Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Веломандрівка із Журавна до Гошева

Про затяжні травневі вихідні вже ходять анекдоти, мовляв, в цей час українці розділились на дві частини: на тих, хто садить картоплю, і на тих, хто садить печінку.

Правда, є ще треті, ті, що, завершивши веснування на городах, усе ж кілька днів присвятили мандрівкам.

Відкрити новий сезон мандрів на велосипедах вирішили у напрямку с. Бубнища та с. Гошева. Маршрут вибирали в останню мить. І не прогадали. Їхати в цьому керунку виявилось навіть дуже комфортно. Не подумайте, що обмовилась, бо, як на диво, путівець пролягав через рівнинну місцевість і населені пункти, де ще збереглося, за нинішніми мірками, людське дорожнє покриття.

 

Оскільки мандрівка планувалася на півтора дні, то довелося пакувати намет, спальники та дещо із харчів. Нав’ючивши свої велосипеди, рушили в дорогу. Виїжджали із Журавна в напрямку Володимирців, Подорожного. Дорога манила, довкола жодного автомобіля, обабіч шляху соковита зелень, цвіт яблунь, над якими гудуть безупину бджілки. Дихаєш на повні груди теплим весняним повітрям, напоєним сонцем та пахощами трав.

Незчулися, як добралися до межі районів Жидачівщини та Стрийщини. Ось щойно проїхали с. Сулятичі Жидачівського району, а вже в’їжджаємо знову у с. Подорожне, щоправда, вже Стрийського району. Цікаво, як сталося, що людям, які оселились за якихось десяток кілометрів, припала до душі одна й та ж назва села? Все ж різниця між обома селами є. В стрийському Подорожному проживає більше тисячі селян й протікає аж три ріки - Свіча, Сукіль і Нечич, у нашому Подорожному мешкає заледве півтисячі осіб і підпорядковується воно Володимирцівській сільській раді. Оскільки стрийське має свою сільську управу, тому, мабуть, й виглядає більш ошатніше, багатше.

Не стишуючи ходу, докотили до села з подвійною назвою Лани-Соколівські. Відчуваєте - й тут у назві поєднано Жидачівщину й Стрийщину, адже у нашому районі теж є село Соколівка.

Через кілька кілометрів безупинної їзди вже котилися колеса велосипеда по головній вулиці с. Великі Дідушичі. У ньому, вперше, що впадало в око, – чисті подвір’я та чи не через двір лелече гніздо на електричному стовпі. У гніздах вже висиджують новий приплід птахи із чорною ознакою.

Також у цьому селі, де мешкає понад 1800 жителів, є дерев’яна церква Стрітення Господнього, збудована в 1811 році. Поряд селяни зводять новий храм. Також поруч встановлений пам’ятний знак «Борцям за волю України».

Проїжджаючи через с. Воля-Задеревацька, якось пропустили повз увагу, що в цьому селі знаходиться музей-садиба провідника ОУН Степана Бандери. Саме в цьому селі впродовж трьох років жив український політичний діяч. Нещодавно саме у Волі-Задеревацькій невідомі вандали поглумилися із пам’ятника провіднику ОУН і пошкодили меморіальну таблицю, встановлену на території музею.

Тож сюди варто повернутися ще не раз. Тут також знаходиться й стара дерев’яна святиня - церква св. Архангела Михаїла 1856 року.

Через с. Лисовичі, далі повз моршинські санаторії по головній автомагістралі, що, видно, давно планується до ремонту, але ніяк його не дочекається, спустилися до містечка Болехова, колись районного центру, а тепер міста обласного значення Івано-Франківської області.

Невеличке містечко із тісними вулицями задихається від надміру автомобілів, хоча рух тут і не надто інтенсивний, принаймні у суботу. Центральною дорогою містечка мостом через ріку Сукіль потрапили, як виявилось, у центр міста, де розташовані міська ратуша, пам’ятник Іванові Франкові. Містечко починає набувати ошатного, навіть квітучого вигляду. Сквер поблизу міської ради гарно прикрашений квітковими клумбами, цікавим фонтанчиком. Поруч і дитячий майданчик.

Саме містечко Болехів, якщо погортати сторінки Інтернету, відоме з 1371 року. Тоді угорська королева подарувала ці маєтності Данилу Дажбоговичу. За панування короля Луї Угорського Болехів заселяють угорські військові, згодом німецькі колоністи, євреї.

В 1546 році в Болехові збудовано солеварню, що збереглася на його околицях. У 1603 році польський король Сигізмунд ІІІ Ваза надав місту Магдебурзьке право.

Також у XIX ст. Болехів був відомим як центр з вичинки шкіри. Такі промислові фабрики діяли тут ще з 1860 р. У Болехові в ХІХ столітті виготовляли й сукно.

З історією містечка пов'язані імена видатних людей, зокрема відомої української письменниці і громадської діячки, організатора жіночого руху на Прикарпатті Наталії Кобринської. У Болехові бюст Наталі Кобринської встановлено перед меморіальним музеєм письменниці.

У Болехові також бував Іван Франко. Як пише відома мандрівниця із Камянця-Подільського Блека, письменник також перебував у селі Лолин, де написав ряд оповідань, а згодом на основі місцевого матеріалу створив драму «Украдене щастя».

Також не оминали у своїх подорожах цієї місцини прикарпатського краю і О. Кобилянська, М. Павлик та інші.

Як бачите, й сюди варто приїжджати і зупинятись не на часину-другу. Але попри довгий весняний день дорога нас чекала ще неблизька, тож ми, перепочивши, далі покрутили педалі.

Від Болехова до с. Бубнища по рівній дорожині любо було котити. Щоправда, дошкуляло те, що годі було здогадатися, через який населений пункт переїжджаєш, чи далеко ще до «унікальна пам'ятки історії та природи» скельно-печерного комплексу «Скелі Довбуша». Після тривалої мандрівки ми ще знайшли в собі сили, щоб піднятися по гравійній дорозі до самих печер, що розташовані на висоті 668 м над рівнем моря. Хоч і названа ця місцина на честь опришківського отамана Олекси Довбуша, але вчені стверджують, що люди використовували тутешні кам’яні рукотворні печери як житла ще в X ст. Помилувавшись околицею, походивши по давніх, стесаних людськими ногами та руками каменюках, добре перепочивши, рушили далі.

Останнє наше пристановище на день, що вже добігав свого кінця, чекало нас у с. Гошеві поблизу монастиря отців Василіан та на землі, де кілька століть тому «осіла» чудотворна ікона Гошівської Богородиці.

Ще у 1842 р. монастир був широко відомий в Галичині своїми відпустами і чудотворною іконою Богоматері, яка зберігалася в церкві св. Преображення.

У Другу світову церква внаслідок обстрілу загорілася. За радянської влади монастир закрили, а церква правила за склад. На початку 1990-х храм повернули віруючим. Копію ікони відтворив у Римі український іконописець Ювеналій Мокрицький. Образ було освячено Іваном-Павлом ІІ.

До храму на горі веде Хресна дорога. Як переповідає згадана вже Блека, начебто колись прочани підіймалися нею на колінах, тримаючи перед собою свічку. Якщо під час цієї подорожі свічка гасла або згоряла, потрібно було повертатися на початок стежки і починати все знову. Ті, хто приходив сюди відмолювати тяжкі гріхи, також несли мішок з камінням за плечима.

Суботнього вечора на Ясній горі поблизу монастиря ми заночували, щоб недільного ранку піти на відправу та помолитись біля чудотворної ікони Гошівської Богородиці.

Повертали додому, трохи скоротивши маршрут: у Болехові, повернувши в напрямку с. Міжріччя, потім трохи польовою, а далі розбитою колись гравійною дорогою якось виїхали вже до знайомих нам Великих Дідушич. Так завершилась наша перша веломандрівка в цьому році.

Загалом проїхали 127 км. Автомобілем цю відстань можна подолати за якихось дві 2,5 години. Ми ж розтягнули задоволення на півтора дні й в один напрямок велосипедом потратили 3,5 години.


Переглянути Маршрут велосипедом Журавно-Гошів, Львівська область, Україна на карті більшого розміру

Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"