Художник Роман Романів мріє про хату в селі та весільні столи, застелені польовими квітами

Не помітити русявого довговолосого хлопця в шкірянці на чорному байку», що роз’їжджає вулицями маленького міста, дуже важко. А ще, коли дізналася, що юнак займається реставрацією ікон, зацікавилась, тож і запросила в гості до редакції часопису.

Жидачівець 27-річний Роман Романів за покликанням та освітою художник, працює у різних напрямках. Навчався два роки у Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Згодом продовжив студіювати мистецтво та розкриватися як художник у Івано-Франківському інституті мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. Як розповів хлопець, займатись реставрацією почав цілком випадково й несподівано для самого себе. Перша найсерйозніша його робота – реставрація ікони XVIII ст. із апостольського ряду. Ця робота, окрім відповідних знань і кваліфікації, потребує багато терпіння й зосередженості. Завдяки вмілому керівництву викладача й водночас керівника дипломної вони блискуче справилися із цією роботою. Успіх студентів визнали. Зазвичай за таку роботу, каже Роман, беруться реставратори, які навчаються суто цьому виду художньої роботи як мінімум десять років. Їм же вдалося відновити ікону за півроку наполегливої роботи.

Та попри це юнак себе реставратором не вважає, оскільки не займається суто цією роботою й не має відповідного підтвердження, але ікони малює, до того ж на дереві. Щоправда, дотримується не так церковних канонів, як технології виготовлення дерев’яної основи та нанесення фарб. А в сюжетних лініях дає волю власним емоціям. Власне одна з причин, чому юнак не береться суто за відновлення давніх ікон, – це вимушеність скрупульозно дотримуватись тих ліній і того бачення, яке вже передано до нього.

Як поділився Роман, його тягне до більш експресивного, вибухового, експериментального. Зрештою, таким він є сам.

- Одного разу готувалась студентська виставка художніх робіт в м. Івано-Франківську, - розповідає юнак, - так от одну з моїх ікон забракували самі ж студенти. Вони не могли навіть подумати, що таке бачення цінностей, які зобразив, можна показувати широкому загалу.

А на картині було зображено автомат і замість херувимів і серафимів стодоларові купюри, а замість ликів святих – президент США і керівник Євросоюзу (не пригадую, хто тоді ним був). Як на мене, саме ці цінності сьогодні переважають у суспільстві.

Хлопець не дуже спішить показувати на загал свої творчі доробки, бо це особисте, й наразі небагато людей, які можуть оцінити роботу художника. Хоча картини Романа вже прикрашають оселі багатьох жидачівців. Та й виставляв на святкуваннях Дня міста. Звичайно, каже юнак, хотілося б організувати виставку в рідному місті чи селі (дідусь Романа Василь Романів, уродженець Старого Села, теж художник). Та наразі молодий художник не бачить, що мистецтво потрібне людям, що вони шукають духовної їжі. Швидше навпаки, спостерігає юнак переоцінку цінностей, і не в кращий бік. Він не вважає, що таке відбувається через брак культури чи освіченості, просто наше суспільство зациклене на соціальному.

- Сьогодні в людей думки крутяться навколо кількох речей: поїсти, поповнити мобільний, купити шмотки. Нігті брудні, зате на кожному пальці по персню.

Якось намалював ікону невеликого розміру, але ретельно підготував дерево, вибрав якісні фарби, тобто все як годиться. Така робота у Львові коштувала б 500 грн, тут продавав її всього за 200. То один чоловік мені сказав: «Що, за таку маленьку ікону такі гроші, та я набагато більшу куплю за 300 грн».

Люди не розуміють всієї ціни авторських робіт. Не кажучи про творчий аспект, суто технічно намалювати картину коштує значних фінансових затрат.

Або ще один випадок. Якось до Італії для матері передав намальовану на камені сову (там ця птаха вважається своєрідним символом чи оберегом). Італійці ходили, оглядали роботу «ахкали», «охкали». Хоча я потратив на її малювання яких 15 хвилин, там ця сова коштувала 15 євро, а в нас не зміг її продати за 30 грн. Вміння побачити в звичайній речі щось особливе й вміти це подати – ось що відрізняє митця від пересічного обивателя, каже Роман.

Як зауважив молодий митець, сьогодні він у пошуку. Пробував себе не лише в малярстві, а й у кераміці, різьбі, займається оздобленням інтер’єрів. Разом із Євстахієм Свередюком працював над відновленням розписів у церкві Святого Воскресіння Господнього в м. Жидачеві. Сьогодні розписує іконостас у храмі села Перевозиць Калуського району. Серед відомих художників йому найближчі Ван Гог, Караваджіо, із українських – Іван Марчук, Зеновій Кецало.

У вільний час збирає різні старожитності, яких в нього, за його словами, назбиралося вже чимало. Разом із друзями кожного року вибираються у мандрівки.

- Цього літа випадково знайшли дуже гарну місцину біля Болехова: багато зелені, протікає гірський струмок, плаває форель - неймовірна краса! Відпочиваємо хоч і компанією, але без алкоголю. Для нас розвага на природі – це не повно пойла й «залита сливка», а найперше насолода від чистого повітря, краси, цікавої розмови. Завжди, коли повертаємось, друзі кажуть: «Класно відпочили, і без горілки».

Ще одне захоплення юнака – мотоцикли. З байкерами спілкується давно, але свого власного залізного коня об’їжджає віднедавна. Хлопці допомогли трохи переробити й удосконалити «Дніпро-11». Свого мотоцикла не вважає чимось особливим, але про такого мріяв і шукав давно. Своє захоплення пояснює просто: «Чотири колеса везуть тіло, а два колеса – душу».

Найбільша мрія Романа – побудувати хату в селі. Якось він місяць жив на полонині разом із чабанами, наодинці був із природою. Його приваблює сільська невимушеність, розміреність життя. Тому весілля із своєю коханою Веронікою планують саме там. Вони ще не знають, яким воно буде, але впевнені, що всі гості приходитимуть у вишиванках та з букетом польових квітів, якими також будуть застелені весільні столи. І, що найголовніше, на їхньому весіллі гості радітимуть за молодят, а не за свої ситі животи.

Мрії мріями, але що б там у житті не трапилося, Роман Романів впевнений, що своєму покликанню художника не зрадить ніколи.

Оксана ФРАНКІВ.

Надрукувати