Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Кенгірське повстання. Боротьба ув’язнених за свої права

Десятиліття відділяють нас від тих пам’ятних подій 40-50-х років XX ст., які показали світові, що український народ ніколи не змириться із своїм поневоленням. Друга світова війна смерчем прокотилась по нашій благодатній землі. Тут розпочався смертельний двобій між найбільшими військовими потугами – нацистською Німеччиною та комуністичним Радянським союзом. Це був також бій за Україну, за її володіння, її безмежні багатства.

Для українців ця війна була також і шансом вирватись із чужинницького гніту. Тому кращі сини і дочки вважали за потрібне краще вмерти зі зброєю в руках за волю України, аніж жити в рабстві. Більше 10 років Українська Повстанська Армія під проводом Організації Українських Націоналістів вела запеклі бої проти двох окупантів. Одні гинули на полі бою, інших намагалися згноїти в тюрмах та концентраційних таборах, але навіть у застінках казематів можлива боротьба. Про одну з яскравих подій, а саме повстання в’язнів у концентраційному таборі Кенгір, буде моя розповідь.

29 червня 2014 року в сесійній залі Львівської обласної ради зібрались колишні політв’язні для вшанування роковин Кенгірського постання. Захід організовано Львівською обласною спілкою політв’язнів України (Г. Ясинський). Зібрання розпочалося молитвою за загиблих під час повстання, що тривало 40 днів і ночей з 16 травня по 26 червня 1954 року.

Розповідали очевидці цих подій. Зараз цим свідкам історії вже по 90 років.

Почну розповідь з екскурсу в історію. Концтабір Кенгір розташований за 600 км від Карачун в піщаних степах Казахстану, де не росли ні дерева, ні кущі, де не селилися птахи і звірі, окрім шакалів, які інколи з’являлися в цій місцині. Ранньою весною в оазисах пустелі зацвітали червоні тюльпани. Та з настанням спеки все завмирало.

Воду й продукти завозили. Клімат у цій частині Казахстану різкоконтинентальний, спека сягала до +40-45 градусів тепла, а взимку падала до –40-45. Влітку постійно дме вітер з піском, взимку – зі снігом і піском. Зрідка здіймалася піщана буря. За весь рік один-два рази випадав короткочасний (кілька хвилин) дощ. Цікавий факт – у цьому голодному степу був виплеканий руками українця чудовий парк, у якому казахи в пам'ять про українського садівника поставили пам’ятний знак.

Кенгір – невеличкий населений пункт, а поблизу – поклади високовідсоткового вмісту міді. Для видобутку й плавлення цієї руди були потрібні великі гроші, а ще - більше людських ресурсів. Ще за царату були домовленості з урядом Великої Британії спорудити тут мідеплавильний завод, що згодом розбудувався в невеличкому населеному пункті Карсакпай. Поблизу текла річка, води якої було вдосталь для технологічного збагачення та виплавки міді. За 80 км від цього заводу лежали великі поклади мідної руди в родовищі Кенгір- Джезказган. Руду спершу доправляли до заводу на верблюдах, а згодом вузькоколійкою. Готові мідні плити на верблюдах везли до Каспійського моря, а звідти до Європи.

Вже після Другої світової війни постало питання будівництва мідеплавильного заводу на місці видобутку Кенгір-Джезказган.

Кенгірський табір збудований в 1945 році спершу німецькими, а згодом японськими військовополоненими, яких (тих хто зумів вижити) по закінчені війни відпустили по домівках. На їх місце завезли нових в’язнів, переважно українців (60%), решту привозили з прибалтійських держав та інших республік. Через 6 років було збудовано завод, і місто Джезказган стало обласним центром.

Концентраційний табір у Кенгірі мав прямокутну форму розміром приблизно 800x500 м, був оточений саманним трьохметровим муром висотою до 3 м, зверху колючим дротом, над яким натягнуті голі електричні проводи для освітлення. Товщина муру 60 см. Вся територія також мурами розділена на три табірні пункти. По периметру цього табору стояли великі вежі, де цілодобово знаходилась озброєна охорона. В першому табірному пункті проживало в бараках 2500 жінок, за ними була розміщена продуктова база із залізничною віткою. Потім другий табірний пункт для засуджених на 10 років позбавлення волі. Третій табірний пункт чи зона, де проживало 2000 осіб, засуджених на 25 років ув’язнення. Остання зона - це була тюрма в тюрмі.

3 серпня 1948 року майже всіх політичних в’язнів було відділено від кримінальних злочинців і сконцентровано в дев’яти управліннях, на чолі яких створили Головні управління концентраційних політтаборів ГУЛАГ. Восьмим за списком був «Степлаг», до кого входили Кенгір, Джезказган, Бапхаш, Джезди. По сусідству були «Карлаг», «Озерлаг», в яких перебувало від 60 до 200 тис політвязнів.

Кенгір – табір особливого режиму, де нараховувалося понад 10 тисяч в’язнів, які кожного дня йшли на каторжну працю під дулами автоматів в оточенні собак на об’єкти, котрі також були обгороджені колючим дротом, а на вежах стояли озброєні військові НКВД. У цих зонах в’язні довбали каміння, копали котловани і траншеї для фабрики, де мала збагачуватися руда, будували греблю, житлові будинки, випалювали цеглу, розвантажували вагони з цементом, вугіллям, камінням, трубами та іншими вантажами.

За свою каторжну працю одержували миску баланди зранку і ввечері та пайку хліба. Треба було боротися із самим собою, щоб не з’їсти за один раз, а потім мучитись цілу добу в очікуванні нового пайка. Місце в бараку – нари двоповерхові чотирьохмісні. В куті велика бочка для справляння нужди. Тюремний одяг – куртка, штани - літом, зимою - куфайка або бушлати, черевики, валянки, і все це вже ношене до тебе. На одязі були латки, на котрих чорною фарбою грубим шрифтом, щоб здалеку було видно, писали особисті номери в’язнів. Ці номера були спереду на шапці, на плечах, на лівій руці і на правій нозі. Конвоїри і наглядачі нас кликали тільки за номером. На об’єктах працювали по 10-12 годин. Відпочинок - з 23.00 до 5.00. Через 10 днів - лазня (неповне відро води на особу). Вихідні дні за графіком раз у місяць побригадно. Коли в’язень покидав цей світ, його останки фірою вивозили через головні ворота, а там для певності ще молотом били по черепу і в паперовому мішку (в кращому випадку) кидали в яму, а зверху ставили стовп, на якому була табличка з номером померлого в’язня.

У 1953 році помер кат Сталін. В’язні раділи, надіючись, що настане полегшення режиму, але цього не сталося. Свавілля наглядачів та конвоїрів посилювалося. Крім того, всіх мучили голод, холод, каторжна праця, тому бунтарські настрої, невдоволення та заворушення посилювалися серед в’язнів з кожним днем. Табірне начальство не в силі було це приборкати, тому в зону прислали 300 рецидивістів, бандитів для втихомирення, але молоді хлопці-бандерівці та прибалтійці зустрілися з «паханом» із прибулих. Обговоривши, які страшні можуть бути наслідки протистоянь, в’язні погодились жити мирно.

Була неділя 16 травня 1954 року. В другому лагерному пункті у вечірній час встановили проектор пересувної кіноустановки і на білій торцевій стіні показували кінофільм про композитора Римського-Корсакова. Уже був пізній час, і наглядачі вимагали, щоб кіномеханік прикоротив показ, бо настала пора робити перевірку в’язнів на подвір’ї перед бараками. Після переклички всіх мали загнати в заґратовані двері в барак і закрити на замок. Але в’язні просили начальника зачекати і дозволити додивитися фільм. А в той час, коли увага всіх була зосереджена на перегляді фільму (такі розваги тут рідкість), за спинами глядачів «шпана» з числа трьохсот осіб почала перескакувати через внутрішню стіну з 3-го табірного пункту в бік жіночого табору, але спершу потрібно було перебратись через ворота господарського двору. Політв’язні, зрозумівши, що блатні можуть познущатися над безборонними нашими жінками, кинулись навздогін. Щоб спинити «десант» блатних і захистити жінок, пробили стіну в поперечному мурі й увійшли в жіночу зону. Наглядачі тим часом, перерахувавши в зонах в’язнів, зачинили бараки, а в господарський двір послали взвод охоронних військ на чолі з начальником режиму капітаном Белеєвим. Чекісти при світлі ракет розстрілювали тих, хто лишився у господарському дворі. В результаті було вбито 30 осіб, а 50 важко поранених потрапили до лікарні. Убитих чекісти вночі встигли вивезти кудись у степ і закопали (по сьогодні невідомо де саме).

Зранку наступного дня чекісти вивели з бараків жіночої зони чоловіків, котрі заховалися. Вивели в степ за територію зони і, посортувавши, одних вивезли невідомо куди, а інших повернули в табірну зону.

Вже довгі роки молоді хлопці з Галичини в таборі підпільно вели підготовку серед політв’язнів до боротьби з чекістами за поліпшення умов праці. Чекісти за допомогою сексотів відслідковували непокірних і вивозили в тюрми, але й сексоти трагічно гинули. На другий день після такої події політв’язні не вийшли на роботу. Табірне начальство і начальники режимів почали просити вийти всіх на роботу, а вони натомість віддадуть під суд винних у вбивстві та послаблять режим. Дійшли згоди. 18 травня 1954 року. Політв’язні вийшли на роботу й відчули начебто покращення відносин з боку воєнізованої охорони і наглядачів. А коли після роботи в’язні повернулися в зону, то побачили, що вибиті в мурах діри замуровано, а кожній колоні в’язнів, яка підходила до вахти, зачитували указ, в якому попереджалося, що за бандитизм і порушення дисципліни розстріл на місці. Ніхто й не збирався карати тих, які розстрілювали в’язнів. Встановили додаткові вежі, де перебували кулеметники. В таборі було багато офіцерів, які змушували в’язнів швидше вечеряти і заганяли всіх у бараки. Коли наглядачі почали перевірку, з третього табірного пункту пролунав свист, «шпана» почала бити ліхтарі на стовпах. Із сторожових веж почали стріляти кулемети. Чаша терпіння переповнилася. В’язні, криючись від куль, знову вибили діри в стінах, і всі три табірні зони з’єдналися між собою. Вигнали за межі зони начальство і наглядачів, нікого не впускали до себе, вимагаючи комісії з Москви.

19 травня 1954 року в приміщенні їдальні 2-го табору зібралися в’язні і прямим голосуванням обрали комісію з 12 осіб для переговорів із начальством. В комісію увійшли в’язні різних національностей (від українців три особи). Найперше висунули людину військову, рішучу, з твердим характером, яка знала дисципліну й у випадку непослуху могла б опанувати масами людей, - підполковника Кузнєцова. Віктор Рябов, «пахан», який спровокував зі своєю шпаною штурм жіночої зони, став начальником режиму. Єврей Келлєр, на прізвисько «Міша», був в УПА, його призначили начальником воєнізованого відділу табору. Він організував для оборони виготовлення металевих палиць, пік, товчене скло, пісок. Німець очолив відділ пропаганди, що готував звернення до в’язнів і до начальства, виготовляв плакати, стінну газету, випускали радіопередачі. Українець Анатолій Кострицький очолив радіозв’язок. У таборі були створені різні відділи: безпеки, військовий, комендатури, пропаганди, поліції, наочної агітації. Ще до повстання була створена підпільна організація українських націоналістів, в центрі якої був відомий політв’язень Михайло Сорока, який відсидів у польських, німецьких і московських таборах. У 1953 році в таборі Комі АР за організацію підпільної організації «Заполярні Соколи» був засуджений до розстрілу, який змінили на 25 років ув’язнення.

В кенгірському таборі була продуктова база з певними запасами, з якої забезпечували трьохразове харчування. Тут працювали всі служби забезпечення життєдіяльності, була сувора дисципліна. Навіть раз у тиждень виступав зведений хор, організований колишньою артисткою Київського оперного театру Олександрою Конько. З табору було вигнано все начальство.

Наприкінці дня 19 травня 1954 року по радіорепродуктору з управляння «Степлагу» повідомили, що з Москви прибула комісія. У зону увійшла група вищих чинів офіцерів, наглядачі та охорона без зброї. На площі перед їдальнею 2-го табірного пункту скликали в’язнів, яким представили генерала НКВД СРСР Бочкова і заступника генерального прокурора Вавілова. В переговори вступила новостворена комісія з вимогами: скоротити робочий день до 8 год., зняти номерні знаки з одягу, забрати грати з вікон і дверей бараків, дозволити листування з рідними при потребі (а не два рази в рік та ще й з перевіркою змісту листів), дозволити побачення з рідними, переглянути судові вироки та скоротити термін ув’язнення, створити людські умови життя в таборі та інше. Начальство начебто погодилось на вимоги в’язнів, але обіцяло з’ясувати всі ці питання в Москві. А поки триватиме вивчення, всіх в’язнів просили вийти на роботу. Тож із натовпу почулися заклики: «Нехай приїдуть представники політбюро ЦК КПРС, ми хочемо з ними говорити». Не знайшли спільної мови і розійшлися. Життя в таборі продовжувалося звичним порядком: життєво необхідні табірні установи працювали, хоч із часом продукти вичерпувалися. Майже кожного дня велися переговори з начальством табору та силових структур. Приїжджали представники тих організацій, на котрих в’язні працювали. Всі апелювали до патріотизму радянської людини, просили припинити протест і повернутися до роботи. З Москви чомусь комісія не приїжджала.

На даху їдальні висів величезний плакат із написом: «Вимагаємо приїзду урядової комісії з Москви». Тут же висів білий прапор з червоним хрестом і чорною облямівкою як знак того, що там є люди, які страждають і просять допомоги. Табірне начальство в зовнішніх стінах прорубало отвори для тих, хто хоче вийти із зони, але охочих майже не було. Вимикали світло, перекривали воду, але такі заходи могли призвести до епідемії якоїсь хвороби, що пошириться за межі зони.

Десь у половині червня 1954 року раніше зроблені проломи в зовнішній стіні табірного муру чекісти розширили до 4 м (для чого – стало загадкою). Здавалося, що чекісти хочуть створити кращі умови для утікачів з табору. В’язні не виходили на роботу, відпочивали і з таємною тривогою ставили запитання: чому не приїжджає комісія з Москви і не задовольняє їхні вимоги. Час тягнувся, організації за зоною не працювали, плани будівництва зривалися, вільнонаймані спеціалісти (біля 1000) осіб не працювали. В’язні стояли на своєму. Їм була потрібна гарантія, що чекісти їхні вимоги виконають. А тим часом у господарському дворі в кузні в’язні готували металеві прути (піки), сипкий матеріал (пісок, товчене скло тощо). А за мурами стояли чекісти з автоматами та кулеметами. Отаке було співвідношення сил.

22 червня 1954 року через радіорепродуктори управління «Степлагу» передало, що вимоги в’язнів задовольнять і в Кенгір їде представник - член президії КПРС. Це була брехня. Як згодом з’ясувалося, це робилося для того, щоб в’язні повірили. А тим часом на кінгірський вокзал з Куйбишева прибув карний полк з 5-ма танками Т-34, котрі треба було таємно підтягнути під табір. Щоб приспати увагу в’язнів, за зоною гули трактори, на вокзалі гримали буфери платформ.

26 червня 1954 року, коли ще весь табір спав, десь біля 3 год. полк, що прибув, отримав порцію горілки і останній інструктаж. Після пострілу ракети на безборонних в’язнів посунули солдати внутрішніх військ НКВД з автоматами. Найперше снайпери із сторожових веж розстріляли вартових в’язнів, що стояли біля проломів у стіні та на дахах бараків. Після цього в кожний табір у 4-метрові проломи в стінах в’їхали танки, а за ними спецназівці. Від несподіваного гулу патронів і пострілів в’язні вибігли з бараків, але тут у дверях були скошені автоматними чергами чекістів. Щоб не допустити чекістів у барак, в’язні почали забарикадовувати столами, нарами вхідні двері, а вікна - матрацами. Але для танка не було перешкод: дулом гармати він пробивав вікно, двері. Жахливий гул і димовий заряд, їдкий дим змушували в’язнів виходити надвір, де спецназівці спершу убивали усіх підряд, а згодом, захлиснувшись кров’ю в’язнів, стріляли рідше. Чекісти матюкалися, виганяли всіх із бараків. Танкісти, «розгулюючи» по всьому табору, розбивали бараки, наїжджали на людей, м’яли тіла, намотуючи на гусениці людські останки. В жіночій зоні жінки, взявшись за руки, плакали, просили зупинити це знущання, але дарма. Було жорстоко убито і знівечено від 500 до 600 в’язнів, більшість з яких жінки. Керував цією спец операцією заступник міністра МВД Союзу генерал-майор Єгоров. Для корегування бойових дій було залучено літак У-2 , 1700 солдатів МВД та 89 собак.

Зі сходом сонця все було закінчено. В’язнів вигнали в степ, де їх посортували: кого в тюрму, кого в табори. Організаторів заарештували і всіх відправили в тюрму м. Караганди, декого засудили на розстріл, а інших чекав додатковий термін ув’язнення.

Однак 1954 року було скасовано табірний режим, в’язні почали вільно пересуватися між бараками в межах зони, мали 8-годинний робочий день, а за роботу одержували платню у вигляді карток на їжу, яку могли придбати на території зони, зняли номери. 17 вересня 1955 р. було видано указ про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період війни 1941-1945 рр. Відтак було переглянуто кримінальні справи, виїжджали комісії, і політв’язні за ст. 54 ч. 1,11,10 були звільнені . Залишились тільки в’язні, засуджені за ст.. 54-8,9, і ті, які у підпіллі ОУН-УПА займали провідні посади. До цього відбулися повстання у таборах Норильська, Воркути у 1953 р.

У 1940-1950 рр. в радянських таборах, за різними даними, перевиховувалися» від 17 до 22 мільйона осіб. ГУЛАГ – головне управління таборів об’єднувало 230 табірних управлінь, а кожне з управлінь налічувало від 5 до 20 концтаборів. Після Другої світової війни табори наповнювались українськими націоналістами, які створювали підпільну організаційну мережу і захищали в’язнів від кримінальних злочинців, бандитів, а також організовували табірні повстання.

Олексій ДАНИЛИШИН,

політв’язень, член юнацької ОУН «Месники».


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"