Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

«Ми вже не знали кого точно боятися: чи української армії, чи російської, чи бабки, чи сусіда…»

Сьогодні в Україні перше, чого бажають, - миру. Чесно кажучи, ми не надто надавали значення тим батьківським побажанням «миру над головою». Аж допоки самі не відчули і не зрозуміли, настільки це важливо.

В Україні йде війна. З цим погоджуються всі, це визнають усі, проте на державному рівні війна називається АТО. Нас переконують, що так треба, бо інакше ми не зможемо отримувати кредити. Ми в це віримо і мовчимо, щодня слухаємо телевізор, де нам кажуть про загиблих наших і їхніх, мирних і тих, хто зі зброєю. Переживаємо за мобілізацію, щоб когось з рідних не забрали, і десь в думках радимо Порошенку вже навіть віддати ті «лугандони», бо вони і так ніколи не були і не будуть нашими…

А що там робиться? Як там, на війні, живуть прості люди, наші співвітчизники? Вони вже не бояться ні «бендер», ні «правосєків», бо те, що їм довелося за цей рік пережити, словами не пережати. І розповідають вони про це просто і для нас страшно…

Цього тижня до редакції завітала молода жінка разом з двома дітьми.

 

- Я Шевіч Любов Олександрівна. Ми приїхали з Вуглегірська до вас. Ми біженці від війни. 14 січня я поховала свого чоловіка…

 

Чесно кажу, я був… Навіть не можу підібрати слова, щоб описати відчуття від почутого. Я дивився на цю свою ровесницю, бо їй теж 42, як і мені, слухав її історію й приходив до висновку, що все, що тут робиться у нас: і долар по 30, і ціни на все захмарні – це все ніщо у порівнянні з тим, що переживають там…

Щоб зрозуміти, треба почути і уявити. Якось не уявляється. Врешті слухайте самі…

- До 19 серпня в нашому місті ще були ополченці. Донецька область вся була під ополченцями, Слов’янськ, Краматорськ. Українська армія почала зі Слов’янська, дійшли до нашого Вуглегірська, визволила нас, і півроку у нас стояла українська армія.

- Що у вашому розумінні «ополченці», а що «українська армія»?

- Неправильно називати «ополченці». Ополченці - це армія, яка була набрана з населення тієї країни, яка захищається. Як вони можуть бути ополченцями тієї країни, якої немає. Це повстанці до української влади, - каже 22-річний син п. Люби – Сергій.

- Як загинув ваш чоловік?

- Його вбило снарядом, вибуховою хвилею 14 січня цього року. 18 січня у мене день народження, і я на свій день народження ховала свого чоловіка. Ми були разом у той момент, коли розірвався снаряд. Його вбило, а я залишилася жива…

А 28 січня у Вуглегірськ зайшли російські війська.

- Звідки ви знаєте, що це саме російські війська?

- Повірте мені на слово, це було настільки видно. Горіло небо, горіла земля, горіли люди. Вони між собою розмовляли. Ми хоч і говоримо на російській, проте у нас ніхто село не називає «дєрєвнєй»…

- Що бачили ви? І чому у вас такі враження, що це саме російські війська?

- Танки були їхні. (Сергій).

- Ти можеш відрізнити український танк від російського?

- У нас стояли наші українські танки. У нас, на відміну від вас, дуже великі «забори». Так от, коли їхали українські танки, їх було видно з-за паркана, вони високі. Коли зайшли росіяни – їх танки нижчі, їх майже не було видно, коли вони проїжджали повз нас.

- Які прапори на них були?

- Були російські, були ДНРівські.

- А коли розпочався штурм Вуглегірська?

- 28 січня. Наше місто стоїть «на границі». По праву сторону Єнакієве - там «ДНР», з іншої сторони знаходиться Горлівка - там російські війська. Звідти нас почали обстрілювати. У нас була своя хата. Поряд я прикупила ще один будинок. У Вуглегірську люди півроку не отримували ніякої пенсії. Так сталося, що в результаті цієї війни наше районне місто відділили від маленького містечка, тобто Пенсійний фонд, установи залишились в районному місті, яке під «ДНР», а наше місто залишилось в Україні, і нас переводили від Єнакіївського району до Артемівського. Поки вони вирішували, куди нас приписати, ми виживали на гуманітарній допомозі. Це все нам давала Україна. Різниця між мешканцями нашого міста та мешканцями Єнакієве в тому, що нам хоч якась була допомога, а там - ніякої. То вони нам навіть заздрили. А з 1 грудня наші пенсіонери почали отримувати навіть пенсії.

14 січня в наш будинок потрапив снаряд. Чоловік був у дворі. Я в цей час була в іншій будівлі. Ударною хвилею його відкинуло далеко, і він сильно вдарився головою. Черепно-мозкова травма, гематома і кома, з якої він так і не вийшов…

- Після цього ви зрозуміли, що треба тікати і рятуватися?

- 27 січня, коли розпочався наступ, у наш будинок потрапив ще один снаряд. Богу дякувати, нас там вже не було, нам сусіди подзвонили. Тоді я зрозуміла, що треба рятувати дітей. Почала дзвонити всім своїм друзям, щоб вибратися з міста.

- А коли зайшли «російські» війська, як вони себе поводили щодо простих людей?

- Ми в погребі сиділи, бо стріляли так, що врятуватися можна було лише там. Снаряди летять - і в тебе є 10 секунд, щоб заховатися. Вони нас з цієї пивниці виводили. Питають, де син, нам потрібен ваш син… Сергія посадили в «Ниву», і солдати з автоматами повезли його в невідомому напрямку. За 15 хвилин, поки його дочекалася, напевно, посивіла…

Сергій: - Вони думали, що я співпрацював з українськими військовими, бачили, як я розмовляв з ними. Моя політика була така: знав, що не можна фотографуватися, обмінюватися телефонами. Українські військові давали продукти, а я ці продукти роздавав населенню. Проте хтось здав мене, що я з ними розмовляв. Куди їдемо - не знаю. Почався обстріл. Кругом снаряди рвуться, а у них гранати валяються під ногами…. Поки їхав, почав з ними розмовляти. Розмовляв на російській мові, говорив, що працюю в шахті. Довелось переконувати, що «я за Росію». Вони перевірили мій телефон, нічого не знайшли, по якійсь базі даних пробили – теж нічого не знайшли, тобто вони мали конкретні імена, шукали волонтерів. Завезли мене в звичайну хату, я розмовляв з їх командиром. Вони мені повірили. Більше того, коли я був в тому будинку, домовився, що вони дозволять вивезти сім’ю.

Люба: - Ми вже не перший день живемо, щоб вижити і лишитись живими, навчились «грати ролі» всякі. От ви кажете: «Ми жили разом в одній державі, звідки ця ненависть?» Чому, здавалось би, бабки, які життя прожили, їдуть на територію «ДНР», щоб отримати «гуманітарку», і там «здають», хто до кого приїхав, коли що привезли, коли від’їхали. Ми вже не знали, кого точно боятися: чи української армії, чи російської, чи тої бабки, чи того сусіда. В телефонах у нас нічого не було, всі номери телефонів в голові…

- Коли ви вирішили втікати, це був варіант «абикуди» чи все-таки ви мали якийсь план?

- Біля нашого будинку стояли українські військові. Знаєте як це буває: щось ми їм з городу дамо, щось вони нам. Так і познайомились з «бандерівцем» Василем Бобаком з Млиниськ. Коли наші відступали, Василь запропонував тікати і їхати до нього на «западенщину», де живе його мати. З Горлівки раз на день ходив автобус до Харкова. Він їхав круговими об’їзними дорогами. Пішки ми добралися до околиць Горлівки і звідти поїхали на Харків. І далі на Львівщину.

- Чи колись вам доводилось бути на Західній Україні?

- Ніколи. Ми приїхали до Львова, на вокзалі нас зустрів син Василя Бобака Сашко. Звідти ми поїхали в село до Ніни Петрівни Бобак, вона мати Василя Бобака. Їй 77 років, тільки вийшла з лікарні, сама дуже хвора жінка.

- Як вас прийняли? Адже вас приїхало семеро чоловік.

- Прийняли привітно, як рідних. Спочатку Ніна Петрівна, коли нас всіх побачила, то, чесно кажучи, перелякалася, а тепер вона мені як мама рідна. Зараз ми потрохи приходимо до себе.

- А як вам «бандерівці»? Дітей у Млиниськах не їдять?

- Я, а більше моя донька, зідзвонюємося там зі своїми, розповідаю, що то все брехня. Думаю люди наші скоро самі це зрозуміють. Зустрічалися на місці з сільським головою Галиною Романівною. Всюди до нас є співчуття і бажання допомогти. Ви знаєте, за цей рік я повірила по-справжньому у Бога і, мабуть, ходитиму до церкви, тим більше у вас щонеділі люди туди ходять. У нас цього нема. Прошу одного – миру. Для всіх…

Розмовляв Андрій Данилець.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"