Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Повстанець із боївки «Січовика»

Колись кремезний, вродливий, з волоссям кольору воронового крила юнак із шанованої, далеко небідної сім’ї. Яка завидна доля могла чекати його молодого?! А натомість довгі роки поневірянь, страху за своє і життя і життя побратимів та рідних, чужина й повернення на батьківщину... Сьогодні житель Юшківців Михайло Павлович Поглод розміняв восьмий десяток. Про те, що два роки свого життя провів у підпіллі й воював у кущовій боївці «Січовиків», не розказує. І не тому, що не хоче чи боїться, а тому що ніхто не питає.

 

Для нього незалежність України - доконаний факт. Він один із небагатьох, що дочекався цього щасливого часу, й чи неєдиний у селі, який кожен рік відновленої незалежності України відзначає як свято. Його обістя, що на краю села Юшківців, у День Незалежності прикрашає синьо-жовтий прапор. Михайло Поглод не чекає нагород чи визнання. У нього є все, чого він прагнув: батьківська хата, сім’я і життя у вільній, незалежній Україні.

 

Народився Михайло 25 вересня 1927 року в с. Юшківцях у сім’ї Павла Поглода. Окрім Михайла з батьківського гнізда у світ пішли ще троє братів та три сестри.

Павло Поглод був добрий ґазда за що радянською владою презирливо названий куркулем і тому мав віддати все зароблена для загального блага, для будівництва світлого майбутнього. Тільки питання: для кого? Не уникнув виселення - 10 років провів на чужині. Спершу довелося захищатися від поляків. Він зі зброєю в руках відбивав ворога зі Львова, а потім життя селянину отруїла радянщина.

Тож не чинив спротиву, коли дізнався, що його сімнадцятирічний син Михайло прийняв присягу на вірність України й, взявши батькового кріса, подався у ліс. По-своєму благословив, промовивши: «Йди, але маєш карабін додому принести».

- Вишколи почали проходити ще у 1943 році за німців. Це були хлопці з 1924-1927 років народження. Старші вже були при війську. Ми проходили навчання у лісі. Вчились поводитися із зброєю, військової тактики. Батько привіз австрійського кріса, він був великий 1 м 45 см, але потім ми від тої зброї позбулися.

Спершу кращу зброю вимінювали у власівців, які відступали. У Бориничах дівчата вимінювали у них зброю за горілку, сало. В 1945 році вже озброїлись як належить. Коли прийшли рускі, то ми вже не попадалися, знаходилися в лісах. Хіба вночі могли навідуватися у села, - почав свою розповідь колишній повстанець.

Та ще задовго до того, як проходили вишкіл, хлопці ідейно підковувались у ЗУСі (Західноукраїнській самообороні), яку організував, за словами Михайла Поглода, Заставний із с. Чижич.

Військові вишколи проходили Ілицьких лісах. Юнаки приходили свідомо, без примусу, складали присягу.

- Були такі, що не хотіли йти, то їх не силували.

Справжніх імен ніхто не знав. Імена хлопці записували на клаптиках паперу, командування закорковувало в пляшку й ховало в тайниках. Могли знатися тільки односельчани чи якщо був хтось знайомий із довколишніх сіл.

Навіть сьогодні, згадуючи події шістдесятирічної давності, Михайло Поглод без задуми називає псевдо багатьох своїх побратимів.

У лісі формувалися кущові боївки, якими керували «Січовик» та «Гонтар». Пан Михайло навіть припускає, що саме хлопці із боївки «Гонтара» потрапили у засідку біля Кологор.

Завдання повстанців було розносити пошту (підпільна друкарня під кодовою назвою «Полтава» діяла в с. Юшківцях). Ходити доводилось далеко, і до Калуша, бувало, й до Зборова доходили.

- Постійно робили рейди. На місці більше двох-трьох днів не перебували. За осінь чоботи зношувалися. У 1945-46 роках наш відділ переходив у Стоцьких лісах (Перемишлянщина). Якось нам повідомили, що в с. Ланах готується вивезення людей. «Січовик» хотів перестріти і відбити, але не встигли. Підійшли під Лани, сніги по пояс, градусів 20 морозу. Дехто мав біле простирадло, то замаскувався. На розвідку пішов «Лис» Іван із с. Глібович. Дивимось - корови женуть. Їх п’ятеро. Чотирьох москалів ми злапали, а п’ятий втік. Десь заховався, ми не могли його знайти. Худобу відпустили, а полонених повели на с. Серники (звідти був наш сотенний). Там з ними провели розмову, ще напоїли, щоб добре били нас (сміється). Я чатував із кулеметом. Один із побратимів каже: «Відпровадь їх». Я запитав: «Чому відпровадити? Давай з ними так, як вони з нами роблять». «Ні, - каже, - то всі чорнопогонники (прості солдати)». А в нас була домовленість, що чорнопогонників не можна стріляти. Але то були всі енкаведисти. Згодом своїм роєм ми вибили їх із села й подалися у ліси.

Щоб розпалити вогонь і зігрітися, заходили в глибокі яри. По коліна в снігу, трохи прихилилися до вогню відпочивали. На стежі стояв «Гайовий». Уже почало світати, як почулися постріли. Енкаведисти нас вже давно запримітили, але не знали, скільки нас. Ми почали вискакувати з ями, розсипалися у різні боки й відстрілювалися. Противник почав відступати. У тому бою був ранений «Зелений» із Борусова і я. Нам допоміг вирватися третій рій, який підоспів із кулеметами. Енкаведисти почали втікати. Потім ми трьох знайшли мертвими. Серед наших було тільки двоє поранених. Нас ранених залишили в Стоках. Увечері за нами вернулися й на конях перевезли спершу до Серник, потім до Ходорківців. Там заночували, а на другий день прийшла санітарка й обробила наші рани. Мене запровадили в моє село до Мазовських, де була станична кімната. Але недавно там побували облавці. Куди було діватися? І я пішов додому. Три дні пересидів у соломі. Потім прийшли хлопці й мене забрали. Місяць був у криївці, поки не загоїлася рана, - продовжує спогади.

Без роботи хлопці не сиділи. Організовували засідку за засідкою: «У 1944 році надійшов наказ знищити гуральні, бо рускі споюють людей, та й для армії спирт потрібний був для дезинфекції ран. «Січовик» дав план куди іти. Послав вивчити ситуацію, визначити, яка охорона, скільки».

Такі успішні операції повстанцями було проведено у Баківцях, «Морозовому куті», Чорному Острові, Дроговижах Миколаївського району. До Гніздичева не дійшли. Цистерни зі спиртом переховували в лісах у різних місцях.

- Взимку носили спирт в баклажках. Пили тільки за наказом. Один ковток, щоб зігрітися. Дисципліна була. За непослух сотенний карав. Привселюдно міг дати 3-4 шомполи по м’якому місцю.

Неспокійно було. Всюди на сторожі. Нестерпно стало тоді, коли Хрущов прислав 200-тисячну армію енкаведистів. Важко було ховатися, переходити з одного місця на друге. Багато хлопців загинуло. «Зозуля» пішов додому, бо померла мати, хотів поховати. Його там пристрілили, - з жалем згадує своїх побратимів.

- У криївці без крайньої потреби не сиділи. Криївка - то живий гріб. У нас було так. Якщо ти справжній воїн, то навіть узимку маєш спати в лісі під сосною. А як стріляєш, то хоч одного вбий. Взимку, щоб не замерзнути під сосною, де снігу не дуже нападало, розкладали гілля, стелили плащ-палатку. За наказом: «Рушити-рушити!» стійковий мусів будити хлопців, щоб не замерзли. Коло вогнища лягали завжди ногами до вогню. В лісі за маршрутом мали схрони, де зберігались найнеобхідніші речі, щоб не носити з собою зайвого, запас харчів. Відстріляну зброю змащували, замотували в тканину й магазинували в криївці.

Відділ розпався у березні 1946 року. Залишилося 24 чоловіки із 40. Була можливість перейти в Карпати, а звідти на Захід. Але через своє поранення, а може якісь інші причини, Михайло Поглод залишився. Довший час жив у Калінінградській області. До рідного села повернувся у 1963 році. Не приписували, тому змушений був влаштуватися на будівництво в Новому Роздолі.

Сьогодні попри свій вік і недугу радіє кожній добрій справі, що відбувається у рідному селі.

Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"