Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Нас у Севастополі вже «нудить» від слова «ТРИМАЙТЕСЯ»…

Чотирнадцять років тому вона пов’язала свою долю з українським військом, Чорним морем і Кримом. Закінчивши Львівський військовий інститут при державному університеті «Львівська політехніка» (був колись такий заклад, нині - Академія сухопутних військ), Аліна Давидчак здобула журналістську освіту і потрапила служити у Криму на телерадіокомпанію «Бриз» Міністерства оборони України.

 

Днями вона привезла до матері в смт. Гніздичів двоє своїх дітей, втікаючи від кримських реалій. Привезла, бо боїться за їхнє життя.

 

- Досить відкрити паспорт з моєю «бандерівською» пропискою - і все…

Як воно нині жити у Криму, в Севастополі, коли ти українець? Про це з перших уст, без прикрас і дуже відверто читайте в інтерв’ю з п. Аліною на 3-й сторінці.

- Отже, Аліно, чому довелось звідти поїхати?

- У нас був такий випадок: перший севастопольський проросійськи налаштований канал показав сюжет, в якому доньку нашого військовослужбовця, дитину, яка була у садочку, «зелені чоловічки» заставили сказати: «Папа, возвращайся домой, я тебя очень жду, даже если ты будешь офицером российского флота». Хлопець сходив з розуму… Якщо знають, де його дитина перебуває, його адресу, як можна бути спокійним, коли розумієш, що твоя сім’я в небезпеці.

Після того відеоролика всі наші чоловіки, які там служать, підняли рух: «Дівчата, вивозьте дітей, а то ми просто перестріляємо всіх цих «гоблінів», а цього робити не можна».

Ми швидко позабирали дітей, взяли квитки і за дві годинки поїхали. В спортивних костюмах, бо не знали, чи нас в полі висадять, чи ні. У мене у паспорті написано, що виданий у Львівській області… Слава Богу, доїхали.

- Аліно, у Криму насправді так страшно і безповоротно, як це транслюють по телебаченню?

- Що там далі буде, ніхто не знає, але України в Севастополі, я вважаю, вже не буде… А мої діти є громадянами України. Діти маленькі, я за них несу відповідальність. Я просто рятувала дітей.

- Де працює ваш чоловік?

- Мій чоловік офіцер Військово-Морських сил Збройних сил України. Проходить службу в штабі командування флотом. Сьогодні почула, що штаб вже захопили…

- Скажіть, коли ви зрозуміли, що Україна втратила Крим?

- Таке відчуття було вже давно. Якщо говорити про конкретні події, то місяців зо два тому масово з’явилося багато людей, агресивно налаштованих до українців: до мови на вулиці, наших прапорів, військових України. Відповідні служби доповідали на Київ про цю ситуацію, але ніякого реагування не було.

- Це було при Януковичі?

- Так, Янукович ще був в Україні, починався Майдан. Було масове заселення, навіть не заселення, а завезення російськомовних агресивно налаштованих людей. Не виключаю, що це були росіяни.

Ви знаєте, кожне місто, навіть велике, як то маленьке село. Кожен знає, хто біля кого живе, як себе поводить, чим дихає. А тут раптом з’явилася маса людей, які не орієнтувалися у місті, навіть не знали, куди йти.

- Це були цивільні люди чи, може, переодягнені військові?

- Я не можу сказати, що це були військові, я цього не можу перевірити. Але дуже було багато немісцевих.

- А коли у них з’явилася зброя?

- З самого початку, як з’явилися «зелені чоловічки», які назвали себе «самообороною Севастополя».

- Оця політика наша українська по відношенню до Криму, наскільки вона була проукраїнська, нейтральна чи ніяка?

- Ніяка. Це дуже правильне визначення. Тому що пропаганди українського життя в Севастополі практично не було. Люди, які там були, просвітяни, вони ніби намагалися щось зробити, але чи то лінь, чи то відсутність коштів, бідні були організації, вони не мали можливості зробити широкомасштабні акції, як це робило російське населення. Якщо росіяни могли скликати купу гостей, їх розмістити в готелях, утримувати, вигулювати, то українська сторона такого не робила. Все було тихенько, помаленьку, в підвальчиках, закрито.

- Коли вони відкрито почали нагло поводитися?

- Завжди. Скільки я там прожила з 2000 року, ця фраза звучала завжди: «Крым – русский город». Я дуже дивуюся, що наші спецслужби з самого початку не відслідковували тих людей, які ці заяви робили. Це заявляли не тільки прості мешканці, а й відповідальні особи на певних посадах, і можна було за це притягнути до відповідальності.

- А чому не реагували? Може, спеціально це робилося?

- Я впевнена, що з боку кримських спецслужб такі доповідні на Київ йшли.

- Тобто ніхто не реагував у Києві?

- Виходить, що так…

- Розкажіть про нинішню ситуацію в Севастополі.

- Ситуація!? А ви уявіть, що люди стоять у військових частинах і захищають їх палками… Дай Боже, щоб тих людей якісь снайпери тихенько не перестріляли. На сьогодні міністр оборони Тенюх мав проводити якісь переговори в Криму. Він не зміг туди потрапити… Міністерство оборони не дає ніякої ні матеріальної, ні моральної підтримки, тому що всі рахунки банків заблоковано. Ми отримали на карточки зарплату, але не можемо ні зняти її, ні розрахуватись карточкою. Я зараз сиджу з двома дітьми і не можу собі щось купити, бо моя карточка кримська заблокована. І так у всіх військових: не можуть виїхати, бо не мають за що і не знають куди. А ще не впевнені, чи їх на материку чекають. Якщо виїжджаєш - ти автоматично стаєш зрадником, ти здав свою позицію без бою, хоча на тебе два тижні були націлена зброя снайперів. Малювали тобі там зірочки на животі, на плечах матюки писали, а Міністерство оборони мовчало і дотепер мовчить…

- А як військові сприйняли призначення Тенюха міністром оборони?

- Я до Тенюха дуже добре ставлюся, він чоловік розумний, колись був командувачем флоту, він знає всю цю систему, він знає ставлення російського керівництва до українських моряків, володіє ситуацією. Бути командувачем ВМФ - це одне, а виконувати обов’язки міністра оборони - це набагато ширші повноваження, і коли ти береш на себе цю відповідальність – це, напевно, важко.

- А як військові наших частин сприймають позицію офіційного Києва: тримаймося до останнього, не використовуймо зброю, будемо говорити, вести переговори, все мирним шляхом!?

- Ви знаєте, у Криму служать далеко не дурні люди, розуміють, що в разі збройного конфлікту вони просто будуть м’ясом, яке Україна добровільно покладе на вівтар Криму.

- На вашу думку, це правильно, що все-таки не використовується зброя?

- Правильно. Тому що зараз це вже не має ніякого сенсу. Якби це все було трохи раніше, підтягнуті інші види військ, то воно б мало сенс. Ми багато часу втратили на розподіл портфелів у Верховній Раді, коли в Криму треба було діяти.

- Який, на вашу думку, може бути розвиток подальших подій. Чи послухають наші росіян, які пропонують: хто не хоче служити Росії – може виїжджати? Вони поїдуть?

- А куди вони дінуться, який у них вибір? Я знаю, що великий процент не хоче служити Росії. Але якщо вони мають сидіти в тюрмах або бути розстріляними, що нам періодично обіцяють, то краще їхати на материк, лиш би нам тут не присвоювали клеймо зрадників.

- Ви повернетеся до Севастополя?

- Так, я мушу їхати назад, в мене там документи, в мене там служба, я не знаю, правда, чи я на руїну приїду, чи на телерадіоорганізацію свою. Думаю, що на руїну. Сьогодні наша телерадіокомпанія вже захоплена.

- Якщо так станеться, що вам не буде де працювати, що ви далі збираєтеся робити? Вернетеся додому?

- Я попробую знайти роботу, може потрібні фахівці в Києві, в якомусь місті. Стільки років в Збройних силах, я думаю чогось навчилася, щось вмію.

- В якому ви званні зараз?

- Капітан третього рангу.

- Скільки вам до пенсії?

- Якщо відмінять пенсійну реформу, то півтора, якщо ні – то ще 6. Мені 36 років. Маю двоє дітей – одному 11 років, другому 8 років.

- І все ж, попри ту ситуацію, яка зараз існує, чи залишається якесь українське майбутнє в Криму і на кого можна сподіватися, окрім кримських татар?

- Ви знаєте, мені здається, що якщо якесь українське життя в Криму залишається, то найближчим часом ці люди дуже будуть переживати за своє життя. І дотепер у Севастополі особливо голосно народ українською мовою не розмовляв. Ніколи Крим не був щиро український, тому що не був. А що було, то велася потужна російська пропаганда, дуже широко, з прапорцями з шариками.

- Побутує така думка, що якщо росіяни зачеплять кримських татар, то вони себе будуть захищати і будуть на українській, на нашій стороні.

- Татари настільки цікавий народ, що вони не були ніколи на чиїйсь стороні. Вони завжди на своїй стороні. В мене є знайомі серед татар. Вони розумні, адекватні люди. На конфлікт зараз не підуть. Вони, можливо, можуть нарощувати свої сили, і з часом десь це все вирветься. Але поки що «м’ясом» вони не хочуть бути. Ви не уявляєте, скільки росіяни війська навезли, стільки озброєних людей ходить у Криму. Татар не так багато, щоб повстати проти озброєного війська, тим більше ви самі бачите, який там заїжджає транспорт, які ракети завозять.

- Може статися, що завтра Криму перекриють фінансові потоки, електрику, газ, воду. Що люди тоді будуть робити?

- Якщо чесно, я би їм світло обрізала, просто світло. Хай би трошки посиділи в темряві, без телевізорів і російської пропаганди. Може б, до багатьох дещо дійшло.

- Аліно, адже Крим - це великий порт, туристичний регіон. До вас там багато приїжджало іноземців. Чому місцеві такі зарадянщені, особливо щодо американців?

- Я ж вам вже казала: велася дуже активна російська пропаганда. Російська пропаганда насаджує сприйняття тільки російської нації. Решта всі - бидло і сволота…

Скільки було такого, що приходили кораблі з дружнім візитом, навіть не американські, виходили проплачені «бабульки» з плакатами і кричали: «янкі гоу хоум». Іноземці посміхалися і казали: «о, демократія»…

- Коли ви збираєтесь їхати назад?

- Не знаю, чекаю дзвінка від свого начальника. Ми такі самі захоплені зараз, як і всі інші військові частини. Ще коли я була на місці, наш канал телебачення «вирубали», через два дні відрубали і канал радіо. Певний час ми наповнювали сайт своїм відео, поки нам не розбили кілька камер. Хто може знімати, той знімає, наші обличчя відомі, хлопців наших «регулярно б’ють». З Києва підтримки наразі не було ніякої, ні фінансової, ні моральної. Від слова «тримайтеся» просто нудить.

Перший севастопольський проросійськи налаштований канал показав сюжет, в якому доньку нашого українського військовослужбовця, дитину яка була у садочку, «зелені чоловічки» заставили сказати на камеру: «Папа, возвращайся домой, я тебя очень жду, даже если ты будешь офицером российского флота»… Хлопець сходив з розуму…

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин