Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Постріл у спину

Світлій пам’яті моєї вчительки,

Шульги Тетяни Семенівни

Восени 1945 року пострілом у спину чекіст «Сергей» відібрав життя у молодої вчительки з села Володимирців Тетяни Семенівни Шульги. Її прізвище зазначено на обеліску полеглим воїнам у Другій світовій війні і тим, хто загинув внаслідок боротьби між членами руху опору і військами НКВД.

Протягом багатьох років совєтського періоду мешканці села під керівництвом партійних органів вшановували пам’ять полеглих воїнів Червоної армії і своїх односельчан, що загинули в боротьбі з фашистськими загарбниками, а також таврували «зрадників» українського народу, які боролися у часи спротиву проти радянської влади.

Тетяна Шульга 1944 року прибула зі східних областей України за направленням для роботи вчителем у Володимирцівській неповносередній школі. Серед вчителів зі східних областей України були також Меланія Галкіна, Віра Барабан (директор школи), Катерина Дубовик, Зінаїда Учкіна. Працювали тоді в школі місцеві вчителі Ольга Демків і Анна Лібещак.

З 1944 по 1946 роки я, мешканець села Ляховичі Зарічні (від 1946 р. - с. Зарічне), навчався у школі в с. Володимирцях. В осінньо-зимовий період проживав у своєї тітки Ганни Мостової, син якої Михайло знаходився в підпіллі.

Вчителька Тетяна Семенівна вела уроки з географії. Учні поважали її за чуйне ставлення до них, за її ввічливість до людей, за х дівочу красу. Вона успадкувала риси української степовички і всім нам подобалась.

У моїй пам’яті зберігся такий епізод. Одного зимового дня я пропустив її уроки з географії. Наступного дня вона спитала мене, чому я пропустив заняття. Спершу соромився сказати причину, але її делікатна розмова зі мною спонукала зізнатися, що допомагав батькові ткати полотно. Вчителька спершу не повірила, але з’ясувавши деякі подробиці процесу ткацтва, зраділа і розповіла, що й вона в дитинстві допомагала своїй матері ткати полотно, і з захопленням переказала уривки з вірша Якова Щоголева «Ткач», які я тоді почув вперше: «Човник і ляда – ткачеві порада; Берди і цівки – ви хліб мій і сіль!». І додала з вірша: «Вчіться ви, дітки, у мене робити; вивчитесь – будете добрі ткачі».

На все життя я запам’ятав ці дорогі мені слова з вірша Я. Щоголева, вимовлені з такою любов’ю дорогою мені вчителькою Тетяною Семенівною. Відтоді я став гордитися, що мій батько і мати, так як і мати моєї вчительки, були ткачами. Між нами, вчителем і учнем, ніби була протягнута невидима нитка приязні і взаємної поваги. Вона була моїм порадником у ті нелегкі часи, і з нетерпінням чекаючи на її уроки, я старався вивчити все до крихти, що було задано нам на заняттях.

Тетяна Семенівна інколи у вечірній час ходила до церкви, хоч, як відомо, учителям відвідувати храм було заборонено. Не знаємо, чи була це її власна ініціатива, чи якийсь задум органів НКГБ? З наступних подій можемо здогадуватись, що вона чинила так не з власної волі.

Відомо, що вчителі, і особливо зі східних областей, знаходились під невсипущим оком органів НКГБ. Їх зобов’язували виявляти осіб, які займались підпільною діяльністю. Підпільники остерігали вчителів від подібних дій, і ті, потрібно віддати їм належне, займали нейтральну позицію щодо підпільного руху.

Із постанови політбюро ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України» (№53/9-оп. від 10 січня 1945 р.): «Объязать начальников облуправлений НКГБ и НКВД и секретарей обкомов КП(б)У решительно улучшать работу по созданию и расширению сети нашей агентуры. Добиться в ближайшее время такого положения, чтобы в каждом населенном пункте была наша агентура».

І ще: «…гражданин, знающий, где укрываются бандитские группы или отдельные бандиты, или знающий, что у кого либо из граждан ночевал или скрывался бандит, обязан сообщить об этом органам советской власти, в противном случае он будет считаться соучастником бандитов, с вытекающими отсюда последствиями».

Із постанови політбюро ЦК КП(б)У за №56/37-оп. від 26 лютого 1945 року: «Шире и смелее практиковать засылку агентуры в оуновское подполье и бандформирования УПА».

Згідно із вказаними настановами ЦК КП(б)У і органів НКГБ у підпільну організацію села Володимирців у серпні 1944 року проник вишколений працівник НКГБ під кличкою «Сергей».

 

Із спогадів підпільниці ОУН, довголітнього в’язня сталінських таборів Марії Миколаївни Ткач, мешканки села Володимирців, стало відомо, що в серпні 1944 року під виглядом радянського офіцера на хуторі Демня Ляховицька об’явився «дезертир». Виявила його селянка, яка поралася на своєму городі. «Офіцер-дезертир» вступив з нею в розмову. Перелякавшись, жінка зрозуміла, що офіцер з невідомих причин відстав від військової частини, а тому хотіла його спрямувати у напрямку військ, що пересувались на теренах сусіднього села. Але «дезертир» пояснив, що не збирається наздоганяти своїх, бо він бажає боротися в лавах УПА, а не проливати свою кров за Сталіна. Його батьків, мовляв, більшовики розстріляли у 1937 році, тож він хоче мстити совєтам разом з підпільниками. Селянка пояснила, що у їхньому невеликому хуторі підпільників немає (і це була правда), а тому вона не може йому нічим допомогти. Хіба що його нагодує, бо ж він спершу сказав, що дуже голодний. Жінка, як справжня християнка, так і зробила, а йому порадила шукати більшого села. Там йому, можливо, пощастить віднайти тих, кого шукає. Та він, маючи зброю, пояснив, що вона повинна обов’язково завести до цього села, бо він, мовляв дороги туди не знає. І вона на свій страх повела його польовими стежками до знайомих людей у Володимирцях. Такий хід подій узгоджувався також із замислами органів, які його заслали у тил підпільників. Підпільники села Володимирців зустріли «дезертира» з підозрінням, але дали йому притулок у одній з криївок. Провід підпільників у цьому селі недооцінив хитрості органів НКГБ. Повстанці більше року користувалися послугами і порадами «матьорого» агента НКГБ, розділивши з ним в криївках нелегку ношу підпільного життя. І ця співпраця обернулася трагедією як для самих повстанців, так і для мешканців їхнього села.

Органи влади неодноразово зверталися до населення із оголошеннями, в яких закликали добровільно відмовлятись від боротьби і приступити до мирної праці. Деякі підпільники послухались порад влади і з’явилися з повинною. Син моєї тітки Михайло також зголосився і деякий час працював у Журавні на пекарні, але він був суворо попереджений підпільниками і повернувся знову у підпілля. Невдовзі він загинув від рук енкаведистів.

Інший випадок. Чоловік тітки моєї дружини Петро Грогодза також легалізувався і, як відомий кравець, працював у майстерні в Журавні. Знову ж таки на вимогу підпільників, на мою думку не зовсім виважену, повернувся на нелегальне становище. Загинув з друзями в криївці 1946 року. Його дружину Марту заарештували, але як хвору на тиф відпустили. Згодом у її доньки Христини народилася відома українська співачка – Любов Клопотовська. До сьогодні вона чарує нас своїм співом. Вона також оспівує героїчну боротьбу воїнів УПА. Її голос звучав на теренах Індії, Югославії, Сполучених Штатів Америки, Німеччини, а найбільше у нас на Вкраїні.

За розпорядженням органів НКГБ учительці Тетяні Семенівні доручили зачитати чергове звернення уряду до підпільників. Постає запитання: з чиєї намови доручили це рядовій учительці, а не комусь із керівників села? Чи це не була провокація, інспірована, можливо, і самим агентом НКГБ «Сергеєм»? Звернення у нашому класі на останньому уроці зачитала ця молода дівчина, не підозрюючи, що це у її житті буде останній урок.

Наступного дня ми почули сумну новину: Тетяну Семенівну вночі підпільники забрали з дому, і більше ми її не бачили. Як з’ясувалось пізніше, вона була підступно застрелена чекістом «Сергеєм». Більшість односельчан заперечувала причетність повстанців до страти вчительки. І це була частково правда. Підтвердив це згодом мешканець села Володимирців Микола Хмелик, який у ті роки працював в органах НКВД. Він достеменно знав, що убивцею цієї дівчини був чекіст «Сергей». Такої думки була і підпільниця Марія Ткач. Пані Марія (уже покійна) розказала, що з намови «Сергея» Тетяну Шульгу ув’язнили тієї трагічної ночі (жовтень 1945 р.) і вели на допит у Великий ліс, де знаходилася, мабуть, підпільна районна служба СБ. Вели її польовими дорогами берегом річки Свічі, а позаду неї невідступно плентався, мов тінь, цей мерзенний чекіст. Тетяна Семенівна зрозуміла намір підпільників з’ясувати її провину і старалася переконати повстанців у своїй невинності. Йдучи поруч з підпільником, що її супроводжував, зі сльозами на очах просилася не позбавляти її життя. Вона готова була працювати в підпіллі медсестрою (таку освіту вчителі отримували паралельно з педагогічною), бо, зрозуміло, до попередньої діяльності повернення немає. Вона хотіла ще щось розповісти, але «Сергей» розгадав її наміри і…пострілом з пістолета у спину на півслові обірвав життя цієї прекрасної українки-степовички, нашої улюбленої учительки Тетяни Семенівни Шульги. І обірвалася остання нитка на полотні її короткого життя… Наступної миті чекіст «Сергей» звів автомат на повстанців, щоб і їх заслати на той світ. Але його випередив повстанець, що був поруч з убитою, і автоматною чергою повалив на землю цього мерзенного агента НКГБ. У передсмертних конвульсіях «Сергей» з великою люттю і ненавистю до повстанців просичав: «…ви, нерозумні і неграмотні хлопці, ніколи самостійної України не здобудете». Це були слова «подяки» повстанцям, які пригріли у своїх рядах підступного агента НКГБ і більше року годували його повстанськими харчами.

А нам необхідно задуматись над запитанням: хто винен у смерті Тетяни Семенівни? Те, що ця дівчина загинула від рук агента НКГБ, – факт майже доведений. Але «Сергей» діяв не сам. Він більше року ходив з повстанцями, здійснював підступні задуми, скеровував підпільників на боротьбу не проти зайд-енкаведистів і кагебістів, а проти своїх же людей. А чи не він під виглядом боротьби з «сексотами» розширював «масовість» вбивств від рук «українських буржуазних націоналістів»?

На сьогодні ми не знаємо, де знаходиться прах цієї української дівчини. Вона в своєму житті мріяла про прекрасне. Приїхавши з Великої України до нашого прикарпатського села, навчала дітей сіяти добре, розумне і вічне. Тетяна любила життя, любила людей, вірила у своє майбутнє. І хто мав право позбавити її життя? І де знаходиться її останній прихисток на цій землі?

Її нашої вчительки викарбувано на обеліску і значиться у списку мешканців села, які загинули від рук націоналістів. Але насправді Тетяна Шульга загинула від руки мерзенного прислужника сталінського режиму – чекіста «Сергея».

Я схиляю голову перед світлою пам’яттю цієї благородної дівчини і молюся Богу, щоб відпустив їй гріхи якщо вона у цьому грішному світі у чомусь завинила.

Василь Грицишин, колишній учень Володимирцівської неповносередньої школи.

м. Івано-Франківськ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"