Я їду додому…

Пригадується в пам’яті легенда про те, як Бог роздавав землі. І всі спішили отримати кращий кусочок. І наче всім Бог роздав, кожна нація отримала свій клаптик землі на планеті Земля. Коли це дивиться Бог: іде жінка у вишиваному одязі, гарна така, і запитує її:

 

- Ати хто?

 

- Я – українка!

- А де ти була , коли я землі роздавав?

- А я в той час молилася.

Тоді Бог відриває кусок землі з райського саду і дає жінці…

І образилися дуже сусіди, що українка прийшла найпізніше і отримала найкращу землю. І приходили вони на «райську землю» й казали, що то їх земля, і зіштовхували вони братів один з одним, та Бог не дозволив забрати те, що по правді належить українцям…

Легенда…А хіба не подібне на правду? Чого ми не маємо на своїй землі? Різні корисні копалини, а сама земля яка родюча, а які люди – працьовиті, розумні, вродливі. Лише одна вада в наших людей – не вміють цінити своє… А про сусідів?.. Чорна зависть донині душить…

Красу рідного батьківського краю розуміємо лише з віком. У дитинстві цього не помічаєш, не ціниш. Згадую своє дитинство, як прибирала в хаті, а хата невелика, колись всі хати були однаковими у селах. В шафі для одягу все не вміщалося. Скриню винесли на стрих. Там тримали зерно, муку. А я хотіла, щоб в хаті було гарно, і винесла до стодоли клунок з пожовклими старими речами, який займав місце в шафі. Мамі не сказала. За якийсь час мама плачуть і кажуть, що з мене не буде доброї дитини, бо я не вмію цінити минуле і не сказала, що де поклала.

У тому клунку були мамині шлюбні речі. Вони хотіли, щоб їх в тому одягу і поховали, як вмруть. Я, звичайно, перепросила маму, а сорочку їм відновила, узор вишитий перешила на нову тканину, але так зробила, що вони і не сподівалися. Дуже були раді, адже узор був такий гарний, ніби вишитий сьогодні.

І ще було таке в моєму житті. Працюючи вихователем в садочку, де постійно проводяться святкові ранки, нам, вихователям, хочеться одягнути завжди щось новеньке з одягу. Я купила собі суконку, а мама кажуть, що суконка дорога і в тебе вона не одна, то вузька, то не модна, то коротка, а вигляду не дуже, чи не краще вдягати вишиту блузку чи вишиту суконку. Гарнішого одягу, як свій вишитий гарним візерунком, – нема в цілому світі. До речі, я від того часу постійно одягала вишиванки і спонукала батьків одягати у вишиті сорочки, блузочки, платтячка дітей. І в дуже скорому часі це стало нормою. Правда, це не всім подобалось як серед вихователів, так і серед батьків.

Пригадую, як закінчував гімназію мій старший внук і його класний керівник Леся Антонівна Баранкевич запитала мою думку, як одягнутися випускникам. Безперечно, я відповіла так: готуйте батьків, щоб були всі у вишиванках. Свято вдалося. Лесі Антонівні цей випускний запам’ятається назавжди. І в скорому часі це стало нормою одягу і по школах. Дуже приємно, що більшість людей, батьків, дітей люблять вишиванки і вона дійсно стала окрасою нашого національного одягу.

І ще з розповіді мами. Казали, що в селі люди, молодь, молоді родини проводили різні забави, вечорниці. А одного разу повідомили, що буде конкурс на кращий вишитий одяг. А в мами зародилася думка вишиту блузку зробити не таку, як у всіх. Мама поєднала узор вишиванки зі свого села Любші з татового села Мазурівки, а дещо із села Володимирців (оскільки звідти була братова), а обробку навколо шиї, на рукавах вона скопіювала від німців, які жили в нашому селі на колонії між Журавном, Мазурівкою і Маринкою. Видно, що дружно жили, бо розповідали, що книдлі з сиром і сливками наших навчили готувати німці. Говорили, що набагато кращі мали вишиті речі жінки, але мама отримали перше місце. Та не знають, чи то за одяг, чи то за черевики, які тато зробив – жовті, шнуровані, з кутасами. Тато наш із своїм братом Іваном шили взуття.

Працюючи в садочку «Сонечко», ми, працівники, з дітьми готували вечорниці та кімнату із старовинними побутовими речами, в якій мав бути весь давній інвентар. І я займалася цим. Треба було нам і верстат ткати полотно, жорна, ступу, терлицю, веретена, повісно лляне, намисник, скриню, діжу для замісу хліба, бамбетель, лопатку витягати хліб з печі. Я все це привезла (крім бамбетля) з села Любші, так як я там людей знала, там у мене велика родина по мамі, та й школа, в якій я вчилася. Машину дали з садочка, яка возила продукти. По домовленості людям я їх речі повернула, хіба скриня залишилась в садочку «Сонечко» понині. Її реставрував (зараз покійний) Зіновій Ковалець. Це скриня моєї бабусі Анни Іваник (Філімонихи). І коли я відвозила ці побутові речі назад, мені жінка з Любші (Близниця її називали) віддала сорочку моєї мами, казала, що зичила в неї на вистави своїм дівчатам і не віддала, а мама завжди говорила, що хтось позичив і не віддав. Це для мене була неабияка радість. Хоч сорочка і жовта, і знищена, але є по сьогодні, її я теж час від часу вдягаю. У мене дома був весь інвентар, але коли хату продали, то у нас не стало вже нічого. І тому я маю право гордитися спадком своєї мами та наукою, як берегти і любити своє рідне.

У родині Маринців, у яких я жила за невістку, теж глибоко шанувалися і шануються вишивка і традиції. До двох років життя у них чоловікова мама вишила мені блузку на нейлоні (тоді це була дуже модна тканина), через три роки блузці буде 50 років, а також сумочку. З гордістю і теплотою згадую чоловікову маму, бо вона вишивала її так, щоб я не бачила. Я вдячна їй, й у спадок передам своїм дітям сорочки обох бабусь і, звичайно, свої. Так що в житті нічого не забувається і не губиться. Воно наче з землі виринає на поверхню і вчить наших людей бути мудрими, уважними, любити своє і чужого вчитися, якщо воно того вартує.

Будучи членкинею Союзу українок за підтримки п. Возниці, яка подала мені таку ідею, почала збирати узори Жидачівського округу. Робота тривала більш як два роки. Матеріали зібрано, нині йде кропітка робота по створенню книги-альбому. Користуючись нагодою хочу подякувати часопису «Новий час» за допомогу у роботі. Без вас у мене нічого б не вийшло.

Ганна Маринець.

Надрукувати