У період націонал-соціалістичного панування і під час Другої світової війни в Німеччині і на окупованих нею територіях майже 8 мільйонів людей насильно працювали на каторжних роботах у нелюдських умовах.

Весною 1945 року війна закінчилася. Німеччина капітулювала, Радянська Армія здобула перемогу. Почалося вивезення людей на свою батьківщину – у Радянський Союз. Везли людей в товарних вагонах. Енкаведисти вже там починали допитувати, чому поїхали працювати на Гітлера. Одних тяжко били, інших зразу відправляли в Сибір на каторжні роботи.

Моя мати теж була в Німеччині і розказувала, як в поїзді радянські солдати і офіцери відбирали в людей чемодани з одягом, взуття, годинники. Хто не хотів добровільно віддавати свої речі, тих били і насильно забирали. Дівчину Павліну застрілили за те, що малювала німецькі літаки. Марію Петрик родом із Турки, в якої було двоє малих дітей, застрелив офіцер на станції Мостиська за те, що не віддала зароблені речі. Діти дуже плакали. Яка була їхня доля - невідомо.

В моєї мами теж насильно забрали чемодан з одягом . На щастя, в пазусі сховала трудові книжки Arbeitbuch свою і тата. Привезла додому і так заховала, що я їх знайшов вже після смерті матері. Їх зберігаю досі.

6 липня 2000 року німецький бундестаг прийняв Закон про створення Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», який вступив в силу 5 серпня того ж року. І тоді із заявками на одержання компенсаційних виплат на основі цього Закону люди звернулися у відповідні організації. Одержали виплати ті остарбайтери, які залишилися живими, а також діти за своїх батьків, які померли після 15 лютого 1999 року. На жаль, мої батьки померли раніше і я не одержав компенсаційних виплат. І не тільки я. Не одержали тисячі спадкоємців за своїх батьків, що тяжко працювали на німецьких фашистів і постраждали від енкаведистів, які по-звірячому проводили допити і засилали в Сибір і тюрми.

Ф. Лотоцький.

с. Протеси.