Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Коли згорали надії

Жителі кутів Гора, Вулиця та прилеглих у Городищі (Королівському) чи не завжди у літнє, тепле недільне пообіддя чи у які інші дні цієї пори року, котрі припадали на свята, сходилися на північний схил власне Гори, звідки добре було видно дорогу, що в’юнилась на північ, до сусіднього села - Городища Цетнарського. Цей гостинець у першій половині минулого століття, як, мабуть, і раніше, завжди приносив якісь вісті. Одні надходили з повітової Бібрки, інші - аж з далекого Львова... (Згодом, відколи адміністративні центри перемістились на південь - у Ходорів, а потім - у Жидачів, цей шлях взагалі якось сам по собі став зайвим, непотрібним, забутим, а відтак поступово заріс травою-муравою і, врешті-решт, припинив своє існування, як, мабуть, це трапляється з багатьма путівцями, у яких з тих чи інших причин відпадає потреба).

Зійшлися були господарі села Городища Королівського “під гору”, себто на північний схил пагорба, й 19 серпня 1920 року, щоб, поки видалася хвиля перепочинку (а саме було свято Преображення Господнього), поділитися враженнями про пережите, обміркувати, які ще прикрощі та напасті принесе завтрашній день.

А непокоїтись було чого. Вже шостий рік поспіль на вустах галичанок не гоїлись рани від цього терпкого й осоружного слова “війна”. Вона прокотилась Галичиною, вимолотивши села під солом’яними стріхами від молодого та дужого люду. Не в одній хатині, пригорнувши осиротілих дітей та обмиваючись солоною сльозою, співали над принишклими малими Івасями й Марійками тужливу пісню, котру згодом, майже через 50 років, мав нагоду якось почути й автор цих заміток з вуст моєї покійної бабусі Марії Володимирівни Гамкало (дівоче прізвище - Юзьків) (1911 - 1983 рр.): «Першого серпня дощ накрапав, Як наш ся тато на войну збирав. Пішов на войну, на варту став. Як встрілив канон - аж засвистав. Летіла куля понад гору, Вдарила куля та в грудь мою. Вдарила куля та в грудь мою - Потекла крівця до Дунаю. А в тім Дунаю - чиста вода. Нашого тата куля вбила. А діти плачуть - тата нема: Хто нам засіє - прийде весна... Хто нам засіє, хто нам зоре, Хто нам на зиму хліб принесе?»

То вже згодом історики та інші дослідники полічать: у тій бойні, що охопила півсвіту, на боці Австро-Угорської імперії воювало до 250 тисяч українців-галичан, а з протилежного боку, в уніформах російських військ, - аж... 3,5 мільйона вояків-українців тієї частини Вітчизни, що була під скіпетром російської династії Романових. Але цей сумний підсумок Першій світовій буде зроблено значно пізніше.

А тоді перед очима жителів Городища, як, зрештою, й інших населених пунктів землі галицької, впродовж довгих шести літ пропливали кадри гостросюжетного повнометражного фільму тріумфів та катастроф, які охопили не тільки першу світову. У пролозі цього фільму - крах країни, в якій народились, - Австро-Угорщини. Відтак - листопадовий вибух у Львові, наслідком якого стало утворення ЗУНР, мобілізація у таки вже своє військо - Українську Галицьку Армію (під її прапори, за деякими оцінками, згуртувалось до 100 тисяч чоловік, з яких 40 тисяч були боєздатними). До речі, підхоплені патріотичним поривом, зголосилося до боротьби за честь та славу юної держави й кілька молодих хлопців з Городища Королівського, як, зрештою, й з багатьох інших населених пунктів нашого краю.

А згодом було відчуття гіркоти поразки після падіння столиці Західно-Української народної республіки Львова під натиском достатньо озброєної польської армії під командуванням генерала Галлера. А далі - відступи... Ось і штаб-квартира УГА покинула черговий рубіж - містечко Ходорів, де якийсь час перебувала і куди з миротворчою місією приїжджало представництво Антанти. І, врешті, - перехід війська на терени центральної України, фіаско у змаганнях за волю галицького краю, втрата надій...

Десь там, на Поділлі, затиснуті противниками у так званому “чотирикутнику смерті”, дотлівали останні головешки великого вогнища, запаленого січовим стрілецтвом: там помирали від голоду й тифу, як і від браку зброї та набоїв, рештки національно свідомої армії, і в тому числі й деякі хлопці з Городища Королівського. Та звідти годі було дочекатись хоч якоїсь вістки... А тут чергові новини наспіли: головний отаман Симон Петлюра, зігнорувавши, як казали, інтересами галицьких українців (бо, очевидно, не мав іншого виходу в обстановці, що склалася), 21 квітня 1920-го року укладає з поляками так звану Варшавську угоду про спільний наступ поляків і залишків війська УНР на схід проти більшовиків, поспішаючи внести волю Україні (без Галичини) на польсько-українських шаблях. Юзеф Пілсудський висловлювався з приводу цього ситуативного союзу таким чином: «Йде боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога...».

Вже через чотири дні, тобто 25 квітня, об’єднані сили, що складалися з 20-тисячного польського війська та 15-тисячного українського (до його складу входили 3 дивізії під командуванням генерала Олександра Удовиченка та дивізії на чолі з генерал-хорунжим Марком Безручком, а також військових частин генерала Михайла Омеляновича-Павленка), перейшовши Збруч, розпочали наступ на червоні війська. Цей згуртований прорив об’єднаних сил, якими командував польський генерал Ридз-Сміглий, був настільки раптовим і вдалим, що вже 7 травня (через якихось два тижні!) більшовики змушені були полишити Київ, відступивши на схід...

Тріумфували всі. Очевидці розповідали згодом, що Варшава шаленіла від ейфорії, студенти впряглися були в карету і в такий спосіб довезли Пілсудського до Бельведеру. Але вже через недалекий час, коли гойдалка фортуни змінить напрям руху і більшовицькі війська прорвуть фронт та докотяться до Галичини, а іншим крилом дійдуть під Варшаву, його ганитимуть всі, кому тільки не ліньки. Суперечливі, неповні, а відтак обкутані всілякими домислами звістки з цих фронтів ой як тривожили жителів Городища Королівського. Бо, очевидно, ніхто не знав, що можуть принести на гарячих конях вершники зі сходу. Як, мабуть, ніхто, принаймні на наших теренах, не відав, що 16 серпня 1920 року червоні війська під командуванням Тухачевського цілком реально загрожували серцю Польщі Варшаві.

Зрештою, важко було отим простим хліборобам з діда-прадіда зорієнтуватися, що відбувається у світі, де перебуває фронт. Бо вивчали географію рідної землі зазвичай за маршрутами, що пролягали на святкові прощі, як, наприклад, у Гошів, Зарваницю, чи за адресами приїжджих з віддалених населених пунктів таких же неборак на щотижневу торговицю у містечко Ходорів. Чи не тому “під горою” з нетерпінням чекали на принагідну чергову зустріч з сільським “політиканом” Іваном Лушпаком, який, будемо вважати, чи не єдиний (бо хто ж бо ще?) в селі передплачував газету, котру надсилали йому аж зі Львова. Цього чоловіка по вуличному ще звали Йваном Босим. (У святкові дні він мав звичку одягатися “по-американськи”, на манір пристойних жителів країни за океаном, де свого часу побував на заробітках: виходив «на шпацер” в костюмі-трійці та білих туфлях. Останні й були дивовижею для односельчан, а для гострих на язик це незвичне для тодішнього села за кольором взуття й стало предметом для іронії - мовляв, босий чоловік і квит).

Люди села, яким за вісімдесят, теж пам’ятають, що неодмінними атрибутами таких “шпацерів” цього сільського пана були також тростина (спеціальна палиця), круглий кишеньковий дзигарок (годинник) та табакерка. Його знали ще і як доброго стельмаха. А ще, як розповідають, він був, як на той час, достатньо грамотною людиною з доволі активною життєвою позицією - не один підходив до нього, щоб порадитись, як бути в тій чи іншій справі, ситуації, нерідко доводилось йому виступати й заступником односельчан у судах, як і брати участь у всіляких комісіях, котрі організовувала влада... Що й казати - як-не-як, а світу побачив, не те що інші... Вийшов він і цієї серпневої святкової днини під гору зі «свіжою» газетою, розгорнув, читав для гурту, що поглядав то на худібчину, що випасалася на завільшиненій місцині з прецікавою назвою Випад, то на «політінформатора».

Зрозуміло, що серед інших тем, мова точилась передусім про війну між українсько-польською військовою потугою та більшовицькою армією. - А втримають наші? - запитував один. - І що нас чекає? - намагався довідатись інший. - А ще далеко той фронт? - з тривогою питав третій, усвідомлюючи, що пересування військ через будь-який населений пункт, а тим паче бойові зіткнення навіть поблизько, добра ніколи не приносило пересічному громадянину. - Не переживайте, фронт - далеко. Та й, до всього, маю сумнів, що він зачепить наше село.., - достоту впевнено сказав Іван Лушпак, зсилаючись на інформації з чергового номера «свіжої» газети.

Яким же було здивування всіх, коли несподівано на дорозі, що вела з Городища Цетнарського до Городища Королівського, здійнялася курява і в ній все помітніше вирисовувались обриси кіннотників. Їх ставало все більше й більше. Вже й передовий загін доїжджав до садиби охоронця панських ставів Бучинського, що знаходилася за річкою Боберкою. Всі якось знічено і заворожено дивились на кавалеристів. І тільки тепер, спантеличені несподіваною появою вершників, люди помітили, як над ескадроном розвівається прапор, який аж ніяк не був схожим на український чи польський... - Москалі! - з неабияким подивом вирвалось в Івана Лушпака. - А вони де тут взялись?.. І неборака, як розповідали, згорнувши газету та засунувши під паху, поспіхом подався додому.

Ми лиш можемо здогадуватися, чому “обманув” часопис, на який авторитетно зсилався городиський читач: очевидно, що допоки його доставили зі Львова, ситуація зазнала докорінних змін, як і газета, судячи з усього, не встигала оперативно відстежувати розвиток подій, що розгорталися в багатьох випадках з блискавичною швидкістю. Втім, спробуймо і ми запитати сьогодні, але вже в джерел, які залишили для нащадків безпосередні учасники цих подій: звідки взялися у той час “червоні” на відтинку дороги Бібрка - Ходорів і, зокрема, в Городищі Королівському, як і в деяких інших населених пунктах цього напрямку? З’ясовується, що до цього був причетним... так званий Стрийський рейд «червоного» козацтва, яке на той час очолював начдив 8-ї кавалерійської дивізії Віталій Примаков (репресований у 1937 році). Еге ж, зять відомого українського письменника Михайла Коцюбинського.

А перед тим майже два тижні тривало протистояння польсько-українського війська та «червоних» на Збручі, і тільки 24 липня останні форсували згадану річку. От як це описував згаданий вище Віталій Примаков: “Наша кіннота не мала директив через відсутність зв’язку зі штабом армії. Завдання начальнику червонокозачої дивізії здалося ясним - швидким висуванням вперед захопити переправи через річку Золота Липа...” Захопили... А далі пішли гуляти тилами. Пройшовши впродовж дня 40 кілометрів, 8-ма кавалерійська дивізія опинилась біля Бібрки. І знову ординарець не привіз жодних директив від командуючого фронтом Йони Якіра.

З цього приводу відбулась оперативна нарада у Сарниках, де було вирішено вести червонокозачу дивізію вглиб території розташування польсько-українських військ - на Стрий. Зранку 19 серпня червоні козаки виступили у похід. Перша бригада, якою командував колишній коваль Пантелеймон Потапенко, подалась на Ходорів. Саме ці «червоні» козаки й проходили Городищем Цетнарським, Городищем Королівським. Друга бригада мала завдання взяти Жидачів. Третя - Миколаїв.

Окрім сказаного вище, додамо ще й свідчення командуючого армією УНР М. Омеляновича-Павленка, в яких він, описуючи події того часу на наших теренах, стверджує: «8-ма кавалерійська дивізія червоних (до дві тисячі шабель) вдерлася поміж нашим лівим крилом і правим (крилом) польської армії (в напрямкові колії Бережани - місто Ходорів), перейшла біля Жидачева Дністер і захопила залізничну станцію Стрий і місто (на мурах залізничної станції червоні полишили напис: «... красная 8-я конная дивизия заняла ст. Стрий. Да здравствует Красная Польша и Галиция»... Червоне козацтво не зупинялося довший час в Стрию - воно вирушило далі - на Самбір...». Як стверджують дослідники, падіння Польщі під натиском «червоної» кінноти відкривало навстіж двері «світовій пролетарській революції» у Європі. Отож, як бачимо, дорога до «світового пожарища”, як висловився «червоний» маршал Тухачевський, не тільки вела “через труп Польщі”, але й через дороги Городища Цетнарського, Городища Королівського, Ходорова, Жидачева...

Та до «світового пожарища» не дійшло, хоч наступаючі червоні війська не тільки запалювали місцевий люд гаслами на кшталт тих, які полишили на мурах стрийської станції, але везли в обозах свої уряди, бо, як свідчить історія, 15 липня 1920 року у захопленому червоними Тернополі була проголошена Галицька соціалістична радянська республіка, аналогічні республіки-клони готувалися для всіх захоплених червоною армадою майбутніх територій європейських держав. Скажімо, для Польщі підготували червоний уряд на чолі із «залізним» Феліксом (Феліксом Дзержинським), в Угорщині новий пролетарський уряд мав очолювати Бела Кун...

Втім, просуванню більшовиків вглиб Європи запобігло, як вважають історики, знамените «диво на Віслі», одним з яскравих «авторів» якого стали українські військові з’єднання під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка, які разом з поляками стояли в обороні Варшави. І похитнулася та дивовижна і кровава воєнна гойдалка у зворотню сторону, і почали поспіхом червоні війська відкочуватись назад.

А все, врешті-решт, завершилось укладанням мирної угоди в Ризі між Польщею та УРСР, що фактично поставило хрест у найближчому майбутньому на суверенітеті України і, зрозуміла річ, на її війську. З приводу цієї сумної події згодом вищезгаданий командарм армії УНР, перебуваючи в еміграції, напише у своїх спогадах пророчі і безкомпромісні слова, які тривожать й досі, зважаючи наскільки історія має властивість повторюватись навіть у наші дні, через 95 років: «Починаючи з осені 1920 року, гине надія знайти в короткому часі кредо, що привело би українську людність різних соціальних напрямків до однієї скупченої волі, яка б була скерована на здобуття передусім політичної незалежності нації. Старшина усвідомлювала, що час ще має тривати, поки людність спроможеться роздивитися, знайти саму себе і набрати потрібної активності». На що натякав командарм, пишучи ці рядки? Та, звісно, на згуртованість. Чи мав у цьому сумніви у час написання згаданих рядків? Авжеж. Далеко не будемо ходити за аргументами. Наведемо єдиний доволі промовистий факт з так званого Стрийського рейду червоного козацтва.

Нам невідомо, чи зупинялися на нетривалий відпочинок «козаки» у с. Городищі Королівському перед тим, ніж, скажімо, «завітати» на станцію Ходорів, важко однозначно і ствердно сказати про це, бо таких фактів під руками не маємо, але й не можна категорично заперечувати цього, бо ж якось встигли в короткому часі завербувати у свої лави... одного молодого хлопця із села. Ним, як не дивно, був... син Івана Лушпака Онофрей. Кажуть, що цим необачним вчинком Іван Лушпак був заскочений настільки зненацька, що образився не на жарт за такий вчинок сина і привселюдно пообіцяв не записати на нащадка роду грунту. За переказами Онофрей повернувся в рідні краї майже через двадцять літ - аж у 1939 році разом з передовими частинами Червоної армії, котрі, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, “вскочили” на нинішні західні терени України. На той час батька вже не застав живим і поселився в сусідньому містечку Ходорові разом з дружиною, котру привіз зі Східної України. Що спонукало молодого хлопця, відносно забезпеченого, кинутися у вир подій з першими-ліпшими заїжджими військами - нині залишається великою загадкою. Авантюризм? Малоймовірно. Молодече прагнення романтики? Можливо. А може вплив гарячого слова червоного комісара, який у своїй уяві бачив весь світ у вогнях революції, «світового пожарища», на якому «мы наш, мы новый мир построим, кто был никем, тот станет всем...»? Хтозна... Але такий факт мав місце у багатій на події історії Городища.

До речі, з тим загоном пішли в «червоні козаки» не лишень хлопець з Городища, але й поодинокі парубки з інших сіл, як от із Загірочка, що за Ходоровом... У цій розвідці ми абсолютно не ставили собі за мету оправдовувати чи звинувачувати наших земляків у тому чи іншому кроці, навіть, як може видатися, необачному, з огляду на події, які у той період розвивалися. Бо усе це - у минулому, усе це нині - історія. Інша справа, що з історії кожен з нас має брати уроки, гіркі, терпкі, неприємні, але слушні. Щоб згодом не звинувачувати час.

Ярослав Лижник, член Національної спілки журналістів України. с. Городище.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"