Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Віта Олійник: «Який би діагноз не був у вашої дитини, але проблеми в усіх спільні»

Жителька Жидачева Віта Олійник про те, що її син особливий, дізналась від лікарів, і це стало початком нового шляху для їхньої сім’ї, який вони долали в основному самотужки.., до цього часу. Сьогодні її синові Адаму 10 років, він у 3-му класі Жидачівського НВК навчається на індивідуальній формі. А Віта більше не наодинці зі своїми проблемами. Вона вирішила разом із однодумцями заснувати спільноту «Щасливі разом», у яку об’єднуються сім’ї, в яких зростають та виховуються особливі діти.

- Коли ви дізнались про те, що стали мамою особливої дитини?

 

- Дізналися про це від лікарів. Звісно, ми самі помічали, що щось не так, і почали з’ясовувати, але нам усі казали (це було після 2 років): «Почекайте. Це хлопчик, не переживайте, після трьох все стане на свої місця. Хлопці інколи пізно починають говорити».

- Що ви помічали не такого у своїй дитині, що вас насторожувало?

- У цьому віці діти вже починають говорити, а Адам мовчав. Тоді єдина пересторога була пов’язана з мовою. Це те, що ми бачили, а в садочку нам (ми були в садочку «Калинонька») сказали, що треба перевіритись. Адам не хотів їсти, він не бавився так, як усі діти, не хотів брати участі в тому, що всі робили. Вже діти віршики вчили, а Адам не хотів. Нам порадили поїхати проконсультуватися. Почали їздити до одних, до других… Чесно кажучи, нас із садочку «попросили». Сказали: «Ви знаєте, у вас така дитина, а у нас немає логопедичної групи, вам було б добре ходити в таку групу». І десь у той час, поки їздили від лікаря до лікаря, ми не ходили в садочок, й тут до мене доходять чутки, що нас вже у садку немає. Було доволі неприємно дізнатись, що нас ось так відрахували. Ми рік сиділи вдома. Чоловік займався з Адамом, син вивчив кольори. За цей час ми звертались до лікарів, кожний ставив інший діагноз.

- Які це були діагнози?

- Затримка мови, гіперактивність, це при тому, що він не був гіперактивним, а досить спокійною дитиною, просто у нього було таке ниття, якщо він чогось не хотів чи йому щось не подобалось. Нам ставили «мозкову дисфункцію» й було безліч діагнозів. Коли ми поїхали у «Джерело», там сказали, що найімовірніше у Адама аутизм. З того, що я тоді знала про аутизм (а знала я про глибоку стадію цього захворювання, тобто це людина, яка не реагує взагалі ні нащо, ні на кого), дуже переживала. Була впевнена в тому, що в моєї дитини не ця хвороба, адже хлопчик реагує, на нас дивиться. Хоча, як з’ясувалося, він дивиться не на нас, а крізь нас. Мені здавалося, що дитина розвивається типово, крім мови. Адам вчасно почав сідати, вчасно ходив, він реагував на нас, був перебірливим у їжі, не було у нас таких явних відставань у розвитку. У нас є відео, як він дивиться книжечку, щось ніби собі розказує. Мені здається, що до року у нього взагалі не було проблем. Ми тяжко реагували на зуби, ми тяжко реагували на людей. Адам не бавився іграшками як такими, він бавився кришечками, баночками. А так, як нам здавалося у той час, все було в межах норми, тим паче він наша перша дитина, то й порівнювати особливо не мали з ким.

- З чим ви можете пов’язати розвиток аутизму? Часто кажуть, що таке трапляється після вакцинації?

- Я не можу сказати напевно, що це пов’язано саме з вакцинацією. Пізніше, коли аналізувала, згадувала, що нас ще у роддомі кололи якимось антибіотиком. Можливо, це могло дещо повпливати. Пізніше, у рік, коли проводилась вакцинація від кору й краснухи, мені здається, що він став більш закритий. Але я не думаю, що причиною була вакцинація, але вона могла дати поштовх до прогресування захворювання.

- За ці десять років ви змогли знайти спеціаліста, який би вам допоміг?

- Ми шукали. Але таких практично немає або дуже мало. У Жидачеві взагалі немає. Спершу ми шукали спеціаліста, який би нам сказав, з чим ми маємо справу. Коли ми знайшли такого і згодились, що це таки діагноз аутизм, почали їздили на заняття до Львова. Але ж самі розумієте, що дорога не близька і кошти. Ми час від часу їздили, потім не їздили. Коли немає систематичних занять, то це не приносить ніякого результату. Потім ми шукали тут, ходили до логопедів. Нам порадили іти в логопедичний садочок, і тоді ми пішли у «Барвінок». Там ми були до 7 років. Чи був результат, мабуть, ні, але Адам був у колективі. Паралельно ми їздили у «Джерело», в «Контакт». Дуже мало спеціалістів є, а хороших ще менше, і їх усіх розбирають львівські: «А ви з Жидачева! Та ні, ви їздити не будете, ми за вас не беремося». У Жидачеві ми просили одних-других, всі нам відмовляли, бо це дійсно дуже важка праця. Ми не знайшли спеціалістів. Один час я займалася з Адамом сама, але мені було дуже важко, тому що син дуже мною маніпулює, не слухає. Їздили також до Польщі, де нам склали програму занять. Це дуже хороша програма, якщо займатися за нею з раннього дитинства й систематично, вона дає позитивний результат. Але мама є мама, а спеціаліст є спеціаліст. Зараз ми працюємо, виконуємо домашнє завдання, але, щоб проводилась цілеспрямована реабілітація, на жаль, не ведеться.

- Адам ходить до школи?

- Так, він ходить у 3-ій клас, у нас індивідуальна форма навчання. Ми займаємось так: дві вчительки приходить до нас додому, також Адамом у школі, вивчає кілька предметів у класі. Це була моя «війна» зі школою, і я частково її виграла. У нас своєрідне перемир’я, тому що я хотіла, щоб Адам йшов у клас. Мені не важливо було, на скільки предметів, розумію, що він не зовсім міг би освоювати усю програму, але йшлося більше про соціалізацію, щоб син був присутній у колективі, між дітьми, щоб він бачив, що діти вчаться.

- Зрештою, щоб і діти його бачили…

- Звісно. Але школа не зовсім хотіла йти нам назустріч. Спершу погоджувались, згодом вчитель не погоджувався, школа йшла за вчителем, і так...

- Тобто ви фактично залишились самі?

- Ми залишились задоволені тим що є, тому що добре і це. Я хотіла, щоб Адам відвідував хоча б якісь предмети. Він відвідує, і це добре. Чому вчителька приходить до нас додому, тому що в школі немає окремого кабінету, де б дитина могла займатися. Адам у першому класі й минулого року в основному займався у кабінеті психолога, але там дуже холодно і не завжди є можливість навчатися. А коли немає можливості, то могли займатись у бібліотеці, в кабінеті трудового навчання. А для Адама це важко, адже йому й так нелегко зосередитися, а в таких умовах, коли ходять, коли вчителі чи діти між собою розмовляють, він ще більше відволікається. Це абсолютно не був продуктивний урок.

Цього року ще одна дівчинка пішла на індивідуальну форму навчання, тож Адамові не лишилося вільного класу. З сином займається двоє педагогів. Адам вивчає 10 основних предметів, а також із ним проводять корекційну роботу логопед та психолог.

- Як ви прийшли до думки про створення спільноти «Щасливі разом»?

- Дуже багато сьогодні є інформації про аутизм. Але потрібно, щоб все це робили батьки, і потрібні фінанси. Я про це все знаю, але дозволити собі цього всього не можу. Є іпотерапія, тьютори , асистенти, спеціалісти, які займаються з дітьми, і діти показують дуже хороші результати. До прикладу, щоб пройти один курс іпотерапії, треба 200 доларів, а щоб пройти 4, треба 1000 плюс стажування, дорога.

Ми шукали спеціалістів, і якось я подумала, що вже досить їздити до Львова, до Стрия, до Польщі, пора, щоб в Жидачеві щось було. Хоча б щоб батьки збиралися разом, спілкувалися, ділилися своїм досвідом. Як з’ясувалося, в усіх нас спільні проблеми: ніхто не хоче займатися з нашими дітьми, що ми в основному проводимо час вдома, що ми самі. У Львові ми дізнались, що є така спільнота «Віра і Світло». Вирішили щось таке започаткувати у Жидачеві і збирати наших особливих. На той час ми вже мали підтримку о. Томаша, який радо виділив приміщення і дуже багато нам допомагає, підтримує. Тоді я думала лише про дітей з аутизмом, тобто те, що цікавить мене, мою дитину. Пізніше, коли познайомилась із спільнотою «Віра і Світло», все стала сприймати по-іншому, ширше дивитися на це. Насправді, який би діагноз не був, але проблеми в усіх спільні. У спільноті «Віра і Світло» мені сподобалась атмосфера, де спілкуються, моляться, співають, малюють, проводять майстер-класи, і я подумала, що це для Жидачева найкращий варіант, це наше. Звісно, ми хочемо, щоб з нашими дітьми займалися, але я тверезо оцінюю сьогоднішню ситуацію. Наразі нам цього вистачає. Але ми не зупиняємось, шукаємо нові можливості, залучаємо цікавих людей. Це все обговорюємо у нашій групі. Адже все це за наші кошти, нам нічого з неба не падає. Сьогодні ми з Лілею Фрішко цілий день бігали, бо хочемо відвезти наших дітей в театр, і відповідно шукаємо можливості, може хтось нам допоможе, а як ні, то робитимемо це самі. Що мені подобається у нашій групі - це те, що у всіх нас одна мета – соціалізувати наших дітей, навчити їх давати собі раду. Ми розуміємо, що діти виростають, а ми не вічні. Коли Адамові було 3 роки, в мене були одні потреби: навчити його читати, писати. Це добре, але дитина не вміє зав’язувати шнурівки і елементарно заварити собі чай – це зовсім інше… Ми б хотіли в подальшому, щоб наша група переросла у центр. Хочемо показати, що наші діти теж можуть бути активними, що вони можуть пекти кекси, вишивати, шити, майструвати, малювати, що можуть чимось займатися у житті.

Перша зустріч спільноти відбулась 13 березня 2016 року. Спершу ми планували об’єднуватися під началом «Віра і Світло», але у нас проблеми із волонтерами, приятелями, які займаються з дітьми. На жаль, у нас молодь вчиться, виїжджає. Попри це ми не опускаємо рук, сподіваюсь, що вже зовсім скоро зареєструємось як громадська організація.

У нас вже є перші успіхи спільної діяльності. «Щасливі разом» провели перший ярмарок до Дня міста Жидачева. Ми пізно про нього дізналися і фактично за тиждень хотіли все зробити. Це було дуже класно: спершу діти не дуже хотіли, а потім так захопилися процесом випікання, розмальовування, кожний старався. Все, що виготовили, продали. Заробили гроші, за які діти поїхали у дельфінарій. Незабаром відкривається міська ялинка, то ми готуємось до святкового ярмарку, узгодили з міською радою організаційні моменти. Сподіваюсь, вона пройде ще успішніше, адже в нас буде більше часу підготуватися. (Сміється).

Хотілося б, щоб до нас приєднувалось більше людей та дітей. Раз у тиждень Михайло Романів приходить у групу й радо вчить нас малювати. Ліда Возна проводить для дітей гімнастику за спеціальною методикою Вероніки Шерборн, в організації поїздок нам інколи допомагають працівники Центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Більш вільніші та більші кола спілкування плануємо раз у місяць. Допомагає кожний з батьків, дуже багато залежить від бажання кожного з нас. Ми відкриті до спілкування, до нових ідей.

Оксана ФРАНКІВ.

Якщо вас зацікавила історія Віти та її сина Адама, у вас є бажання допомогти або долучитись до спільноти «Щасливі разом» телефонуйте до Віти Олійник – 0974209614.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"