Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Війна, якої немає. Солдати, яких «не існує»… Частина III

"На Калуш"

Завантаживши на базі все необхідне для хлопців у Широкіному, ми вирушаємо в дорогу. Проїжджаємо повз бази відпочинку і елітне житло. Все виглядає якось закинуте і мертве. Збоку «шикарна» база «Азову». «Араттівці» небагатослівні щодо «азовців», а поза очі називають теперішніх «аваківцями».

 

Виїхали на дорогу, і справа розкинулось Азовське море. Краса, поки не побачиш ніким не орані, зарослі чагарниками поля. Хлопці, вказуючи у їх бік, скаржаться, що це хороше прикриття для диверсійних груп. А тому всі підходи акваторії надійно заміновані. З моря хлопці очікують чи не найменше нападу. Щоправда, нещодавно міни почали вибухати: далися взнаки морози, які скували кригу…

Маріуполь. Він постає величезними будівлями заводу металургійного комбінату Ахметова, одразу як переїжджаєш міст. Хлопці жартують, що місцеві ловлять рибу на магніти… Є у хлопців традиція зупинитися біля міні-маркету«Корзина», щоб попити кави. Тут їх впізнають і досить доброзичливо посміхаються. За Маріуполем на дорозі зустрічаємо блокпост військових ЗСУ. Обабіч дороги бетонні укріплення, а на самій дорозі зварені рейки-«кошки», як у війну. Наш бус зупиняють, і «Марадона» просто через відчинене вікно на запитання «куди?» відповідає: «На Калуш»… Виявляється, це такий собі пароль.

Дорога на Широкіне

Чим далі вглиб, тим більше військового транспорту, тим гірша дорога, ще блокпости… і ось воно, Широкіне розкинулося між пагорбів.

Скупі дані Вікіпедії кажуть: селище Широкіне розташоване на березі Азовського моря, за 22 км від Маріуполя. Це Волноваський район Донецької області. Засноване у 1791 році. За даними перепису , 2001 року населення селища становило 1411 осіб, із них 60,31 % зазначили рідною мову українську, 39,4 % — російську, 0,07 % —молдовську та грецьку. У Широкіному до війни були восьмирічна школа, клуб, бібліотека, дитячий садок. Розміщувались турбаза Донецького обкому профспілки працівників вугільної промисловості і піонерський табір «Маяк» Макіївського міськкому тієї ж профспілки. Було з десяток магазинів, стільки ж кафешок та ресторанчиків. Було…

Широкіне сьогодні

Новітня історія селища набагато трагічніша. Під час російсько-української війни на Сході України, яка вже тягнеться третій рік, селище декілька разів переходило під контроль бойовиків «ДНР» та підрозділів Збройних Сил України. В результаті запеклих боїв усі будинки виявились частково або повністю зруйнованими, а мешканці покинули село.

За час боїв близько 100 вбитих і більше 200 поранених. 26 лютого 2016 року бойовики залишили Широкіне. Українські війська потроху, з огляду на тотальну замінованість, увійшли в селище. Всі знають, що Широкіне обороняє морська піхота. Навіть президент з Маккейном нещодавно відвідали хлопців. Щоправда. до передової, де стоїть 8-ий батальйон УДА «Аратта», було зо два кілометри. От така-то війна…

Сьогодні колись елітне курортне містечко на березі Азовського моря перетворилося на руїни. Коли йдеш по вулиці, ці напівзруйновані «будови» розгублено дивляться за тобою роззявленими пащами розбитих стін. Порожнеча заглядає аж у душу. Всюди загрозливі написи: «заміновано»... Асфальтна дорога, яка проходить через село, «встелена» «голівками» мін. Вони вже ніби не вибухнуть, але хто його знає. Про те, щоб зійти з дороги, й мови не може бути…

Чути постріли. Ми інстинктивно втягуємо голови і пробуємо побачити, куди і звідки стріляють. Бійці-араттівці на таке не реагують, і це вселяє у нас якусь впевненість. Робимо вигляд, що і нам якось так…

Водій «Альфа» натискає на газ, і бусик несеться по вибоїстій дорозі. Раптом машина глохне. Виходимо, щоб подивитись: пробило бак і витекла соляра. Це все поспіх, бо пересуватися селищем треба швидко, особливо на транспорті, коли виїжджаєш на відкриту місцевість. Вивантажуємося і пішки пробираємося до штабу, який розміщується в одному з будинків.

Штаб

Завалені цеглою вікна, геть чисто шрапнеллю побиті ворота та паркани, які здебільшого тут із металопрофілю. Дружні обійми – і всі разом опиняємося всередині будинку-штабу. Кілька кімнат: невеличка кухня, у двох більших ліжка, де сплять бійці; ще одна кімната для командира і одну, зовсім маленьку, віддали «Ліснику» (про нього розповім у наступному номері). Сьогодні є світло і працює генератор. Горить буржуйка, проте вже коли стає темно, її гасять: росіяни надали сепарам прилади, які за виділенням тепла визначають координати, по яких стріляють. Тому вночі трохи холоднувато. Бійці розпаковують передачі. Хтось питає про шкарпетки, комусь передали приціл. Вивантажують продукти. «Марадони» тиждень не було. Проблеми сиплються одна за одною: того нема, з тим проблема, ті не хочуть, а копати комусь окопи треба. Є ідея розмістити «утьос» на одному з горищ: «позиція супер, і сепарами ще не пристріляна». «Зеник», який заміняв «Марадону», родом із Львівщини. Ідеальний воїн, який, пройшовши і аеропорт, і інші гарячі точки, залишився живий. Справжній «український командос»: небагатослівний, одним словом воїн. Прийшов, щоб попроситися на передову, бо командувати –це не його. «Марадона» ще довго переконував «Зеника», що він теж спочатку не міг, проте хто, як не ми?..

Ми з Іваном Басарабом мовчки спостерігаємо за всім, що діється, і шукаємо місця, куди б непомітно притулитися, щоб нікому не заважати. А поки що поставили на зарядки акумулятори від фотоапаратів: це наша «зброя», а до зброї тут особливе ставлення, і вона має бути готова завжди. Сьогодні ми ночуємо тут. Завтра йдемо на передові позиції. Вони від нас десь за 800 метрів. На подвір’ї починають збиратися бійці. Звістка про те, що приїхав «командир», швидко через рації, які на постійній зарядці, вже прилетіла. Сьогодні спільна нарада з «морпіхами» щодо координації. Тих нарад було кілька. Всі питання стосувалися узгодженості, забезпечення, організації. Люди входили до штабу і виходили, сідали на машини і їхали.

За вікном почулися постріли. Ми вискочили на подвір’я і побачили «бійців», які спокійно сиділи на лавочці. На наше запитання, що стріляє і чи далеко, сказали, що б’є «зушка». А чи далеко, ми зрозуміли й самі, коли метрів з двісті навпроти нас побачили спалахи від вибухів. На запитання, яка інтенсивність стрільби, бійці, показавши на погріб, повідомили: «Якщо вночі годину просидите тут – то інтенсивність нормальна».

На щастя, сидіти у підвалі нам не довелося. Щоправда, стріляли цілу ніч. Але до цього вже всі звикли, тому ми навіть десь з 24 години пішли покимарити. «Марадона» віддав нам свою кімнату, оскільки вночі займався вивченням ситуації на передку безпосередньо. Сон не брався, і ми майже до третьої ночі проговорили. Пробудилися десь близько восьмої. Відсутність природного світла не давала змоги визначитися, яка година. Швиденько зібравшись, побачили кілька бійців, які спали після нічного наряду. Все спокійно, втрат немає. Це тішить.

На кухні

Кухня – найрідніше і найзаселеніше приміщення. Якихось 15 квадратних метрів, а людей тут завжди багато: чай, кава, тістечка на столі, грінки – це те, що ніколи не переводиться. Зачаділий чайник не встигає нагрівати кип’ятку. Здебільшого хлопці самі собі готують. Картопля смажена, варена, півлітри тушонки - і готово. Відкрили домашній салат, огірки. Нарізали кілька шматків сала, дві байди хліба, кетчуп чи аджика - і ось український бутерброд. Такий перехопив, попив чогось гарячого - і вперед. Ще залишилися передані з дому у пластмасових відерках вареники. Миле діло, їх розігріти разом зі шкварками: швидко, смачно, ситно. Але на все нема часу, тому, як правило, щось вхопив - і на позиції.

"Я дуже злий! Слава нації!" – написав хтось на шкільній дошці в місцевій дощенту зруйнованій школі, звідки вибивали російський спецназ. Поряд дитячий садочок з проваленими стелями – наслідок прямого попадання 120-мм. Дивлюся на розбиті кулями шафки з дитячим одягом, змінним взуттям дітей, на ліжечка і посуд, що під ногами, з якого давали, мабуть, смачні дитячі обіди, і розумію, що так, я теж ненавиджу зло, яке прийшло на мою землю. А на стіні висить українська абетка, на полицях книжечки українською, синьо-жовті фарби і відтінки. Звідки взялася ця ненависть до українського? Невже 25 років сиділа глибоко і аж тепер вийшла назовні. Ні, я заберу цю абетку, яка посічена шрапнеллю, заберу «Українську мозаїку», бо все одно вони тут пропадуть. А коли нарешті все закінчиться – обов’язково приїду і віддам вже в український садочок…

"По Широкіному, туші фари і не отставай. Дорога прострілюється, по узбіччю не їдь – міни. Десь 2 км обережно, посеред вулиці згоріла машина! Давай, за мною!", - дає настанови один з тих, кого там немає, "госпітальєрів", який їде на ротацію.

«Я рік відслужив у ВСУ, зараз в МБ «Госпітальєри ". Бачив все. Думав, що бачив... Перше, що я відчув, як приїхав на позицію, - трупний запах на вулиці й нестерпне бажання звідти забратися і вивезти дружину (теж «госпітальєршу»)», - говорить водій-парамедик.

«Дійсно, Широкине - місце, яке перевіряє нерви на міцність, а запах смерті - то вітер просто з москальської боку», - посміхається «госпітальєр», широкінський старожил. – Постійні і серйозні обстріли, багато поранених, часто «200» - саме тут місце рятувальникам. А комусь дійсно «зносить дах». Зв'язки практично немає, води теж. У колодязях плавають дохлі миші. Вночі настільки холодно, що миші приходять ночувати до тебе в спальник.

Як рятуємося? Сміхом! Адже якщо над страшним сміятися, то воно стає смішним. Позиції ворога настільки близько, що вони, ймовірно, часом чують наш сміх. Жарти, звичайно, специфічні. Як у нас кажуть: чорний гумор, він як ноги - чи є, чи ні. О, собака гавкає! Значить обстрілу не буде! (З рації лунає команда: «У траву»). Ееее ... Ну, секунд 10 точно!».

Не секрет, що серед "госпітальєрів" багато дівчат. Тому навіть у цих нестерпних умовах у медчастині порядок. Все вимито хлоркою. Приємно зайти. Бійці різних підрозділів часто заїжджають. Переважно скаржаться на головні болі, контузії, застуди, в теплий період року на алергії, печію, шлунок... А декому достатньо виговоритися. "Госпітальєрів" тут бійці люблять і поважають .

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

(Далі буде).


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"