Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Через терни Берези Картузької

Про цю подію, що трапилась на початку 40-х років минулого століття, свого часу розповідали не тільки у Галичині тодішні як польські часописи з властивими їм на той час акцентами, так і українські. Звісно, останні - більш скромніше, без акцентів, проте настільки детально, наскільки дозволяла тодішня цензура. І, зокрема, серед часописів, які висвітлили її більш повно, була й газета “Новий час”, головним редактором якої на той час був Дмитро Паліїв. Так-так, колишній офіцер Української Галицької армії в часи ЗУНР, який через два десятки літ стане командиром одного з військових підрозділів дивізії СС “Галичина” та поляже в бою з радянськими військами під час виходу з’єднання із Бродівського мішка під населеним пунктом Білий Камінь, що неподалік Золочева. Але це буде згодом... А вже значно пізніше цю подію згадає одним штрихом у своїх нарисах про історію ОУН відомий заокеанський дослідник українського походження, виходець зі Стрийщини Петро Мірчук.

Тож спробуймо нині відтворити її, передусім вистежуючи той період за публікаціями на пожовклих сторінках газети “Новий час”, шо зберігаються у відділі рідкісної книги Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника. Отже, цій резонансній події цьогоріч, восени, виповниться рівно 88 літ.

У ніч з 26 на 27 жовтні 1932 року окремі жителі у с. Чорний Острів прокинулись від небуденного видовища - на луках, що межували із землями Городища Королівського, до неба зносилось два доволі яскравих стовпи вогню - палали дві чималі скирти сіна. Ті, хто бачив і, можливо (підкреслюємо - можливо!), кинувся рятувати добро пана Людвіка графа Мецельського (а припаси саме йому належали), були безпорадними щось вдіяти - корм на зиму для його, судячи з усього, чисельного стада худоби згорів до тла. Згодом спеціальна комісія, скрупульозно полічивши втрати, встановить: граф зазнав пристойних, як на той час, збитків - у ту не вельми приємну для пана ніч відлетіло зігрівати небо добра на загальну суму 3 000 злотих. Щоб собі уявити ці втрати, достатньо сказати, що вартість корови на той час становила приблизно 50-60 злотих. Не будемо загадувати стосовно того чи комісія бува не приписала «трішечки» того збитку, радше сподіватимемося на порядність її членів...

Авжеж, представники тодішньої польської влади в Бібрецькому повіті, ймовірно, не могли оговтатися від цієї звістки: «Що діється у нашому зварйованому світі? Знову, вельмишановне і достойне панство, у повітрі зависло горілим та смаленим. Чи це бува не початок чергової хвилі пожеж, аналогічній тим, котрі великим “потопом" вкрили терени східної Галичини впродовж червня-липня 1930 року? Еге ж бо, всього якихось два роки тому? І як накажете все це вирозуміти: знову шкідництво, саботаж і спротив владі, знову ті «дзяблові діти» підривають економіку та устої панства? А скажіть-но, на милість: хіба не так?»

Ймовірно, саме таким чином розмірковували представники польської спільноти, як і прихильники нової влади на українських землях, що ввійшли якихось трохи більше десяти літ тому у розширену Річ Посполиту, звісно, з дозволу покаліченої після першої світової війни Європи.

Ох, якби ж то лишень на Чорний Острів нагло впала така несусвітня напасть. Якби ж то... Та достатньо відстежити за тодішніми часописами хроніку судових процесів, що проходили в 1932 - 1933 роках у Ьережанах, Львові, Стрию, Перемишлі, Коломиї, щоб пересвідчитись: серед українського люду, що живе на “кресах всходніх”, як поляки називали наш край, знову щось назрівало. Прикре, невблаганне і доволі тривожне... Та, зрештою, кожен, хто логічно мислить, може потвердити однозначно: найперше антидержавним духом пре з хлопських стодол... українців! Хіба не там таємно ставлять патріотичного змісту вистави, де героєм є отой харцизяка в шароварах - козак? Хіба не там читають реферати про Україну, яка за великим рахунком згинула?.. Хіба не там баламутять народ? Авжеж, там... Там! Та навіщо далеко ходити за прикладами. Он у Вовчухах, що неподалік Городка, ще й на таку виставу із сусідніх сіл позапрошували людей. То місцеві польські “стшельци” повиставляли свої стійки та й дали на горіхи тим лайдакам, щоб політики не бавились. Бо пощо вона їм? Плуг та худоба політики не потребують. Чи не так? Тож моцно всипали хлопам, фист моцно, що ледь не закатрупили одного з них... Тепер попам’ятають. Ох і пам’ятатимуть! Ще й дітям-внукам заповідатимуть - хлоп має знати своє місце. І вшистко!..

А що коїться у їхніх читальнях “Просвіти”? Й-бо, несусвітнє! Слава Богу, Чортківський суд, не моргнувши й оком, заборонив у тих хатах під стріхами, багато з яких дихають на ладан і котрі вони, українці, з гордістю називають читальнями, мати під руками “Коротку історію України”, “Чорну раду” Панька Куліша, співаник українських січових стрільців, що побачив світ у Відні 1918 року та інші не менш шкідливі книжки, що потенційно можуть закликати до ворохобництва, державного спротиву.

Бо дійшло вже до краю: в окремих селах українці збираються у компанії і підписують присяги, що відтепер на позір не хочуть бачити ні горілки, ні тютюну. Списки прізвищ прихильників здорового способу життя публікують в українських газетах, закликаючи інших брати з них приклад. А від того тратить Польська держана. Ще й як! То хіба це не бунт? 1 до всього що ж виходить: відтепер тверезий хлоп буде думати чого доброго і за плебісцит по школах, і за яку іншу політику... Он один з війтів на сесії у Раві-Руській прямо так і висловився: нарід настроєний ворожо до держави, бо перестає пити горілу, курити тютюн, збирається на служби Божі та молиться за Біласа і Данилишина, отих несусвітніх збуїв та їм подібних, котрі рабують банки, пошти, а отримані в такий непоштивий спосіб кошти, направляють на українську справу... Непорядок! Куди ж це годиться?

«Що ж то має вийти з того всього? - запитував себе не один. - Невже отим драбам дали мало буків за поганьблену честь «отчизни»? Невже було мало нагайок на їхні голі спини та сідниці, не зважаючи чи то чоловік, чи жінка, при примусовому зібранні всього села у час пацифікації восени 1930 року? Та ж лишень два роки минуло з того часу. Не мали б забути!.. Невже їм мало тієї ганьби від польських уланів? Очевидно, мало!..»

(Принагідно слід нагадати, що на 191 акт саботажу у тодішніх Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах, що відбулися впродовж липня - листопада 1930 року і які загалом зводилися до підпалу скирт хліба та сіна, польська влада відповіла пацифікацією (умиротворенням), під яку підпало 450 населених пунктів у східній Галичині, в яких було побито 1357 чоловік, у тому числі 93 гімназистів та школярів, 40 жінок було згвалтовано, а 13 чоловік були застрелені чи померли від побоїв).

Тож пожежа в Чорному Острові, як на думку тодішньої влади, не була винятком у контексті цих подій. Поліція винесла вердикт - маємо справу зі зумисним підпалом. Бо як же може бути інакше, якщо вогонь вибухнув в одночассі під скиртами, які стояли на віддалі до 400 метрів одна від одної. Більше того, на місці злочину були знайдені речі, які красномовно підтверджували цю версію - пляшки із залишками нафти, надгоріла тканина, просякнута рідиною таки зі згаданого посуду.

Відшукали й свідків, яким, бачте, у ту осінню ніч не спалося і вони зуміли в темряві (!) розгледіти та побачити на власні очі, як з місця події у напрямку Городища Королівського втікало кілька людей. Дехто з тих свідків потверджував: не кілька, а навіть кільканадцять. Ймовірно, з переляку чи то з просоння очі великими були у тих очевидців?

А поліцейські нишпорки навіть зуміли знайти три дошки-кладки, перекинуті через рівчак, якими власне повертались до осель ті несусвітні збуї, які завдали такої поважної матеріальної і моральної шкоди пану меценасу, високоповажному добродію графу Мицєльському.

А якби хто повважав цю підозру наклепом на людей з Городища Королівського, то ось вам, панове судді, і головний аргумент, який вивів на слід палюхів - загублена... записка. А в ній чорним по білому українською мовою написано: «Товаришу Умблят. Прошу тебе, не виходи ніде з дому ввечір...» Мовляв, не відлучайся нікуди з оселі, бо маємо вночі зробити поважну справу. Таким чином невідомі тіні, яких начебто бачили свідки, завдяки згаданій записці перетворювалися у реальних людей.

Слідство у цій справі тривало майже чотири місяці. За підозрою у вчиненні підпалу були затримані та відведені на постерунок, а відтак закриті у буцегарні чотири жителі Городища Королівського - Гриць Балук, який мав 30 літ і на той час уже був жонатим (!), його рідний брат Василь Балук, котрому було 22 роки від роду, а також вісімнадцятилітні (!) Нестор Пухаль та Дмитро Умблят.

Під час розслідування до справи додали не один факт, який був не на користь тих, кого звинувачували у підпалі. Слідчі, скажімо, встановили, що одні з відбитків взуття, які полишили палії на місці пригоди, цілком відповідають розміру чобіт, котрі носить Нестор Пухаль. Також в час обшуку у Балука виявили тканину, а у Пухаля - пляшки, котрі були цілком схожі на ті, які знайшли біля скирт і в яких були залишки рідини, що нагадувала за запахом нафту. До всього ж свідками на боці обвинувачення виступили аж 13 осіб із двірської служби пана Мицельського та представники поліції.

Тож, годі вигороджувати себе, городиські хлопаки, відпиратися, що, мовляв, то не ваших рук справа... Як і не вважайте, що в суді не усвідомлюють, що підпал скирт у Чорному Острові був вчинений, скажімо, не з помсти безпосередньо пану Мицельському за якусь, можливо, несправедливість з його боку у ставленні до окремих жителів Городища Королівського, як це може комусь видатись. Як, водночас, цей вчинок далебі чи варто вважати таким собі нерозважливим кроком чотирьох (а може й більше) чоловік зі згаданого населеного пункту, які могли перед здійсненням свого наміру, умовно кажучи, перепитися пива і не тямили, що чинять. О, ні! Цей підпал скирт сіна є, вельмишановне панство, безпосереднім політичним актом. І не менше! А хто на такий крок міг піти? Звісно ж хто... Як і у 1930 році, тільки ті, хто пройнявся ідеями української державності, хто симпатизував чи був безпосереднім членом ОУН (організації українських націоналістів) або ж - УВО (української військової організації). Ось де правда зарита. Більше того, «поліція кваліфікує цей підпал саботажем, тому що всі обвинувачені були від довшого часу під обсервацією (наглядом), а ціла їх вельми жива діяльність цілком оправдовує підозріння, що вони належали до Української військової організації» Та й чом би не запідозрювати в цьому, якщо старший брат Нестора Пухаля Микола, який на той час закінчив навчання у розсаднику українського ворохобництва Рогатинській гімназії, дуже активно «бавився України», мав контакти з багатьма провідними націоналістами в краї. А Балуки теж мають «зуб» на польську владу, бо одного з них, Василя (підозрюваного у підпалі скирт у Чорному Острові), під час пацифікації польські улани, ймовірно, з ескадрону 14 полку, котрий за наказом зверху був скерований на населені пункти тодішнього Бібрецького повіту, так відколошматили, що бідолаху у веретах занесли додому. Втім, не тільки він отримав понаднормову порцію «буків», бо, за спогадами старожилів, ще одну жінку із села так побили в час умиротворення, що небога недовго ряст топтала, залишивши після переходу у вічність троє сиріт.

Про перебіг судових засідань у Бережанах, на яких притягали до відповідальності жителів Городища Королівського за підпал скирт у Чорному Острові восени 1932 року, як ми уже згадували вище, доволі докладно розповідає у своїх звітах кореспондент львівської україномовної газети «Новий час».

Скажімо, у номері за 6 березня 1933 року в замітці “Політичні процеси у Бережанах" газета інформує своїх читачів, що у окружному суді в згаданому у заголовку місті впродовж березня-квітня «лава присяглих суддів» розглядатиме дев’ять справ проти загалом симпатиків Компартії Західної України (КПЗУ) та Української військової організації (УВО). І серед них - справу Гриця Балука, Нестора Пухаля, Василя Балука та Дмитра Умблята з Городища Королівського, які відповідатимуть за приналежність до УВО (арт. 97.1 к.к.) та підпал (арт. 215. 1 к.к.). А вже у черговому числі газети за 17 березня 1933 року у етапі «За приналежність до УВО» йдеться про перебіг самого судового процесу над паліями з Городища Королівського, який розпочався 10 березня. Адвокатами підсудних виступили доктор В. Бемко та доктор М. Західний. Так ось, прокуратура інкримінувала затриманим не тільки підпал, але й безпосередню участь влітку та восени 1932 року в організації в Городищі Королівському відділу Української військової організації (УВО).

Підсудні за собою вини не визнавали. Про УВО, мовляв, знають хіба що з газет. Підтвердити невинність затриманих готові були аж 23 (!) свідки. Очевидно, частина їх (якщо не переважна більшість) походила з Городища Королівського.

Адвокати намагалися довести, що справа, умовно кажучи, зшита «білими нитками». Взяти хоча б ту ж записку, яку начебто знайшли на місці злочину. Хто її писав - невідомо. Але аж ніяк не котрийсь із затриманих. І це, зрештою, потверджує директор Бережанської гімназії Едвард Райтер, який виступив на суді у ролі експерта з криптографії: знайдений на місці злочину цей важливий документ, який був адресований Дмитру Умбляту, не належить жодному з підозрюваних, бо почерк у них не той, яким написали записку. А, отже, це - чистої води фальшивка. І вона, судячи з усього, - плід рук поліції. А якщо на такі непорядні кроки йдуть стражі правопорядку, то чи можуть мати довіру їхні інші аргументи, панове судді? Та ще й до всього адвокати просили врахувати, що у вісімнадцятилітнього Нестора Пухаля у поліції із пристрастю вибивали зізнання, та так, що кров цибеніла з вух (до речі, старші люди згадують, що від цього побиття він мав якісь порушення слуху і згодом дещо недочував). А це ж геть нефайно! Бо де ж це годиться таке витворювати у найдемократичнішій з-поміж демократичних державі Європи?

Справа, схоже з усього, не клеїлась, розсипалася на шматки-кавалки. Підозри - це ще не доведений факт! І тут прокурори використали, очевидно, заздалегідь заготовлену козирну карту: хочете неспростовних доводів? Будуть! Газета інформує: оскільки останніми днями затримано 18-літнього Степана Балука, рідного брата Григорія та Василя Балуків, який, як з’ясовується, теж брав участь у підпалі скирт і оскільки його допитують, ведуть слідчі дії, то прокурор звернувся до суду із проханням “перервати справу”. “Трибунал згодився з прокурором і переніс розгляд справи на 25 березня,” - констатує той же “Новий час”.

А вже через два тижні у згаданій судовій справі було поставлено остаточну крапку. Названий вище часопис за 30 березня 1933 року про це розповідає у черговій подачі звіту зі судового засідання.

Виступ чергового свідка у справі розвіяв будь-які ілюзії. Ним була якась Стефанія Лящук, уродженка Городища Королівського, яка жила в одному із сусідніх сіл і після заміжжя носила прізвище чоловіка. Її свідчення спочатку були вислухані в розвідчому відділі у Стрию, а відтак - під присягою на Біблії - у окружному суді в Бережанах.

З її слів виходило, що наприкінці січня 1933 року Стефанія Лящук, родич якої перебував разом з Пухалем та синами Миколи Балука у в’язниці в Бережанах, приїхала в Городище Королівське, щоб довідатись у Миколи Балука, який. за сільськими чутками. відвідав своїх синів, як добратись у Бережани, скільки коштує квиток на потяг, як і довідатись про інше: що варто знати при побаченні з рідним за таких обставин.

Але як тільки вона смерком переступила поріг оселі Балуків і опинилася у темних сінях, то мимоволі підслухала розмову на підвищених тонах господаря садиби Миколи Балука із сином Степаном. Стефанія Лящук вже не наважувалася завітати у світлицю, а продовжувала стояти та наслуховувати бесіду, в якій старий Микола Балук картав сина Степана за те, що ходив палити скирти та навів на всю сім’ю стільки лиха. А сім’я у Миколи Балука, до речі, була чималенькою, найбільш багатодітною у Городищі Королівському - вісімнадцять(!) дітей народилось, щоправда, п’ятеро з них померло у дитячому віці, а от більшість із тринадцяти дожили навіть до поважного віку: одні вже були дорослими, мали свої сім’ї, обзавелись господарствами в Городищі Королівському, інші – в сусідніх населених пунктах.

У свою чергу, як розповідала поважному суду свідок, Степан Балук заспокоював батька і зізнався йому, що у підпалі брали участь тільки він та Нестор Пухаль і більше нікого не було (“Нестор палив, а я затирав сліди, коли повертались у село”), а ще просив, щоб батько не журився з приводу того, що трапилось: брати Гринько і Василь трохи посидять у в’язниці і їх відпустять, бо нема доказів їхньої безпосередньої вини у цьому “атентаті” на припаси пана Мицєльського.

Степан Балук на суді, зрозуміла річ, заперечував як свою вину, так і вину братів разом з городиськими ровесниками у підпалі скирт.

І все ж 25 березня 1933 року на підставі вердикту суддів присяглих голова трибуналу без 15 хвилин дев’ятої вечора виніс вирок у цій справі, згідно з яким по два роки тюрми із “завішанням вироку” (іншими словами - відтермінуванням) на 5 років (якщо будуть гарно справуватися) присуджено Гриню Балуку, Василеві Балуку, Дмитру Умбляту (їх відпустили на волю), а ось іншим двом фігурантам у справі підпалу присудили відбувати в’язничні терміни: Нестору Пухалю - 2 роки, Степану Балуку - 1,5 року.

Ось так завершилась кримінальна справа, яка мала певний суспільний резонанс в окрузі з огляду на її, так би мовити, політичне забарвлення.

Як же склалась доля учасників згаданих подій? Про це свого часу вів розмову з донькою Григорія Балука Ганною Гамкало, 1936 року народження, яка одна з перших у селі після Другої світової війни здобула вищу освіту, згодом вчителювала не тільки в рідному Городищі, але і у Жирові, Чорному Острові (відійшла у кращі світи восени 2013 року). Ось що вона мені тоді розповідала:

- Я народилася через три роки після згаданих подій. Знаю з розповідей батьків, що в нашому селі було товариство молодих людей, які заприсяглися на Біблії не вживати спиртного та не палити тютюн. Тато, очевидно, разом із братами входили до нього. Він був активним членом сільської “Просвіти”, бо як тільки випадала вільна хвилина, його годі було застати вдома - швидше за все в осідку “Просвіти”, де читали реферати з історії рідного краю та України, якісь патріотичного спрямування книжки, газети...

З часу судового засідання у Бережанах практично чотири роки (зі слів Ганни Гамкало) її батька Григорія Балука ніхто не турбував. Але в повітрі вже пахло воєнною грозою. І ті, хто, як тоді казали, “бавився” політикою, розуміли, що польській державі вкрай важко буде вистояти між двома колосами, якими були Радянський Союз на сході і Німеччина на заході. Це усвідомлювали не тільки “у верхах”, але відчували і “у низах”, зокрема, жителі галицьких сіл та містечок. Бо, скажімо, з якого б то дива поляки, власники великих наділів, взялися раптово розпродувати землі в Городищі Королівському та у навколишніх населених пунктах і в алярмовому порядку виїжджати за океан.- Постало питання: як бути далі у зв’язку з обстановкою, що склалась у Європі, тодішній країні і краю, - продовжувала згадувати Ганна Балук. - На сімейній раді порішили спершу піти до глухонімого ворожбита Давида, котрий жив у Жирові: як він скаже - так тому й бути. Місцевий мольфар через свою рідну сестру витлумачив, щоб тато з братами вибирався в далеку дорогу, бо прийдуть косоокі люди зі сходу і заберуть туди, де великі морози і ходять білі ведмеді. Розгадувати не треба було щодо того, які віддалені краї готує зрадлива доля. У читальні “Просвіти” не один мав нагоду почути вражаючу уяву інформацію про те, що творилося до війни в поселеннях, що розкинулись на східному березі Збруча, отого польсько-радянського кордону, що навіть польські утиски та репресії у порівнянні з більшовицькими видавались навіть більш... людяними... Саме тому на сімейній раді у Балуків порішили: треба вибиратися в дорогу, спочатку - на захід, а відтак, якщо поталанить, - за океан. А як все вляжеться - повернутись. Але от лишенько: на всіх, хто був причетним до судових процесів у Бережанах та був пов’язаний з “Просвітою”, а, отже, потенційно міг бути неблагонадійним не тільки для польської влади, але й для більшовицької, грошей не вистачало. Навіть, якщо б продали все поле, що їм належало. Тому випало лиш одному податись у світи - Василю Балуку, який був не обтяжений власною сім’єю. Він, як згодом з’ясувалось, опинився аж у Латинській Америці.

А Григорій Балук залишився зі сім’єю на милість Божу, як і його молодший брат Степан, який відсидів за підпал скирт у польській в’язниці 1.5 року.

Перед великою світовою бойнею активізувала свої дії і польська влада, намагаючись “зачистити” терени від політичних опонентів, упокорити їх, нейтралізувати... Так, в час небезпеки все мало бути зібрано в кулак. І то – міцний!

- Це трапилось влітку 1937 року. Мені було якийсь рік, брату Івану - три, - розповідала Ганна Гамкало. - В одну з липневих ночей (а може це вже був серпень, бо саме були жнива) в хату зайшов постерунковий і наказав татові та його брату Степану негайно підвестися з ліжка та пройти на постерунок. Авжеж, “іменем Речі Посполитої!” Батько навіть не встиг взяти із собою найнеобхіднішого. Отак, як у нас кажуть, вглобістки (на босу ногу) просунув ноги у взуття і пішов у ніч разом з братом. Як виявилось - аж на два роки. Батько згодом не один раз розповідав про свої прикрощі на тій своєрідній дорозі на українську Голгофу - у концтабір Береза Картузька...

Опираючись на інформацію дослідників цієї теми, стосовно заарештованих жителів Городища Королівського могли бути два варіанти винесення судових ухвал: згідно з першим їх спочатку завезли у Бережани, щоб в уже знайомій їм будівлі суду винести присуд, згідно з другим - цілком ймовірно, що у той тривожний передвоєнний час запроторення у Березу Картузьку могло відбутись і без цієї тривалої процедури (достатньо було розпорядження воєводи, як тоді нерідко практикувалось, щоб ізолювати неблагонадійних людей, які на думку влади, загрожували “прилюдній безпеці, спокоєві або порядкові).

- Засуджені, як розповідав батько, йшли до місця відбування покарання пішки, колонами по шість чоловік у шерензі, - згадувала Ганна Григорівна татові спогади. - І так - аж до Берези Картузької...

Попри усе дорога з Бережан до Берези Картузької (нині - м. Бяроза у західній Білорусі) - неблизька, понад 470 кілометрів. Зважаючи, що впродовж дня молода здорова людина може пройти в середньому до 40-50 кілометрів, то ця ”мандрівка” в часі могла тривати до двох тижнів. Звісно, якщо ув’язнених дійсно жодним транспортом, хоча б частково, не підвозили, то такий «похід» у «краї не надто віддалені» цілком може видатись як один з елементів екзекуції.

Отже, засуджених спрямували до фактично концтабору. (Його, до речі, відкрили в липні 1934 року, одразу після атентату українського бойовика на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який впень “не бачив” ні жорстокої пацифікації, ні нахрапистої полонізації та інших утисків українців у Галичині і на Волині і який, як стверджують історики, був одним з активних ініціаторів упокорення східних «кресів». Так, цей метод вирішення проблем, який, мабуть, «запозичили» у боснійського серба Гаврила Принципа, що став каталізатором початку першої світової війни, не став містком порозуміння між українцями і поляками. Але, що відбулося те відбулося...).

Принагідно зауважимо, що згаданий концтабір був розміщений у колишніх військових казармах, котрі були побудовані з червоної цегли, що залишилась від зруйнованого росіянами монастиря Картезіанського ордену. Чому зруйнували монастир? Та все дуже просто: у згаданій духовній обителі ночував шведський король Карл ХІІ в час війни з Росією, а його ченці згодом підтримали поляків під час січневого повстання проти Росії. Як не дивно, але у більшовицькій Росії перший концтабір теж розмістили у монастирських будівлях на Соловках, а тут, у Польщі, у Березі Картузькій, - у будівлі, що була побудована теж з монастирської цегли. Так і напрошується висновок: на руїнах, де лихе здолало Божу сутність, лягає прикра чорна завіса, за якою на людину чекають упослідження.

- ...Тож, йшли у жнива. У немилосердну спеку, - продовжувала згадувати Ганна Григорівна. - Тато розповідав згодом: хто був слабким і падав на дорозі - того конвоїри... лупцювали і відтягували вбік. Що з нещасними було згодом - важко сказати. Сонце пражило немилосердно... Ті ж, хто вважав себе політично засудженими, то терпів, як міг, але вперто не звернувся до конвоїрів польською мовою, щоб подали хоч ковток води. А тато якось такими умовностями не переймався і просив по-польськи у конвоя втамувати спрагу, то йому дозволяли, коли колона проходила повз яку придорожню криницю чи садибу з колодязем, набрати у ферфляшу вологи. Але коли тато наздоганяв свою шеренгу, то за той час давав пригубити “колєгам по нещастю», так що нерідко доносив до товаришів по його шерензі заледве кілька крапель порятункової вологи. І знову повертався за водою. Ось так і дійшли до місця призначення...

А в Березі Картузькій були свої умови перебування та знущання над ізольованими від світу людьми.

- Тато та стрийко Степан потрапили в різні загони ув’язнених. Там, де був стрийко, більшість загону складали бандити і злодії з усіх куточків Польщі, які встановили свій внутрішній порядок і методи знущання та приниження особливо політв’язнів, які ще й до всього виявилися українцями. Батько ж був у загоні, де менш-більш були терпимими умови перебування. Тому тато попросив, щоб адміністрація концтабору його перевела у той загін, де перебував брат, а брата навпаки - у його... Просьбу задовольнили...Тато повернувся з того концтабору калікою - хворів на ноги, та ще й печінка давала про себе знати. Нерідко йому доводилось і на бетонній долівці ніч переспати. Словом, в тому “концентраку” було вкрай не солодко.

Що й казати, якщо комендант концтабору Болеслав Грефнер, котрий був родом із Познаня, любив повторювати ув’язненим: звідси тільки два шляхи визволення - або у божевільню, або на власні похорони. А щоб “життя медом не видавалось”, то для цього були придумані різні команди, які загалом закінчувались вигуком “бєгом марш!”, як і різні покарання за найменші провини, вершиною яких була кара “за усьмєх”, себто, за посмішку. Отой Болеслав Грефнер була нівроку вигадлива істота на різного виду покарання. Це він придумав так звану пятдесятиметрову “червону доріжку”, густо всіяну на дрібно битою цеглою і посипаною осколками скла, якою змушували під ударами палиць наглядачів проповзти нещасного, котрий полишав після себе криваву доріжку. А на фініші неодмінно чекав комендант з єхидною усмішкою: “Вітаю, молодче, ти здійснив гарну подорож до Москви!” Комендант табору чомусь вважав, що всі, котрі були засуджені за політичними статтями, перебуваючи на волі, діяли на шкоду Польщі, а отже, з намови Москви.

Принагідно зазначимо, що за п’ять років існування концтабору тут відбули покарання до десяти тисяч людей із різних місцевостей Польської держави, серед тої когорти ув’язнених було чимало людей з кримінального світу, але основний сегмент складали політичні в’язні, серед яких були й представники організації українських націоналістів, української військової організації тощо.

І ось 1 вересня 1939 року війська німецького вермахту перейшли західні кордони Польщі (за якийсь короткий час в’язні тюрем, скориставшись тим, що охорона в’язниць порозбігалась, вийшли на волю), а 17 вересня радянські війська перейшли східний кордон Польщі. Різниця в часі – понад два тижні. На той час, 17 вересня, німці вже оточили Львів, їхні передові частини перебували поблизу Самбора, були у Дрогобичі... І це у 1939 році! Аж 22 вересня Москва і Берлін уклали угоди, якими врегульовувалися порядок і терміни відходу німецьких військ на захід, до встановленої демаркаційної лінії згідно з таємними протоколами Молотова-Ріббентропа, тобто на західний берег ріки Сян (м. Перемишль перейшло у радянську зону окупації). Зрозуміло, що відвід німецьких військ відбувся не одразу, у той же день, коли були підписані відповідні документи. Таким чином, між днем нападу Німеччини на Польщу і датою офіційного відводу німецьких військ на заздалегідь обумовлений кордон минуло як мінімум три тижні. Тож ці деталі дають підставу вважати, що городиські в’язні Берези Картузької повертались додому в основному німецькими тилами.

- Пригадую, як тато зі стрийком Степаном прийшли з тої Берези Картузької. Вони були вкрай змореними, чомусь в шинелях польського однострою, котрі, очевидно, забрали з якогось розбитого військового магазину.

Чи переживали у родині Балуків із приходом нової влади на наші терени? Звісно, що переживали... Але якось руки не дотягнулися до “ворохобників” за тих півтора року перед війною. До всього ж підпал панських скирт при радянській владі цілком можна було витактувати і як один з елементів «боротьби трудящого люду за свої соціальні права у буржуазній державі». Може, через це «всевидяче око» радянських спецслужб не помітило паліїв, як і нова влада не поспішала брати так звані “єжові рукавиці” до згаданих жителів Городища Королівського.

Як склалась подальша доля учасників судової справи про підпал скирт у Чорному Острові? По-різному...

- Коли формувалась дивізія СС “Галичина”, стрийко Степан, як і чимало галицьких хлопців, котрі вірили, що і в чужинецьких мундирах з їхньою свастикою та нашою синьо-жовтою барвою зламають хребет східному завойовнику та спричиняться до відродження власної держави, записався у її лави, - розповідала Ганна Гамкало. – Пригадую, як він прийшов на урльоп (у відпустку): військова уніформа особливо йому пасувала. Перед очима й досі стоїть картина - стрийко чистить пістолета, розклавши деталі зброї на столі...

А приблизно у серпні 1944 року в одну з ночей він прибився до села, втомлений, з перебинтованою рукою... Як з’ясувалось, ледве вибрався з оточення під Бродами. Але чому не подався з рештками дивізії на захід - невідомо. Бо вони саме йшли колоною з-під Золочева через наші терени - Отиневичі, Ходорів, Жирову, Жидачів, а згодом - на Стрий, у Карпати... Ймовірно, він відстав при першій-ліпшій нагоді від колони, проходячи через рідні терени. А що мав робити, якщо не володів рукою? Покладатися на чергове випробування долі? Хоча, якщо б подався далі з відступаючими, може й жив би до якогось часу в Англії чи в Америці, як інші дивізійники...

- І в селі йому нікуди було сховатись від нової-старої влади, та ще й у неофіційному статусі «дивізійника», - оповідала Ганна Балук. - Тато вирішив: поки що пересидить на горищі, а за якийсь час знайде вихід з прикрої ситуації і через родину чи знайомих якось прилаштує стрийка до праці у Ходорові чи деінде. Але невдовзі до хати завітала родичка із Залісок, чоловік якої загинув у підпіллі, та й заходилась вмовляти, щоб стрий Степан ішов до хлопців у партизанку, все ж має бойовий досвід і навіть може бути інструктором для молодого поповнення. І може б так і сталося б, якби не ота поранена рука... А ще категоричність тата стосовно молодшого брата: «Він навоювався вже вдосталь, починаючи від Берези Картузької і закінчуючи дивізією... Хай трохи перепочине...». Через якийсь час тато таки допоміг прилаштувати брата Степана на роботу в Ходорів у кравецьку майстерню, а сам згодом, правдами і неправдами, розпрощався з колгоспом та став до праці у гальванічному цеху на мотозаводі у Львові, де перебував аж до виходу на заслужений відпочинок.

До речі, з багатодітної родини Балуків ще один син Дмитро під час німецької окупації отримав певний багаж знань з агрономії, ветеринарії та механізації і був призначений управителем фільварку (таких ще називали “жонца”) у теперішньому Миколаївському районі, а коли фронт покотив на захід, то він влився в один із партизанських загонів і невдовзі загинув під час рейдування у перестрілці з енкаведистами неподалік Боринич.

Ще один фігурант справи, котра пов’язана з підпалом скирт пана Мицєльського, Дмитро Умблят, який, судячи з усього, безпосередньої участі у підпалі скирт не брав, скромно і майже непомітно пережив воєнне лихоліття, а згодом переїхав на постійне місце проживання у Стрий.

А от Нестор Пухаль, який відсидів два роки у буцегарні, перед Другою світовою ще раз скуштував в’язничної їжі. Він був серед тих 28 українців із Ходорівщини, яким 28 квітня 1939 року суд у Бережанах (знову Бережани!) виніс вирок, звинувативши їх у причетності до ОУН та таємному переході через польський кордон в утворену Карпатську Україну для її оборони: йому присудили чотири роки тюрми. До речі, його брату Григорію Пухалю – два роки, а ще одному жителю Городища Королівського Дмитру Лушпаку – аж вісім літ. Однак Друга світова внесла свої потужні корективи у долі ув’язнених.

Уродженець Отиневич Дмитро Гулей, розповідаючи у своїх спогадах про оунівське підпілля у передвоєнний та воєнний час, згадує, що серед тих, хто вів «організаційну, політичну, національно-культурну діяльність і військову підготовку» були й жителі Городища Королівського Гриць Гамкало (псевдо «Майський») та Нестор Пухаль (псевдо «Хмурий»). Ще один штрих до портрета Нестора Пухаля залишився в родині Гамкалів: одна з німецьких облав у селі (виловлювали хлопців та дівчат для відправки на роботу в Німеччину) застала його у згаданій сім’ї. Тож Нестор разом із главою родини подались у загородні чагарники, щоб там перебути лихо. «О, ми тут так просто не здамось!» - говорив він до переляканого не на жарт односельчанина, демонструючи заряджений револьвер. Згодом Нестор Пухаль влився у загін УПА і, за деякими даними, поліг на Городоччині (до речі, є підстави вважати, що він перебував в одному підрозділі з односельчанином Григорієм Гамкалом (псевдо “Майський”), який був керівником Городоцької округи.

Ось така наша історія, терпка і гірка. Локальна історія нашої землі...

Ярослав ЛИЖНИК.

с. Городище.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин