Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Якщо байдужість сковує розум

Не часто на свої публікації журналіст може почути відкриті відгуки, об’єктивну критику чи схвалення, висловлені у розмові, телефоном чи листі. Але це, мабуть, залежить від гостроти висвітленої теми чи небайдужості читача.

Як виявилось, публікація про впорядкування польськими волонтерами старого кладовища в м. Жидачеві викликала серед, насамперед, жителів міста жваве обговорення. На вулиці зустрічала містян, які дякували за порушення такої теми. Як виявилось, історія матиме продовження.

Днями до редакції завітав наш дописувач голова районного осередку ради ветеранів України Валентин Котляров із листом, в якому він, натхнений прикладом польської молоді, звертає увагу жителів та керівництва міста на проблему занедбаності кладовища та на недостатню увагу з боку міської влади щодо впорядкування поховань, зокрема військовослужбовців.

 

«Напередодні свята Перемоги, побувавши на цвинтарі, я звернув увагу на могили військових, які поховані тут, - пише В. Котляров. - Через відсутність рідних, близьких могили зрівнялися з землею, пам’ятники набули непривабливого вигляду. Я особисто звертався до голови міста п. В. Левка як у письмовій, так і в усній формі про упорядкування могил військових поховань на виконання Указу Президента України, на що мер відповів: «Беріть і організовуйте цю роботу. Ви знаєте як це робиться!»

 

Після такої розмови мені нічого не залишилось як звернутись до громади Жидачева, щоб активісти, а також родини тих, хто похований на цьому цвинтарі, допомогли міській раді і комунальній службі міста навести порядок і впорядкувати 9 могил військовослужбовців та інші бездоглядні могили, а не викликати для цього волонтерів із іншої держави».

Чомусь завжди ми шукаємо проблеми там, де їх не мало б бути. Ми так турбуємось про хліб насущний, що забуваємо про істинне призначення людини на землі. Й як християни забуваємо основу своєї віри – безсмертя душі, а також те, що тіло – це храм душі, і належне пошанування його й після смерті - це данина не лише пам’яті, а й обов’язок.

Занедбаність кладовищ «міста мертвих», особливо законсервованих, - не лише проблема Жидачева, а чи не кожного населеного пункту району. До прикладу, в Журавні ситуація така ж. На кладовищі, де поховані видатні мешканці селища, священнослужителі різних конфесій, прості миряни, зарослі сягають вище людського росту. Подекуди викошено й прибрано, але там, де це роблять родичі померлих. Кілька років тому керівництво селищної ради робило спроби впорядкувати територію цвинтаря, але, викосивши одного року, наступного вже не бралися за таку марудну та затратну справу. Тож цьогоріч на Провідну неділю священик, щоб відправити панахиду змушений був до окремих могил прориватися через хащі. Тоді люди висловлювали обурення, мовляв, чому в газеті про таке неподобство не напишуть!

Але від публікації в газеті бур’яни не щезнуть, хащі не пропадуть. Якщо люди збайдужіли й не помічають, що робиться довкола них, як на кістках їхніх родичів, односельчан дичавіє земля – то тут не лише потрібно висловлювати своє обурення, а брати до рук косу, сокиру, кликати на поміч сусідів, депутатів, виконком, комунальників місцевої ради та будь-кого, не байдужого зайнятися рутинною справою. І так з року в рік.

Звісно, краще виглядає старе кладовище в м. Жидачеві, коли воно впорядковане, хай і чужими руками, коли могили відчищені, написи на надгробних плитах відновлені. Й яка разюча зміна з тією його частиною, що все ще потопає в буйній зелені кропиви, ожинника, на якому якраз доспівають плоди, наче краплини бурої крові, що кличе живих схаменутися й подумати про домівки мертвих. Серед того моря зарослі стоять ще недоруйновані, неохайні й забуті могили колишніх жителів міста. Є і могили солдатів, які ще зовсім молодими знайшли тут свій останній спочинок. Як ось засвідчує напис на одному із надгробків: «тут похований міліціонер Шевчук Д.Т.». Він прожив всього 20 років. Народився 1929-го й, очевидно, загинув 1949 року. Що він бачив за своє таке коротке життя? Чи був він комуністом, чи націоналістом, чи віруючим, чи атеїстом - це вже не має значення. Всіх зрівняє земля. Але його прах, як і будь-кого іншого, має бути належно пошанований. Також в бур’янах пропадає могила чийогось брата А. С. Полторейка, який прожив всього 23 роки й загинув 21 червня 1949 року десь поблизу. На його облізлому від часу й неуваги надгробку досі збереглися червона зірка і прапорці з металу. Хоч його прах і притиснений цим бетонним бовваном, але хтозна чи його душа не просить молитви?! Подібних могил більш чи менш поруйнованих і занедбаних тут вдосталь. Очевидно, бездоглядні вони стоять вже не один рік. А поруч могили з поруйнованими надгробками й звичайних громадян, покійних жителів міста. Хто має до них прийти і змовити «Отче наш» і означити межі поховання, прибрати від зарослі, поправити вицвілий напис? Наразі це питання залишається без відповіді.

Колись феноменальний режисер Сергій Параджанов занотував у своїх мемуарах спогад, що вразив його до глибини душі: «У 1969 році у мене було двостороннє запалення легенів. Я помирав у лікарні і просив Бога продовжити мені життя хоча б на шість днів. За ці кілька днів я написав сценарій. Це пам'ять, піднесена до образу. В ньому йдеться про моє дитинство. Коли Тифліс розрісся, то старі кладовища стали частиною міста. І тоді наше світле, ясне, сонячне керівництво вирішило прибрати кладовища і зробити з них парки культури, тобто дерева і алеї залишити, а могили і надгробки забрати. Приїжджають бульдозери і знищують кладовища, і тоді до мене додому приходять духи – мої предки, тому що вони стали бездомними. Мій дід і моя бабка, і та жінка-сусідка, яка пошила мені першу сорочку, той чоловік-сусід, який першим скупав мене у турецькій лазні. Врешті я помираю в них на руках, і вони, мої предки, мене ховають. З усіх моїх ненаписаних і непоставлених сценаріїв я б хотів поставити спочатку цей».

Не робімо бездомними душі наших родичів. Тож коли обрані нами представники влади не хочуть чи не можуть виконувати своїх функцій, то частку відповідальності громада має взяти на себе і не тикати пальцем один на одного, а зібратися разом і зробити добру справу.

А щодо букви закону, то стаття 30 «Утримання місць поховань» із ЗУ «Про поховання та похоронну справу» говорить: «Утримання кладовищ, військових кладовищ, військових ділянок на кладовищах, військових братських та одиночних могил, земельних ділянок для почесних поховань, братських могил, а також могил померлих одиноких громадян, померлих осіб без певного місця проживання, померлих, від поховання яких відмовилися рідні, місць поховань знайдених невпізнаних трупів забезпечується виконавчим органом сільської, селищної, міської ради за рахунок коштів місцевого бюджету. Утримання військових кладовищ, військових ділянок на цивільних кладовищах, військових братських та одиночних могил забезпечують виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, органи виконавчої влади із залученням органів охорони культурної спадщини відповідно до їх повноважень. Утримання місць поховань, що перебувають на державному обліку як об'єкти культурної спадщини, забезпечують виконавчі органи сільських, селищних, міських рад із залученням органів охорони культурної спадщини…».

Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"