Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Пам’яті провідника «Месників»

А як крига скресне, сонце зійде вранці,

З півдня легіт вітру принесе птахів,

Їхній спів весною закличе повстанців

Брати зброю в руки, йти на ворогів.

(Слова з пісні, яку написав Василь Грицишин для своїх побратимів).

У ці дні минає 60 років відтоді, як 4 квітня 1951 року в дрогобицькій тюрмі на Бригідках розстріляли українського націоналіста-революціонера, провідника молодіжної підпільної організації ОУН «Месники» Юрка Креміня, а через кілька тижнів, 27 квітня, - його вірного побратима Йосипа Михайловича.

«Месники» - молодіжна підпільна організація ОУН, яка діяла в післявоєнні роки на території Журавнівського, Жидачівського, Стрийського районів Дрогобицької області та Рогатинського, Букачівського районів Станіславівської області.

Ще в травні 1948 року в м. Журавні були розклеєні листівки з гаслами, спрямованими проти більшовицької окупації України. Акцію здійснили місцеві національно свідомі юнаки, які прагнули звільнити рідну землю від зайд. «Месники» діяли до 1950 року.

Це був період, коли визвольна боротьба ОУН-УПА ще спалахувала окремими актами, однак вже втрачала розмах. Спротив юних патріотів ще раз засвідчив про нездоланне прагнення нашого народу жити вільно, бути господарями на власній землі, а також те, що національно-визвольна боротьба триває і ніщо не здатне пригасити нескорений дух українців і їхнє прагнення до Незалежності. В кривавій боротьбі міцніла любов і віра. «Бог і Україна понад усе» – з цими словами йшли в бій і вмирали, ці слова надихали на подальшу боротьбу. Ця віра породила невідомий до цього часу в історії героїзм. Лише на Жидачівщині за часів окупації полягло зі зброєю в руках та було розстріляні по тюрмах більш як 2500 осіб. На фронтах і за роки Другої світової війни загинуло 1998 осіб (подано з книги пам’яті).

Кагебісти чи не в кожному українцеві бачили ворога радянського ладу. Натрапивши на слід малодосвідченої молодіжної організації, з 29 червня 1950 року карателі дві доби проводили арешти підозрюваних. У тюрмі Дрогобича по вул. Стрийській півроку хлопців допитували, катували, вибиваючи зізнання.

14-15 грудня 1950 року відбувся військовий трибунал ПрикВО. На його закритому засіданні при головуючому полковнику юстиції Новіцькому, в присутності народних засідателів майора Семенова і молодшого лейтенанта Ломонцева при секретарі капітані Жеребові було розглянуто справу за №003773 по звинуваченню Креміня Юрія Васильовича, (1930 р. н., провідника підпільної організації ОУН «Месники» «Тараса», уродженця с. Буянова), його заступника Михайловича Йосипа Петровича (1930 р. н., «Мирона», уродженця с. Тернавки), а також Мерчука Івана Дмитровича (1931 р. н.). Їх засудили до розстрілу, решту 12 юнаків отримали 25 років таборів.

Після нескінченних допитів, катувань всіх зібрали до зали суду. Досі не всі підпільники були між собою знайомі (настільки конспіративною була діяльність організації). Навіть провідник «Тарас» визнавав, що декого з заарештованих бачить уперше. Такі були закони: знати тільки про те, з чим маєш справу, знати тільки про тих, з якими йдеш на завдання. Дотримання цих правил врятувало багатьох підпільників.

Ось лише декілька яскравих фрагментів із зали суду.На запитання судді, чи вважає себе Ю. Кремінь винним, Юрко відповів: «Все, що вказано в зачитаному звинувачувальному вироку, я здійснив, але винним себе не вважаю, оскільки мої дії не є злочином проти українського народу. Тому притягнуто мене і моїх друзів до відповідальності несправедливо. Більшовики мене і моїх товаришів називають бандитами. Я себе бандитом не вважаю. Я український революціонер і маю право боротися проти більшовиків, які є експлуататорами українського народу.

ОУН веде боротьбу за створення Української Самостійної Соборної Держави, в основі якої буде демократична влада.

Всю діяльність групи я організував особисто і боровся свідомо проти радянської влади, за щастя українського народу».

Так мужньо й твердо лунали його слова після завершення судового розгляду. Юрко знав, що його чекає, тому смертельний вирок сприйняв спокійно. В останньому своєму слові заявив, що від більшовиків іншого він і не чекав.

- Я український націоналіст-революціонер боровся за Самостійну Україну, тому вважаю вирок несправедливим, але в московських катів просити пощади не буду.

Так відповіли на присуд й інші ув’язнені. Судді кілька разів переривали хід засідання, виходили на нараду. Незважаючи на те, що за їхніми плечима могутня імперія з її драконівськими законами, моральний двобій із цими юнаками вони програли.

Звичайно, ми розуміли, що до перемоги ще далеко, але молоді хлопці хотіли засвідчити, що визвольна боротьба не припинилась, що силою не можна здолати дух народу, його віковічних прагнень до незалежності.

Юрко Кремінь просидів 110 важких діб, чекаючи виконання вироку… Зовсім один, самотній у вузенькій камері, стіни якої пофарбовані в гнітючий темний колір. Лише пильне око наглядача час від часу позирало в його бетонний світ. Юркові навіть не дозволяли виходити на прогулянку, читати книги. Вороги зробили все, щоб зламати його. Найважче було пережити ніч, коли тюрма поринала у важкий сон. Чекання – це було найважче витримати. Кремінь не зламався ні морально, ні фізично. В камеру до Юрка заходили члени КГБ, схиляючи до зміни поглядів, зречення переконань. Марно. За стійкість, витривалість, силу волі його поважали навіть тюремщики.

До останнього свого подиху обидва побратими Юрко та Йосип не зламалися, їх гартував дух української нації.

Ці молоді хлопці, яким було лише по 16-20 років, не заподіяли жодного злочину супроти власного народу. Вони були розстріляні ворогами за любов до своєї землі, до всього українського, за те, що не зреклися великої ідеї ОУН, і за велику любов до Бога й України.

У часи більшовицького терору ніхто з нас не мріяв про матеріальний добробут, ніхто не думав над тим, а що з цього буде мати, не чекав винагород і подяк.

Українська молодь, цвіт нації і надія України, пам’ятай, що немає двох Україн, що розділяє їх Дніпро чи Збруч. Знай, Україна тільки одна. Знай, що немає двох українських народів. Знай, що немає двох мов, а є тільки одна рідна материнська українська мова, якою написані «Руська правда», «Кобзар», якою писали й розмовляли Іван Франко та Леся Українка.

Знай, що є правдива історія, написана кров’ю кращих синів і дочок української нації. Тож і ти, українська молодь, мусиш бути тільки одна, бути такою, якою хоче бачити тебе Україна – національно свідомою, гордою, патріотичною, братерською, жертовною, хороброю, чесною та освіченою. В ім’я пролитої крові мільйонів борців, в ім’я катованих братів, в ім’я славного минулого України та побудови Української Самостійної Соборної Держави.

Олексій ДАНИЛИШИН, член молодіжної підпільної організації ОУН «Месники».


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"