Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Рідна школа – дорога життя Надії Голованич

Ступаючи маленькою семирічною дитиною на поріг Ходорівської школи №1, не могла й мріяти, що через не так багато років вона знову повернеться сюди, де панує дух дитинства, новизни, пізнання. Й не могла навіть подумати, що настане день - і вона очолить великий і такий рідний для неї педагогічний колектив. Годі було міряти про те, що їй випаде честь продовжувати справу плеяди відомих директорів Ходорівської школи №1, серед яких шановані Дмитро Макогон, Богдан Максимей, Семен Пришляк, який заснував у школі музей, Олег Гулей, перейняти все найкраще, зуміти це не розтратити, а примножити, розвинути. Їй, тендітній зовні й такій сильній емоційно і духовно жінці. Першій жінці директорці в історії цієї школи.

Надія Антонівна Голованич починала торувати свій шлях з-за парти Ходорівської школи №1, і сьогодні її життя – це рідна школа та все, що з нею пов’язане.

Здається, не так давно був цей пам’ятний 1959 рік, коли вперше стояла на урочистій лінійці на Святі першого дзвоника. Скільки на її віку цих урочистих святкувань, де вона щороку вже як вчитель, а тепер директор щиро вітає кожного учня із святом науки і знань.

У рідному Ходорові закінчила вісім класів й вирушила на пошуки своєї долі. Без материної турботи, батьківської опіки, покладаючись на чужих, але прихильних до її сирітської долі людей, а також на своїх старших братів, Надія Антонівна вирішила продовжувати свою освіту й здобувати професію в Самбірському педагогічному училищі.

- Найбільшим пострахом для нас тоді, - згадує Надія Антонівна, - було чути, що найдальша перспектива для випускників педучилища – це робота в Турці. Я боялась того вироку й сподівалась, що мене це омине.

Але людина міркує, а Бог - руйнує. Те, що окреслено Всевишнім, людині змінити не під силу. Так відбувалося й у житті Надії Голованич. Зустріч із коханим Адамом назавжди змінила її долю. Вона сирота, він із багатодітної сім’ї могли сподіватись лише на самих себе та один на одного. Це робило їх сильнішими вдвічі, й, мабуть, тому з подвійною силою вдавалося долати незгоди, різноманітні життєві перипетії. Й така страшна Турка для молодого, яке щойно покинуло студентські лави, подружжя здавалася тепер мало не раєм. Головне, що вони разом.

Сьогодні Надія Антонівна з приємністю та щемом у серці згадує ці два роки вчителювання у Турківському районі як найщасливіші. Це був розмай життя, все тоді здавалося безмежним і повним радісних передчуттів. Не журило молоду вчительку, що мало не щодня доводилося долати великі відстані до школи, що замість модних туфель доводилось носити гумові чоботи з ранку до вечора, що не було де жити. Знайти в селі квартиру для повноцінного життя молодому подружжю було вкрай важко. Але все це не мало жодного значення, адже поруч був коханий чоловік і народився їхній первісток. Школа в с. Лімна, колеги, директор школи Василь Іванович Кость назавжди посіли частинку в серці Надії Голованич.

Через тридцять років після від’їзду сім’я Голованичів знову гостюватиме в селі своєї щасливої молодості.

Пропрацювавши два роки в Турківському районі, Надія Антонівна вирішує повернутись до батьківської хати, до рідного Ходорова. Працювала кілька років у Піддністрянах у школі вихователем групи продовженого дня. Також із теплотою згадує своїх колег, директора Василя Михайловича Гая.

- Протягом усього життя мені щастило на добрих людей, які допомагали мені у важкі, вирішальні моменти. Це і колеги по роботі, й мої сусіди, і багато інших людей, про яких буду завжди пам’ятати, - ділиться Надія Антонівна.

Працюючи в Піддністрянах, заочно здобувала вищу освіту у Дрогобицькому педагогічному інституті на фізико-математичному факультеті. Дивується, як тоді могла поєднувати і працю, і догляд за семимісячним сином, і навчання. Й знову ж таки сама для себе зізнається, що все це завдяки розумінню та підтримці чоловіка, який брав на себе тягар домашніх справ.

На досягнутому не зупинялась, хотіла бути вчителем. Тому, коли випала змога працювати у рідній ходорівській школі, нехай і вчителем виробничого навчання швейної справи, із радістю погодилась. Довелось опановувати майстерність крою та шиття, адже цього потрібно було навчати дітей, зацікавити їх своїми уроками.

- Скільки ми шили, перешивали спідниць, суконь. Вчилися робити закрутки, варити варення, пекти, - згадує Надія Антонівна.

Шкодує, що школа відійшла від такого потрібного сьогодні трудового виховання, профтехнічної орієнтації у навчанні.

1976-й – рік, коли повернулася до Ходорівської школи №1, щоб залишитись тут, щоб вирости професійно й заслужити честь очолити колектив. У 1999 році стала завучем, а з 2003 року – директором.

- Для мене школа – моє життя. Я тут живу. Це мій дім. Задоволена колективом – це люди, з якими можна говорити, обговорювати будь-які теми, задуми. Без них я ніхто. У нашій школі працюють люди різного віку - від 30 до 70 років. Звісно, кожному догодити не можна, але загалом ми дружні й єдині у шкільних справах. У нас є свої традиції, де ми всі разом і яких всі свято дотримуємося, – це Свята першого та останнього дзвоника, День вчителя, традиція вшанування вчителів-ветеранів. У радісні й важкі хвилини ми підтримуємо один одного. Опорою у щоденних шкільних буднях для мене є заступники Роман Михайлович Чорний та Світлана Ярославівна Бардигула. Багато вчителів із нашого колективу отримали звання «вчитель-методист», «старший вчитель». Завжди звертаємо увагу на підвищення майстерності педагогів, - ділиться Надія Голованич.

Так склалося, що педагогічну стежину торують, окрім чоловіка Адама, й обидвоє дітей: син – вчитель трудового навчання і фізкультури, донька – вчитель початкових класів.

- Стало важче працювати, адже кожний мій крок оцінюють з погляду не лише мене, моїх справ і вчинків, а й моєї сім’ї. Чомусь у пошані в нас династії артистів, лікарів, тепер стали модними династії депутатів, але не освітян. Проте вчитель, який виходить із сім’ї педагогів – це людина віддана своїй професії, можна сказати, на генетичному рівні. А таке трапляється рідко.

У людях Надія Антонівна цінує відповідальність, принциповість, чесність, працьовитість. «Давайте кожний будемо робити свою роботу. Тоді школа й колектив стоятимуть на високому рівні, а діти будуть отримувати відповідні знання», - завжди каже своїм колегам директор Ходорівської школи №1.

Цього тижня, 23 лютого, Надія Антонівна відсвяткувала свій життєвий ювілей. На її адресу лунало багато приємних, щирих слів та побажань. Ми також вітаємо ювілярку й бажаємо міцного здоров’я, оптимізму й віри.

Оксана ФРАНКІВ.

Заступник директора Ходорівської ЗОШ №1 Роман Михайлович ЧОРНИЙ:

- У співпраці із Надією Антонівною мене вражає її така, навіть, жертовна робота в буднях школи. Вона зовсім не перебільшує, коли каже, що живе школою. Це дійсно так. Щодень вона вникає у всі справи: як працює їдальня, чи всі учні присутні на уроках, чи всі вчителі здорові, порадить, як провести той чи інший урок. Співпереживає за долю кожного з колективу, а коли у когось трапляється біда, намагається допомогти, йде назустріч. Дбає про здоровий мікроклімат між учнями та вчителями. Дивує те як, вона всюди встигає і як бабуся, мати, дружина, як директор школи. Це справді мистецтво.

Сьогодення вимагає вирішення багатьох проблем. Імідж школи завжди був на високому рівні, Надія Антонівна також дбає про належний рівень навчально-виховного, естетичного виховання. Намагається, щоб Ходорівська школа №1 справді була першою.

Надія Антонівна має добрий педагогічний підхід і до дитини, і до вчителя. Мабуть, тому й немає конфліктів. Як керівник намагається все вирішити в доброму руслі.

Вчитель української мови і літератури Марія Ярославівна Пеліховська:

- Я з того покоління вчителів, що з Надією Антонівною пропрацювало досить довго. Протягом цих років виявляла велику активність у навчально-виховному процесі. З її допомогою та підтримкою проведено багато відкритих уроків, семінарів. Відбулась шкільна місія за участю монахів монастиря св. Онуфрія ЧСВ. Надія Антонівна – духовно багата людина, адже це її ідея створення при школі каплички. Кожний день вона зустрічає з молитвою, йде на поклін до Богородиці. Родина Голованич офірувала до шкільної каплички головний образ – ікону Різдва Пресвятої Богородиці.

Надія Антонівна завжди радиться з усіма в тих справах, які б хотіла започаткувати, впровадити. Думка колективу є для неї головною. З нею добре, легко й приємно працювати.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"