біля зламаного велосипеда сама. О 22.00!!! Зупиняюсь, з’ясовую, що сталось. Виявляється ця неповнолітня кобіта з Журавна (а це майже 60 км від Н. Роздолу) їде на здибанку ровером до хлопця у Н. Розділ з яким познайомилась в Інтернеті. Їй 17 років. Мати позбавлена батьківських прав, вітчим так само. Дівчина живе з бабцею, яка їй не рідна і якій, зі слів дівчини, на неї глибоко начхати. Не знаю, як до неї відноситься до неї ця бабця, але вона каже, що це пекло. Тому знайомиться з хлопцями в Інтернеті, щоб вийти швидше заміж. Питаю, хто тобі таке порадив? Мовчить. Питаю, чи розуміє вона, що це небезпечно і це загрожує їй. Розповідає, що пережила страшні речі і гірше вже не буде. Питаю, що пережила. Каже, бувало, що приїду до хлопця, а він не один, їх багато. І всі вони нею користуються у сексуальному плані. І так з 15 років бувало часто!!! Питаю, ти комусь про це говорила. Каже, нема кому. У розмові видно, що дівчина не зовсім «повносправна». Питаю, що у тебе з руками, бо вони виглядали з порізами. Каже, я ріжу вени, коли не можу терпіти. Питаю той до кого ти їдеш – ти його знаєш. Відповідає, що трохи знає, але їде не так до нього, як до його друга. А друга знаєш – ні, не знаю. Навіщо ти їдеш до нього посеред ночі – бо мені обіцяли знайомство і може я вийду тоді заміж. Кажу, ти розумієш, що той друг, який тебе ніколи не бачив, буде хотіти від тебе лише одного. Так розуміє, але діватись їй нікуди.
Звісно, за жанрами таких драм, у цієї неповнолітньої кобіти, розряджений телефон. Тож я дзвоню до її «друга» на ймення Діма, щоб з’ясувати що курва мать відбувається. На другому кінці телефону впереміжку з відбірними матами новороздільське бидло у гучній компанії своїх дружків, пояснює мені що він чекатиме горе-Марічку на в’їзді у Малехові. Підводжу цю горе-дівчину і бачу, що стоїть конкретне бидло у неадекватному стані. Кажу йому ти знаєш що вона неповнолітня і те, до чого її змушують називається проституцією, а воно мені про свої конституційні права. Дівчину з машини не випустила, вирішила відвести її до лікарні. По дорозі у цієї бідосі стається істерія. Вона кричить, що знову в лікарню не буде лягати. Кажу, тобі потрібна допомога, ти її отримаєш, а вранці, вдень підеш у своїх справах. Вона на ходу машини відкриває двері і намагається вискочити, ледве її втримала. Висадила її і поїхала у поліцію. З поліціянтами ми її знайшли. Ті зв’язались з її бабцею, типу опікункою. Тій пофіг, що вона за 60 км вночі приїхала до якоїсь бидлоти. Повідомила, що її «внука» отримувала «допомогу» у психіатричній лікарні. Поліція забрала її до відділку, я поїхала до дому.
Товариство, ви хоч на хвилину можете собі уявити яким є наша суспільство! З 15 років проституція і одному Богу відомо що ще! Дівчина з пригальмованим розвитком, або під наркотою. Бидло, яке ймовірно за гроші «здає» ось таку бідосю. А ми у цей час платимо сотні мільйонів гривень податків на утримання різних служб, які повинні контролювати і не допускати такого жахіття.
І такі випадки ж не поодинокі!
Вже після пережитого стресу, змордована нелегким життям, пані Ганна нам розповідає, як хотіла дітей, як сподівалася на їхню любов, як прагнула відчути, що ці діти її любитимуть і будуть опорою у старості… Не склалося…
Добре казали старі люди, що інколи «своє» батьків не поважає, а від «чужого» годі й сподіватися. А Ганна Дмитрівна думала по-іншому: виховаю - і все буде добре…
Так сталося, що не дав Господь Ганні Дмитрівні із чоловіком своїх дітей. Минав рік за роком, а хотілося відчути теплоту материнства, ніжність дитячих дотиків і, врешті, щоб хтось на старість подав, як у нас кажуть, ложку води. І коли вже зрозуміли, що «своїх» не буде, вирішили взяти собі з дитячого будинку.
Коли в сім’ї з’явилася трирічна Оля, ні Ганна Дмитрівна, ні її чоловік і не здогадувалися, яка їх чекає доля: дівчинка виявилася із психічними відхиленнями, і з кожним роком це проявлялося все більше й більше.
Скільки довелося витерпіти і перетерпіти. За фахом вчитель молодших класів і математик, Ганна Дмитрівна ще сподівалася якось перевиховати свою «названу» доньку, але де там. У 2006 не стало чоловіка, а разом із тим донька, «відчувши волю, давала гастролі». Але, попри все, попри ту прикрість, яку робила мамі донька, «публіка» прийшла від онучки…
Уже на другий день, як з‘явився у Фейсбуці пост журналістки Ірини Тельки «Нічне жахіття в Новому Роздолі з Журавна» у селищі всі говорили про Марічку – онуку Дмитрівни. Це у багатотисячному Новому Роздолі «Марічка» – одна з багатьох «непутящих»… У невеличкому Журавні всі одразу все зрозуміли…
– То все гени… Її мама такою була, і ми нічого з чоловіком не могли вдіяти. Коли донька народила внучку Марічку, а згодом і сина, ми ще думали, що якось все буде, вляжеться. Але де там: в житті доньки на першому плані були пиятики, чоловіки, а діти залишалися напризволяще.
– Ми тоді з чоловіком вирішили, – в розпачі розповідає Ганна Дмитрівна, – хоч онуків врятуємо. Маму було позбавлено батьківських прав. і онучку ми забрали до себе.
Про те, що наша Марічка «пішла в маму», ми побачили одразу. Ті ж повадки, той же погляд і, врешті, невтішний діагноз: розумова відсталість з відповідними наслідками, які лікарі розписали розумними медичними термінами…
Але що робити, своє, рідне…
Матеріал, який «запостила» моя колега – журналіст Ірина Телька, виявився не стільки приголомшливим стосовно Марічки, як «прибив» всіх, хто знає Ганну Дмитрівну і її нелегку долю… Одразу ж наступного дня із Журавна до мене почали телефонувати люди, які знають п. Ганну, разом з нею пропрацювали десятки років у дитячому протитуберкульозному санаторії, в якому колись і я розпочинав свою трудову діяльність, і дуже добре знаю Ганну Дмитрівну. Всі як один запитували: як так можна, не перевіривши інформацію, друкувати таке. Адже ясно, що дитина психічно хвора… А бабця – Божа людина, яка віддала життя цим «невдячним дітям»…
Ми в будинку Ганни Дмитрівни. Наче те загнане в куток «звірятко», з крісла в кутку кидає свої погляди на всіх присутніх дівчинка. За останні кілька днів до цієї хати навідалися з десяток людей: органи піклування, представники служби у справах дітей, поліція. Вона так до кінця й не розуміє, що сталося і в чому її провина. Адже вона просто хотіла зустрітися зі своїм хлопцем 28-річним «Геною»… Марічка хоче вийти заміж і бути співачкою…
Що тут скажеш: цей випадок треба доглядати і лікувати, а бабусі вже 76. Марічка у свої 17 фактично зовсім не готова до дорослого життя, яким так хоче жити. Зрозуміло, що наївністю дитини користуються пройдисвіти, щоб «задовольнити свої чоловічі потреби». Дівчина цього не приховує і в міру свого психічного стану все розповідає. Ці «розповіді» мають бути цікавими перш за все правоохоронцям, бо фактично справа йде про неповнолітню психічно хвору дитину. Думаю, що це матиме у цьому сенсі продовження. Що буде з Марічкою – не знаю. Як і не знають всі ті державні органи опіки. Забрали б Марічку у бабці, так куди забереш?..
Мене, чесно кажучи, доля бабусі Ганни Дмитрівни хвилює більше, бо, як каже сусідка, у дівчини проявляється агресивність. І не дай Боже…
І насамкінець. Слово – гірше за будь-яку зброю. Воно ранить дуже глибоко, і біль не вщухає довго. Я від себе хочу вибачитися за свою колегу перед Ганною Дмитрівною. Вона хотіла просто привернути увагу до кричущого факту. І привернула, а те, що інформація про «жахливу бабусю», яку надала хвора дівчинка, вразила любляче і щире серце дуже глибоко, – це так, минеться, поболить і перестане… А може й ні…
Андрій ДАНИЛЕЦЬ.