Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Моя робота ходить зі мною, а палиця допомагає

Його біографія і творчість — це стислий часопис мистецького життя України кінця ХХ-початку ХХІ сторіччя. Обравши літературу за найбільшу та найважливішу для себе справу, він не зраджує цьому вибору ось уже кілька десятиліть поспіль, додаючи до монументального полотна зі слів та образів свої штрихи й відтінки. І хто знає, якого «кольору» й «смаку» була б сьогодні наша література, якби не соковите, стигле, яскраве і доречне слово Романа Мар'яновича.

З Романом Лубківським ми побачились на відкритті меморіальної стели у селі Руда. Пан Роман був одним з ініціаторів створення музею Гетьмана, а тому доля цього мистецького закладу йому не байдужа. І коли поважне товариство говорило пафосні слова про музей, його натхненників та меценатів, згадувало Козацьку добу та «втрачену» державу, ми на «задвірках» музею спілкувались з метром. Проста розмова врешті вилилась в справжнє інтерв’ю. А ви, в кінці додав п. Роман, так і назвіть: «Інтерв’ю на задвірках».

- Пане Романе, якось довший час Вас на Жидачівщині не було помітно. Чому: не запрошували, чи ви не приїжджали?

- З одного боку, чесно кажучи, не запрошували, а я не дуже хочу нав’язуватися. Чому приїхав на відкриття стели Виговського? Вважаю, що музей перетворюється в дуже солідну установу. Хоч як на мене, все-таки треба здійснювати пошук захоронення гетьмана Виговського, бо є конкретні натяки, де це можливо.

Друге. Мені б хотілося, щоб цей козацький ареал все-таки набував певних прикмет комплексу, зокрема щоб сюди перенесли дерев’яну церкву з Бережниці. Хоч вона не має відношення прямо до козацької доби, але це був би своєрідний комплекс, який привертав би увагу.

Ще коли задумувалось створити музей гетьмана в Руді, я був прихильником розмістити його в приміщенні старого корпусу школи, біля дуба Виговського. Це був майже готовий об’єкт, і якби був час тоді, можна було би школу перенести сюди, а там зробити музей. Тому що це, по-перше, земля, яка пам’ятає Виговського, це центральне місце, це дуб. Я думаю, що все-таки колись це можна буде зробити. Україна стане багатша, а якщо навіть ні, то колись школа все-таки перейде в інше приміщення, а там можна буде зробити меморіальну частину, а тут - наукову, дослідницьку.

- Напередодні річниці незалежності гріхом було б не поцікавитись у людини, яка стояла біля її витоків, будучи народним депутатом ВР першого демократичного скликання, про бачення України 20 років опісля того, як вона постала?

- Важко порівнювати сьогоднішній день з тим національним державницьким піднесенням, яке було, коли ми на мою пропозицію внесли до зали Верховної Ради національний прапор – це було, звичайно, торжество. Важко порівнювати цю подію у моєму житті з багатьма іншими. З однієї сторони, це було наче сон, з іншого - неймовірно, що це сталося.

Знаєте, були п’ять років, які, здавалося, мали стати переможними в утвердженні державності, становленні України як повноцінної європейської країни. Я маю на увазі час після помаранчевої революції. Коли голосували за Незалежність України у далекому 90-му, я сказав, що Незалежність, друзі, - це не акція, це процес. Помаранчева революція - це акція, а процес мав проходити потім. Треба було негайно після революції тій владі, яка прийшла, зрозуміти, що їй випала місія не парадна, не формальна, а місія із закоченими рукавами в широкому смислі – будувати, творити, перегорнути радянську сторінку, не допускати до влади бандитів і злодіїв, формувати молодь, давати їй вхід до Верховної Ради. Я деяких своїх колег з Верховної Ради називаю небожителями, бо вони заблокували ту Раду так, що ніхто не може туди дістатися. Вони кажуть: та хто, як не ми, та як без нас? Та без вас давно вже всі обійшлися. Де люди, які можуть працювати як фахівці, як знавці, де люди, які можуть претендувати в президенти не просто тому, що вони представляють партійку, а тому, що знають п’ять мов, мають політичну волю, де ці кандидати, ви їх підготували?

Є й інший суб’єктивний фактор, чому не вдалося докорінно щось змінити у 2005. Люди, які прийшли, вважали, що вхопили Бога за бороду. Протягом п’яти років дбали про державу в своєрідний спосіб - думали про будівництво своїх дач-комплексів, думали лише, як показатися перед народом, давали пусті обіцянки, які ніхто не виконував. Невже Президенту ніхто не міг сказати і переконати, що водіння баби Параски по Говерлі і екскурсії по своєму маєтку чи надання звання «народних» невідомо кому, темним коникам, на зразок Поплавського і Сердючки, - це не те, що має робити державна людина для будівництва справді сильної демократичної європейської країни. Я сам звертався до людей, які мали вплив на президентську структуру, просив, щоб відкрили очі на те, що твориться. На жаль, і такі люди як Ігор Юхновський не могли достукатися до високих кабінетів.

Нині Україну будують ті, хто у 90-ті голосував «проти» Незалежності... Невідомо, що вони хочуть для держави, але їх діяння показують, що вони не проти бути холуями, путінсько-медведєвського режиму. Але більшою бідою є те, що ми як народ, як нація дійсно стали байдужі до того, що виробляють ці «обранці». Нам подавай суцільні гульки, попсу. Ми апатичні, крім того, ми безвольні. В Угорщині це було б неможливо, в Польщі, Словаччині, в Сербії це неможливо. Чому це в нас можливо. На 20-му році незалежності відбуваються комуністичні збіговиська в Луганську!.. Що це таке? Як може керівництво держави дозволити проводити ці заходи? Це дуже боляче. Це означає, що якась частина державного організму мертва, але вона мертва і ворожа, і мертві хапають живого...

Невже чар якогось такого примітивного збагачення – це головне. Ми не можемо зібрати гроші на пам’ятник, на храм, тому що люди одні не хочуть, другі не мають, треті повтікали. Молодь, яка б тут могла жити і працювати. вже роками, десятиліттям сидить в чужих країнах. Де наші патріотичні партії, ці вожді? Всі хочуть бути лідерами, не хочуть об’єднатися. Де наші Рухи (їх кілька), де наш Конгрес інтелігенції, де Товариство «Просвіти»? А тільки ходити, тільки говорити, а особливо коли є нагода, обов’язково знайдуться бажаючі потеревенити…

Я не знаю, чим зараз закінчився Конгрес українців в Києві, бо на тих конгресах, відбувається якась комедія, карикатура. Замість того, щоб збирати сотні свідомих українських інтелектуалів і поговорити про проблеми України, збирають маси людей, які свищуть, викрикають... Вислови свої аргументи, а не тупай в шароварах. Я не проти нашої національної ноші, але я проти того, що де треба чи не треба виставлявся напоказ свій патріотизм. Поверхові... Я хотів би суттєвого патріотизму, я хотів би, щоб молодь більше до цього горнулася, але хто буде її виховувати, коли в селі фактично нема жодної структури, крім школи.

- Окрім того, що ви є знаним письменником і поетом, ви ще й відомий публіцист, а тому маєте певні міркування про сучасні ЗМІ, зокрема друковані.

- Українська преса?! Ви перегляньте газети наші, загальноукраїнські, обласні, я читаю всі. Крім чогось сенсаційного, примітивного, огидного я не знаходжу нічого. Або хто кого вбив, хто кого зґвалтував, або ціни на іномарки. Де та струна, яка торкає людину за живе. Можливо, в районах хоч трошки дають якісь події по культурі. А наші львівські колеги, може там вже й колег нема, перетворили газети в смітники. Тільки відрізняються заголовки. Що це таке... Телебачення мені вже теж огидно дивитися, по телевізору всюди агресія і окупація. Століттями до нашої історії «причетні бенкендорфи». От так і йду до кіоску і прямо кажу: «Дайте мені пару окупаційних видань». В Києві лишень всміхаються, кажуть, що якийсь «сумашедший», а в Львові вже звикли, що я беру «окупаційну пресу».

Чому у свій час Президент не міг сказати: геть «Комсомольська правда», «Ізвестія» з України, до побачення, Савік Шустер, з нашої держави... За останні кілька років, коли при владі були «свої», українська книжка подорожчала так, що зараз бідні видавництва фактично знищені. По телеканалах подією стало, що на книжковому форумі прем’єр Азаров купив книжку «Конституція Пилипа Орлика», показуючи те, що він щось хоче купити. Оце суб’єктивний фактор, який свідчить, що люди не вміли оцінити себе на посадах: ні прем’єр міністр, ні президент. А ще ця ганебна карикатурна боротьба між ними. Ніде в світі цього нема. Якщо перша особа держави воює з дамою, то це вже мінус в його сторону. Порозколювали все, що можна порозколювати. До того дійшло, що Спілка письменників, замість одної літературної хвилі має дві літературні хвилі. Затятися, не відступитися, відстояти щось дрібне примітивне – оце стало нашим принципом...

А в релігійній сфері - ви думаєте, що там легше. Я вже не кажу про міжконфесійний поділ, коли «гундєєви» мало не щомісяця у Києві. Тут у нас авантюристи з Чехії приїжджають і творять правовірних греко-католиків, забираючи дітей від сімей. Наші нібито нормальні священики закривають очі на те, що за роки незалежності спалено сотні дерев’яних храмів. За комуністів це були поодинокі випадки. Чому спалено - стихія?.. Яка стихія, священики хочуть мати велику церкву, великий прихід, багато парафіян, іномарку, забезпечити родину. Нищаться такі унікальні сакральні речі, яким немає ціни. І це триває, і нема протесту з боку церкви на найвищому рівні. Я вже звертався до нашого патріарха Святослава і вірю, що це дійсно інтелект, молодий прекрасний керівник церкви, він би мав звернути на це увагу. Колись священики мали за честь, коли на їх відправи приходили люди освічені: письменники, творча інтелігенція та ж влада. Нині після відправи вони вже не мають коли, вони вже йдуть на трапезу. Що це таке? Вони кажуть, що взірують на Шашкевича... Та Шашкевич серед людей жив, він був частиною цього народу, а не щось таке зверху.

Розумієте, де не кинь - всюди проблеми, але це не означає, що все безнадійно.

Тільки зусилля, тільки якісь кроки і тільки добра воля конкретної людини може нам допомогти. Як мене питають, а коли ми будемо мати справжню Україну, я кажу – з лінивством, тупістю ніколи. Я наводжу приклад де народи, які були знищені війною, відбудували господарку, відновили культуру. Але це зібрані в один кулак люди, які знають, що вони хочуть. А в нас невідомо хто чого хоче.

- У творчому плані є якісь нові задуми? Чи планується видання чогось нового, перевидання вже написаного?

- Я не хотів цього казати, але в серпні, вже так сталося, що мені виповнилось 70 років. Я цього року видав кілька книжечок. Вийшла книжка « Нічна варта». Ця книжка тривоги певної, моєї чисто особистої, ця книжка вибраної лірики. Я вдячний дрогобиччанам, які видали сто поезій, котрі ввійшли до серії великі і сучасних митців-шестидесятників, серед яких Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч. Вважали доцільним, щоб моя збірка ввійшла до цієї серії, можливо, з того погляду, що я теж починав в 60-ті роки. Я цілком свідомий свого рівня, можливостей. Я працював інакше, не був таким голосним, але є в мене певний доробок, над яким зараз працюю і готую до видання, – це том поезій і том перекладів. Крім того, я підготував книжку про Маркіяна Шашкевича, яка називається «Камертон Шашкевича». Це 32 виступи, статті, рецензії, промови, присвячені цьому безсмертному імені. Вийшло так, що вони одна другу нагадують, але це є, так би мовити, сигнал привернути увагу до цієї постаті. Книжка незабаром, я думаю, вийде. Готую книжку літературознавчих статей. Я давно працюю в галузі політичного перекладу і маю конкретні речі. Підготував антологію білоруської поезії, том великого польського поета Константи Галчинського і ще кілька речей, про які зараз не буду говорити.

Зараз дуже активно займаюся ювілеєм 200-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича. Це постать універсальна, дуже важлива для нас всіх, важлива саме з політичного боку. В той час, коли бушує так званий міністр Табачник, нам потрібні ідеї Шашкевича про шану до рідного слова, до рідної культури, про зв’язки, рівноцінні між сусідніми культурами. А ювілей на найвищому рівні, фактично заглушений. І нам доводиться знизу піднімати людей, проявляти ініціативу, таким чином в цьому році будемо мати принаймні два прекрасних комплекси в Радехівському і в Буському районах, присвячені Маркіяну Шашкевичу. Це місця, де він змушений був жити як священик, це було поневіряння, це було страждання. Але там створюються такі музейні утворення, які будуть більше ніж експозиція із вивісками чи фотокартками. Це дуже важливо, і, крім того, у Львові відновлюється церква Святого Духа. Нею опікується Петро Писарчук. Він відреставрував музей Русалки Дністрової. Є ще одна ідея –створення на Львівщині музею літератури. Ми такий багатий край на літературу, на письменство, на книги, що просто сором і ганьба, що ми не можемо створити такого музею вже багато років. Свого часу такі музеї давно повідкривалися і в Харкові, і в Одесі, і у Вінниці, Івано-Франківську, а ми на Львівщині не маємо літературного музею. І ще одне – це дуже больове, я докладав скромних зусиль до створення музею Визвольної боротьби України. Давно така ідея з’явилася. Дехто каже: треба музей визвольних змагань. Мається на увазі в Празі свого часу українська еміграція створила музей, який був прив’язаний до тих ,які залишилися за кордоном, колишніх воїнів Української народної армії та інших військових формувань. Вони там були практично в ізоляції від всіх процесів, які відбувалися тут, у нас. Цей музей був значний. Потім знищений в роки війни, розграбований після війни. В наших львівських умовах - це має бути музей не визвольних змагань, а визвольної боротьби, тому що боротьба була проти окупації, проти режимів, різних – фашистського, польського, комуністичного. Цей музей мав би сенс не лише як музей зброї чи певних епізодів, а музей універсальний. Над цим музеєм йде робота.

Крім того, я вирішив внести лепту у своє рідне село на Тернопільщині. Доводиться туди їхати, там працюємо над адаптацією колишнього костелу, який був перетворений в часи більшовицького режиму в склад. Хочемо зробити музей-церкву і музей сакральної культури.

У вашому музеї я буваю принагідно, і коли я сьогодні побачив через кілька років відсутності, що експозиція росте, це тішить. Вона, звичайно, поки що, йде за законами накопичення, але відбір мусить бути, фонди мусять зростати. А головне, щоб це не було чисто таким перекладним - від нагоди до нагоди. Музей має дуже активно діяти, мусить мати кореспондентів, мусить мати людей прихильних і відданих. Бачу, що Степан Ревуцький добре поставив справу.

Щодо мене, то загалом я в добрій формі, добрий тонус, стараюся менше зараз виступати, але те, що стосується культури та її відродження, - це моє.

Я колись сказав - моя робота ходить зі мною. Хай навіть і стомиться, може, це й добре, бо робота ходить, а палиця допомагає. У всякому розумінні - прямому і переносному.

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Роман Лубківський відомий український письменник, поет, перекладач, критик, журналіст, громадсько-політичний діяч, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Роман Мар’янович народився 10 серпня 1941 року у селі Острівець Теребовлянського району на Тернопільщині. Закінчив Львівський держуніверситет ім. І. Франка, філолог. Працював редактором у видавництві, заступником головного редактора журналу «Жовтень» («Дзвін»). 1980-1992 рр. — голова Львівської організації Спілки письменників України, делегат Установчого з’їзду Руху, народний депутат України першого демократичного скликання, член Комісії у закордонних справах. Входив до Народної ради. Ініціатор підняття над Верховною Радою національного прапора України. З 1992 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в ЧСФР, потім у Чеській та Словацій Республіці; 1993-1995 рр. — у Чеській Республіці. 1997-2001 рр. — начальник управління культури Львівської облдержадміністрації, професор ЛНУ ім. Івана Франка.

З 2006 року — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор збірок "Зачудовані олені" (1965), "Громове дерево" (1967), "Рамена" (1969), "Смолоскипи" (1975), "Звіздар" (1977), "Майоліка" (1985), "Словацьке літо" (1986); книг перекладів "Слов'янське небо" (1972) та "Слов'янська ліра" (1983); збірок літературно-критичних нарисів "Многосвіточ" (1978), "Львів очима письменника" (1985); книжки публіцистичних роздумів "Високі райдуги" (1979).

Лавреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1992), премії ім. П. Тичини "Чуття єдиної родини" (1979), премії ім. В. Незвала Чеського літературного фонду, премії ім. Гвездослава (ЧСФР). Заслужений діяч культури Польщі.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин