Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Чи уникнемо фатальних помилок минулого?

Останні події під стінами Верховної Ради 31 серпня цього року сколихнули українське суспільство не менше, ніж події в Криму, Донецьку і Луганську. Українці уже вкотре у своїй трагічній історії знову пішли брат на брата. Тільки сліпий не міг побачити, хто стоїть за цим руйнівним сценарієм. Право робити висновки, розставляти акценти, аналізувати на цей раз залишимо за читачами. Автор цієї публікації має за мету провести лише окремі аналогії з нашої вітчизняної історії.

Хотів би, насамперед, звернутися до далекого 17 ст. і послатися на одну з найвизначніших подій часів гетьманування І. Виговського – Гадяцьку угоду, яку деякі історики називають сьогодні Першою європейською конституцією. Україна (Князівство Руське), Литва і Польща на основі цього документа мали утворити конфедерацію трьох названих держав.

Гетьман І. Виговський, використавши весь свій дипломатичний потенціал і досвід у налагодженні рівноправних відносин з Москвою, як це було передбачено умовами Переяславського договору 1654 р., зрозумів, що з московитами не варто домовлятись, і зробив, як на той час, відважний історичний вибір: геть від Москви, орієнтація на Європу.

Перед тим, на відміну від Мазепи, він звернувся з маніфестом до європейських держав з аргументацією такого рішення.

Після десятилітньої війни України з Польщею (1648-1658 рр.), коли в українському суспільстві скрізь панував дух ненависті релігійної, національної, далекоглядний політик і державник Виговський не боявся зробити епохальний вибір для свого народу. Але для українців Гадяцька угода стала каменем роздору і спричинила глибокий внутрішній конфлікт всередині суспільства. Проти гетьмана Виговського виступила найбільш авторитетна козацька старшина. Все найближче оточення гетьмана Б. Хмельницького на чолі з легендарним полковником І. Богуном стало в опозицію до гетьмана. Було навіть прийнято рішення його фізичного знищення. Лише щасливий випадок врятував тоді Івана Виговського від смерті.

Відповідальні, деколи й суперечливі складні державні рішення в умовах боротьби за свободу народу і незалежність не завжди є зрозумілими для широкого суспільного загалу. Інколи доводиться лідерам держави платити за них навіть життям. Гетьман І. Виговський був одним із них.

Напевно, більш драматичною, ніж героїчною була ще одна визначна історична подія нашого далекого минулого – Конотопська битва (1659 р.). Якщо бути до кінця об’єктивним, то Конотоп – це наша перша Полтава ( Полтавська битва 1709 р.). Чи переміг би І. Виговський стотисячну армію московітів під Конотопом, якби не сорокатисячне військо кримських татар? Виговському заледве вдалося зібрати під свій прапор 38 тисяч козаків. Значна частина нібито патріотичної державницької козацької старшини не могли простити гетьману Гадяцької угоди. І навіть після блискучої перемоги над московитами, коли була відкрита пряма дорога на Москву, легендарний козацький ватажок кошовий І. Сірко замість того, щоб підтримати Виговського в поході на Москву, виходить з підпорядкування гетьмана і веде своє військо на Крим. Що залишалося в такому випадку татарам: вони повертаються на батьківщину боронити свої краї. Втрачено унікальну можливість докорінно змінити політичне становище України в тогочасному світі, а можливо стати незалежною, великою європейською державою ще в ІІ пол. XVII ст.

Ці події, на жаль, не стали уроками і для козацької верхівки часів гетьманування І. Мазепи. Зневіра й ненависть до керівників козацької держави була такою глибокою, що це викличе здивування в багатьох європейських істориків і мандрівників, які вивчали наш край.

Коли І. Мазепа крізь муки і страждання, сумніви і навіть страх нарешті прийняв рішення перейти на бік шведського короля Карла ХІІ, то йому перестало вже довіряти найближче оточення, і він змушений був перед найвірнішими своїми полковниками клястися на Євангелії, що він дійсно розриває з Москвою. За Мазепою пішло тоді, за різними підрахунками, від 8 до 9 тисяч козаків. Гетьман І. Скоропадський, який підтримав Петра І, зібрав під свої прапори від 11-13 тисяч козаків. Нині на місці Полтавської битви височить монумент слави переможному російському війську, а неподалік ще донедавна стояв зарослий бур’янами козацький хрест – символ національної ганьби і сорому.

Потім, здається, вже в еміграції гетьман Мазепа напише кров’ю свого серця заповітні слова: «Всі покою тяжко прагнуть, та не в єден гуж всі тягнуть. Той направо, той наліво. І всі браття, то-то й диво!... През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали».

Невже ми, українці, ніколи не поборемо в собі малороса-негідника, що впродовж століть наступав на горло нашій державності!

І насамкінець хотілося би надати слова нашим Великим, які в силу своєї геніальності дали вичерпну характеристику українській ідентичності, зробивши акцент на найвагоміших причинах нашого трагічного шляху до свободи і державності. Іноді дуже важко сприймати з уст національних геніїв слова, що межують з нелюбов’ю до свого народу. Ось що писав з цього приводу автор «Зачарованої Десни» О. Довженко: «В чомусь найдорожчому і найвідповідальнішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий, нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточуючій дійсності й історії…»

У свій час, після трагічних подій 1918-20 рр., коли українці так легко і безвідповідально, правдивіше – злочинно, поміняли державний прапор на дешеві партійні прапорці, тодішній лідер УНР, глава українського уряду Симон Петлюра з болем і сарказмом пише листа до відомого громадського діяча того часу О. Никончука, в якому наводить дуже популярний тоді в Україні анекдот: «Йдуть два українці. Один питає в другого: «Чи є Українська держава державою українського народу?». Той відповідає: «Якщо б Українська радянська республіка була державою українського народу, то українці її б давно розвалили».

Коментарі зайві. А матеріал не зашкодить для глибокого осмислення сказаного.

Сьогодні, як ніколи, знову випливають з глибин пам’яті висловлювання видатних людей минулих часів про наш народ, про Україну, про її тяжку долю і про наше національне лихо, що так глибоко укоренилося в наших душах, можливо, в генах, і не дай Боже, що це вже навіть ознаки ракових пухлин на нашому національному тілі.

Пригадую одне цікаве інтерв’ю, яке дав в кінці 70-х років журналу «Україна» всесвітньовідомий режисер, автор легендарного фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанов. Кореспондент журналу запитав його: «Яким Ви бачите майбутнє України?» На що Параджанов дуже гостро і категорично відповів: «Ніяким. Через сто років ви будете мати те, що й зараз. Ви, українці, пересваритесь, перегризетесь між собою. І цим все закінчиться».

Невже такий великий талановитий, працьовитий народ, що народив світові великих геніїв, генетично не здатний до засвоєння уроків історії?

Запам’ятаймо, що граната, кинута в роз’ятрений натовп, забрала життя не тільки трьох молодих військовослужбовців і поранила десятки невинних учасників протесту, але й яскраво висвітлила той факт, до якої вже небезпечної межі знову підійшла Україна у внутрішньо-політичній боротьбі за владу!

С. Ревуцький, старший науковий співробітник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, завідувач відділу музею «Жидачівщина».


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"