Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

І палали оселі, і люди горіли живцем…

Про цю трагедію, що трапилась у 1945 році у Городищі Королівському, в одному з фрагментів свого нарису “Життя Городища у воєнні та післявоєнні роки” згадує львівський історик та краєзнавець Василь Лаба.

Принагідно наведемо його дослівно: “У березні 1945 року енкаведисти під час облави оточили стайню Григорія Корецького. У ній була зроблена подвійна стеля, в якій була криївка. Хтось із місцевих агентів повідомив енкаведистів, що у ній переховується кілька беззбройних осіб. Енкаведисти оточили стайню, і їхній офіцер безпечно підійшов до криївки та запропонував підпільникам здатися. Микола Пилипович Гулей вискочив з криївки, застрелив офіцера і кинувся втікати. Загинув на пасовиську від кулеметних черг енкаведистів. Гулей Теодор Пилипович, втікаючи з криївки, забіг до хати Катерини Шевчук, а Григорій Корецький - на подвір'я Михайла Стахіва і там був прошитий кулями. Енкаведисти оточили хату К. Шевчук, підпалили її, і вона згоріла разом з Т. Гулеєм. Господарство М. Стахіва також було спалене.”

Це, без сумніву, - одна зі скупих версій перебігу цього дня.

Спробуємо, наскільки це можливо, відреставрувати згадану подію, що трапилась перед обідом в один з перших ще достоту холодних весняних днів 1945 року, відтворивши його на основі спогадів жительки Городища Анни Гамкало, 1932 року народження, яка мимоволі стала свідком трагедії, котра сколихнула село.

Судячи з її розповіді, лиш щаслива випадковість, а може опіка неба в той день відвернула від неї необачну кулю чи можливість згоріти живцем у хаті, де намагалась знайти притулок.

Отже, був 1945-й рік... Облава за облавою час від часу накочувалась на найближче від Ходорова (тодішнього райцентру) село, мов орда, шукаючи тих, кого можна відправити на фронт, шукаючи повстанців... Та мало ще за чим нишпорили озброєні приїжджі облавники у заляканих оселях. Хати під загалом стріхами, закутані в загати, насторожено вдивлялися, зачаївши біль і розпуку від невизначеності цього часу і світу. “Дякую тобі, Боже, що м день прожив,” - шепотіли губи не в одного пересічного жителя села в час вечірньої молитви.

Їй, тринадцятирічній дівчині Анні Гамкало, все частіше вдома нагадували: “Нас можуть у будь-який день вивезти у Сибір. Як буде облава - втікай до цьоці Анни за Потік. Бо вуйка забрали на фронт... Її москалі не чіпатимуть. То, може, хоч ти врятуєшся, виживеш... А як все минеться, як стихне, то бис пам’ятала - у дровітні серед полін будеш мати захований одяг - сукенку, хустину...”

Вона, можливо, й розуміла: два татових молодших брати Дмитро і Михайло, про яких не мала права й словом обмовитись, - на нелегальному становищі, інколи вночі приходили повечеряти… Лиш одного не могла збагнути: де той страшний Сибір і чому вона має залишитися сама на цілий білий світ, кому вона потрібна?..

Того дня у сільську школу наїхало чимало військових. Це був не перший випадок, коли місцевий навчальний заклад ставав своєрідним штабом для “людоловів” з районного містечка. Бо де ж було їм ще розквартируватись: клуб, фундамент якого ще заклали за Польщі і який мав бути просторою хатою-читальнею, у зв’язку з війною громада Городища не змогла добудувати, у тимчасовому приміщенні сільради - затісно...

У зв’язку з навідинами непрошених “гостей” вчителька ледве закінчила черговий урок: “Діти, нині більше занять не буде - можете йти додому...” Легко їй сказати: додому... Але до якого? Побачивши стільки військових, дівчина чомусь вирішила: саме час йти до... тітки Анни. Бо, очевидно, аж тепер батькам Івану та Марії Гамкалам, як і дідусю Роману, Сибіру не уникнути.

Якщо добиратись дорогою до садиби Анни Юзьків - недалекий світ, але пощо, коли від школи навпростець - якихось 200 метрів: через ще вкритий льодом ставок, притрушене снігом пасовище, невеличкий рівчак, який називають Потік, і вже - там. Якщо дивитись від школи хата тітки на північно-західній окраїні села, як на долоні.

Вона вже перейшла по льоду ставок, як почула серед острівця садиб, які власне складали частину кутка “Запотік”, крики. Згодом пролунав один сухий постріл, а невдовзі там розпочалась стрілянина, чийсь зойк... Через якийсь час - знову автоматні черги. Вона якось не задумувалась над тим, чи варто повертатись - йшла собі, бо йшла, наче то її й не стосувалось, наче й не відчувала небезпеки. Вже й минула рівчак, який називають Потоком, як враз побачила: через пасовище, за якихось п’ятдесят кроків від неї, притьмом біжить молодий чоловік. Він несподівано появився з-за хат кутка, де відбувалося щось несусвітнє. Вона знала його: це - Микола Гулей. Парубок біг щодуху в напрямку поля Малющина, за яким - залізнична колія і Лужок з кущами рятівної вільшини. Все відбувалось мов у жахливому сні... У той момент, за якихось 60 метрів позаду неї, десь праворуч, застрекотів кулемет. Огледілась - стріляли з-за стайні у господарстві Ханаса (нині у цій садибі мешкає Ю. Войцехівська), яку оминула і не бачила засідки, як, очевидно, й не помітили її й енкаведисти. А згодом почула ще постріли з карабіна, які доносились позаду ліворуч - хтось стріляв з тачанки, що мчала від будівлі недобудованого клубу дорогою до школи.

Кулі витьохкували над головою, свистіли збоку, збивали фонтанчики мерзлої присніженої землі. Вони її не зачепили, хоч і потрапила під “перехресний” обстріл: чи то небо оберігало її, чи то майстерність стрільців у радянській уніформі була на висоті - залишається лиш здогадуватись. А от втікачу, на жаль, гірко не поталанило: котрась з них вп’ялась у його молоде тіло. На очах спантеличеної дівчини хлопець, здавалось, спіткнувся, наче наскочив на невидиму перепону, відтак впав, скрутився з болю, перекинувся на один бік, згодом - на інший... І застиг.

Стрілянина як розпочалась раптово, так і стихла. Вона відчувала: серце ось-ось вирветься з грудей, а землі наче й не було під ногами. Лиш краєм ока побачила, як до вбитого підбіг рудоволосий, весь у ластовинню енкаведист, поворушив шпіцаком кирзака обм’якле тіло лежачого, мовив про себе “готов!” і, закинувши за спину зброю, заходився стягати з вбитого хлопця чоботи, не звертаючи ні найменшої уваги на дівчинину, яка від пережитого стресу йшла, мов спутана.

- Здрастуйтє, - чомусь машинально вирвалось у неї те слово, яким ніколи не користувались ні вдома, ні в селі, але яке зчаста тепер чула від військових, котрі навідувались у школу.

- Здрастуй, - відповів енкаведист, захоплений своєю роботою. (Нині доволі важко збагнути чому така “традиція” тоді побутувала серед червонозоряних визволителів - стягати з мертвих чоботи: чи, може, вдома на їхній батьківщині такого взуття не вистачало, чи, може, ще якась була на то причина, але такі випадки були непоодинокими. Очевидно, взуття теж належало до військових трофеїв!).

Не зчулася як дійшла до тітки, ще не встигла перевести подих від пережитого, перекинутись двома-трьома словами з приводу того, чого завітала в таку люту, таку непевну годину... Але чи до неї було тітці, яка скам’яніло стояла на подвір’ї з дитиною на руках, не знаючи, що і як має чинити: чи залишитись на подвір’ї, чи сховатись в хаті, запершись на всі засови, чи тікати світ за очі... Але куди?.. Он над сусідськими хатами, що за пасовищем, вже витанцьовують зловісні язики полум’я, жахливо регочуть від вогню та потріскують солом’яні стріхи і висохлі крокви. Там - крик, плач... Чого доброго й сюди лихо приповзе. Хоч, сира земле, розступися!

І лихо таки не забарилось: на подвір’я спантеличеної Анни Юзьків вбігло кілька розлючених військових. Одного з них, хоч минуло й понад півстоліття, Анна Гамкало пам’ятає й досі: косий проріз очей, як то буває у представників монголоїдної раси, погляд колючий, злий. Тітка лиш встигла сказати до племінниці та до не менш переляканого молодшого сина Йосипа: ідіть в хату. А сама з іншою дитиною на руках залишилась на подвір’ї, мов вкопана. Племінниця чула, як на подвір’ї питали тітку непрошені гості.

“Де бандьори? Показуй!..”, - почали, лаючись, допитувати перелякану жінку.

“Та нема тут нікого. Я - одна... З дітьми”.

“Не бреши, муж тоже, напевно, пішов у бандьори?”.

“Чоловік мій - на війні. На фронт забрали”.

“На фронт, кажеш, пішов? Покажи листи!”.

“Він ще не вспів написати...”.

“Не встиг, кажеш… Тоді я тобі напишу листа, я тобі такого листа напишу, що на все життя запам’ятаєш. Підпалюй! ”.

“Йой, не паліть хати, - почала в сльозах благати жінка. - А де ж я з дітьми подінуся?..”

- Ми як те почули з двоюрідним братом Йосипом, що “гості” мають намір спалити хату, а отже, будемо горіти живцем, - хотіли вийти на вулицю. Але куди там - нас не випускав отой військовий з косими прорізами очей, - згадує Анна Гамкало. - Ми лиш привідкриємо двері, щоб вийти, а він гарапником чи чимось іншим як вдарить по дверях... Ми кричимо не своїми голосами, лементуємо в тій безвиході, що аж заходимося, цьоця Анна й собі плаче та благає, щоб хоч нас, дітей, катюги випустили. А для підпалу багато не треба було - вкинули б зопалу який запалений віхоть у другу кімнату хати, котра була недовершена і де зберігались сухі снопи зі збіжжям, - і горимо... Вуйко Андрусь не встиг домолотити, бо забрали на війну. Ой, страшно згадати, що творилось... А “гості” лиш матюкаються на чім світ стоїть та вимагають сказати, де “бандьори” ховаються. Який би був цьому всьому кінець - не буду загадувати. Аж над’їхав конем на ту справу молодий офіцер. Пам’ятаю, він ще тримав закривавлену вату коло рота: чи то куля черкнула його, чи десь вдарився, але було видно, що тамував кров. Він подивився на те все перелякане до смерті убозтво і скомадував: “Оставтє, ребята!” Так ми залишились живими, і хата вціліла. А довкола все горіло... Як він ще живий - най йому Бог подарує многа літ, а як помер - Царство Небесне.

Коли облавники заходились робити в садибі Анни Юзьків тотальний обшук у пошуках бандерівців, дівчина чомусь вирішила, що їй таки треба йти додому і непомітно покинула подвір’я. Поверталась тією ж дорогою, оминаючи зліва тіло вбитого босого хлопця, а справа - палаючі хати на Запотоці.

- Довкола все заволокло чорними димами і полум’ям - горіли хати на Запотоці... Це було страшне видовище, - згадує Анна Гамкало.

Біля садиби Ханаса, за стайнею якого була засідка облавників, вийшла стара Ханасиха з відром, наче по воду, і тихо, але так, щоб почула дівчина, мовила: “Ганю, перекажи додому, щоб не переживали: мама - у нас сидить. Її затримали... А як все стихне, то, казали, що відпустять...”

Згодом з’ясувалось: мама Анни Гамкало Марія, почувши на Запотоці стрілянину і побачивши у тому керунку густі дими, зрозуміла: там - біда. Як і здогадувалась, куди могла піти її дитина, якщо всі школярі давно вже поспіхом порозходились по домівках. Тому, не гаючись, накинула на себе хустку, взяла велику пляшку молока (якщо будуть питати облавники - йду до братової, несу дітям молоко) і подалась у вир лиха. Але біля садиби Ханаса її зупинили, запідозривши, що жінка є зв’язковою підпільників, тому була затримана та взята на допит облавниками. Марія Гамкало стояла на своєму: нічого не знаю, нікого не бачила, а молоко несу братовій, бо її корова у запуску, а діти не мають що їсти. Попри все облавники залишили жінку в хаті під тимчасовим арештом до з’ясування всіх обставин.

Втім, дівчина додому не наважилась йти, у підсвідомості було: а якщо все-таки вивозитимуть на Сибір, та й мама у руках облавників... Тому, здалеку оминувши свою хату, подалась до знайомої тітки на іншу вулицю, де розповіла про пригоду, свідком якої стала. І не усвідомлювала, чому чоловік, який випадково навідався в цю оселю, по кілька разів стривожено перепитував очевидця-підлітка про те, котрі саме хати горять на Запотоці, не звертаючи ні найменшої уваги на те, що вона серед кількох прізвищ потерпілих людей і називала вуличне прізвисько його сестри, за що в інший час такому зухвальцю, незважаючи на вік і на стать, могло перепасти на горіхи. Бо вона не розуміла, що в одній зі садиб на цьому кутку села переховувався і його син...

Тож, що трапилось в цю весняну днину 1945 року? Про це, зрозуміла річ, достеменно можуть розповісти архіви спецслужб, в яких мав би бути описаний хід згаданої операції з ліквідації підпілля та її наслідки. А згідно з однією з правдоподібних версій, яка побутувала серед старших жителів Городища, події розгорталися наступним чином. У криївці, що була облаштована у садибі Григорія Корецького, час від часу перебували під час облав не тільки підпільники, але й інколи молоді жонаті чоловіки, які чекали розв’язки світової бійні. Кілька раз у цьому схроні знаходив прихисток і такий собі чоловік на прізвище Т. У цей день він не встиг заховатися від людоловів і потрапив їм у руки. Невідомо яким чином (чи під карою розстрілу, чи під страхом багатолітнього ув’язнення, фізичного насилля, репресій стосовно його сім’ї тощо), але він зізнався, де переховувався і провів “гостей” до криївки, запевнивши, очевидно, їх, що якщо у ній і перебуває хтось, то без зброї. Втім, Т. частково мав рацію, бо зазвичай так і було. Тому енкаведисти цілком безпечно наблизились до схрону. Однак, з’ясувалось, що серед чотирьох молодих людей, які перебували на той час у криївці, принаймні один - Микола Гулей - був озброєний. Саме він, очевидно, побачивши безвихідне становище, виклав трьом іншим односельчанам, серед яких був і його рідний брат, план втечі: приверне увагу облавників до себе, а інші хай більш безпечним шляхом покидають схрон. Розповідали, що Микола Гулей наважився вийти з криївки і почав короткі перемовини з енкаведистами, зронивши, що є сотником УПА і хоче здатись тільки офіцеру чи якомусь старшині. Коли ж енкаведист підійшов ближче, Микола Гулей вистрілив у нього і дивовижним чином вирвався з кільця спантеличених такою несподіванкою облавників. Однак недалеко: на пасовищі його наздогнали кулі, про що ми вже розповіли вище. Його брат Теодор Гулей в тій веремії, вирвавшись з криївки, забіг у хату Катерини Шевчук, яка зранку подалась у млин, що у Отиневичах, щоб змолоти зерно. У хаті перебувала тільки її донька Стефанія. Її облавники все ж випустили з оселі перед тим як підпалити. А Теодор Гулей таки згорів живцем у цій хаті, не давшись у руки енкаведистів. Від куль облавників на подвір’ї Михайла Стахіва загинув і Григорій Корецький. Не пощадили облавники й “провідника” Т. - його застрелили, а садибу, яка знаходилась на північно-західній околиці села між нинішніми господарствами Юзьківа та Лаб’яка, спалили. Також горіли в той день садиби Фінька та інших.

Ось така трагедія спіткала жителів Городища Королівського майже сім десятків літ тому. Та чи лиш вона одна була?!

Ярослав ЛИЖНИК,

член Національної спілки журналістів України.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"