Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Щира патріотка української державності

21 лютого свій 90-річний ювілей відзначатиме Марта Євстахіївна Підлісецька (Салій), багаторічна підпільниця, член ОУН з 1941 року, щира патріотка української державності. Одна з небагатьох жінок, які вижили в смерчі визвольних змагань, не зрадивши своїх переконань і національної ідеї.

Десять років свого життя віддала Марта Євстахіївна повстанській боротьбі. Боже провидіння допомогло їй вирватись із лабет ворога. Вперше про незламний дух вірної доньки свого народу розповів нашим читачам дослідник повстанського руху, депутат Миколаївської районної ради Зіновій Горін.

Народилася Марта Євстахіївна 21 лютого 1921 року у селі Залісках у сім’ї Анастасії та Євстахія Саліїв. Вона була одинадцятою дитиною. Марта змалечку виростала у національно свідомому і патріотичному оточенні. Закінчивши у Залісках чотирирічну школу, юна Марта за польської окупації збагачує свій світогляд активною участю у роботі читальні «Просвіта», в організованих тамтешніх драматичних гуртках, фестинах. На основі книжкового фонду читальні, який вона перечитала увесь, у дівчини формуються національні погляди і почуття, а досконало вивчена у цей період історія України придалася пізніше, у роки німецької окупації, коли Марта проводила в селі серед молоді просвітницьку роботу.

З перших днів перебування в ОУН активно розпочала вона національно-культурну та організаційно-політичну роботу. Одним із перших доручень мала очолити роботу читальні «Просвіти» у своєму селі Залісках.

У липні 1941 року (як і у всіх звільнених від більшовиків населених пунктах західних земель) відбулася святкова маніфестація на честь проголошення Української Держави. Відслужилася урочиста Літургія у храмі. Колона, очолювана церковною процесією з хоругвами і національними прапорами, прямувала до місця проведення урочистостей. Там виступила Марта, виконуючи чергове доручення ОУН, і сповістила народу про Акт відновлення Української Держави, який 30 червня у Львові проголосили національні збори під проводом ОУН. Це був великий здвиг. Люди сприймали новину з великим захопленням і щиро раділи їй. Не могли повірити, що волю здобули так легко. У Ходорові було обрано міську управу, а ОУН відкрила повітове бюро, яке очолив відомий ще за польських часів революціонер Богдан Прокопів. З подвижницьким зусиллям Марта відновила роботу читальні «Просвіти».

Юнаки зголошувалися до українського війська. Німецька адміністрація зрозуміла, що такий ентузіазм українців їй не на руку. Тому не забарилися масові арешти. У липні взяли Провідника ОУН Степана Бандеру та голову уряду Ярослава Стецька. А у вересні німці почали шалено переслідувати українських державників, особливо бандерівців. Ходорівське ОУН змушене було піти в підпілля.

Марта працювала у жіночій сітці ОУН. Її провідницею стала Марія Олійник з Піддністрян. Часткою їхньої праці (крім зв’язку, розвідки) було матеріальне забезпечення повстанців Волині. Виконуючи доручення своєї провідниці та зверхника референтури СБ Олекси Сомика («Славка»), вона часто зустрічалася з підпільницями у селах Руда (нині Рудківці), Сугрів, Черемхів, Демидів, Підліски, Городище, Піддністряни. Дівчата в’язали для повстанців теплий одяг. Мартиними вірними подругами-підпільницями у Залісках були Стефа Яремко, Стефа Могильна, Марта Пихович.

1942 року організація направила Марту на двонедільні медичні курси у село Чорториї (нині Кам’яне). З нею навчалися дві дівчини із Чорторий, дві з Піддністрян та Оля Пацевко із Залісок – сестра Євстахія Пацевка («Смереки»), майбутнього окружного референта СБ. Викладачам курсів було двоє лікарів-євреїв – один молодший і головніший, а другий – старший і помічник. Пізніше у підпіллі Марті неодноразово застосовувала набуту науку медсестри на практиці. За завданням референта СБ Євстахія Пацевка («Смереки-Оршана») доглядала тяжко пораненого повстанця у криївці у Демидові.

Зміна коричневого завойовника на безжалісного і підступного червоного не віщувала нічого доброго українському народу. З перших днів окупації розпочалися репресії населення органами НКВД, пошуки й арешти членів українського підпілля.

Розшукували і Марту. Попри усі труднощі, життя у підпіллі продовжувалося, боротьба тривала. Марта («Орися») перейшла у підпорядкування референта СБ «Смереки» («Оршана»), виконувала його вказівки і доручення.

У 1945-1946 роках повстанська боротьба на Ходорівщині проводилася у складних обставинах, зазнавши відчутних людських втрат. НКВД не давав спокою, через донощиків виявляло підпільників, арештовувало за співпрацю з ними. Під час однієї з облав арештували Марту. Допитуючи били, без милосердя, до крові, до втрати пам’яті. Відливали водою і знову били. Поламали ребра. Докатували до такого стану, що не могла вже ні йти, ні стояти. Нічого не дізнались. У супроводі охорони попрямували на Ходорів. Привезли до тюрми НКВД.

Знову взяли на допит до слідчого. Після очної ставки з начебто з Василем Ронським (на той час був уже вбитий) жінка мала підтвердити свою причетність до партизанів. Знаючи про смерть Ронського, Марта погодилася і навіть вимагала цієї очної ставки. Після допиту в той же день усіх арештованих відпустили.

Та це не рятувало Марту від подальших переслідувань. Вона змушена була ховатися. Покинувши домівку, переховувалася у чужих людей у Залісках, то в одних, то в інших, згодом перебратися до Жидачева. Поселилася у двоюрідного брата Степана Людкевича. Уникнувши провокації, в чергове вирвавшись із лабет переслідувачів і чекаючи зустрічі із «Смерекою», Марта потрапила у руки енкаведистів.

Тюрми не боялася, бо була готова на більшу жертву. Боялася катувань. Тому у тихій молитві просила Бога дати сили, щоб витримати усі випробування. Дуже шкодувала, що не змогла скористатися своїм єдиним крайнім засобом захисту від мук катувань – прийняти отруту.

Марту привезли у ходорівську тюрму, згодом відправили у дрогобицьку катівню. У Дрогобичі відбула під слідством дев’ять місяців. З Божою поміччю перенесла усі муки і страждання. Не зрадила, не видала жодної революційної справи, жодного побратима. Пройшла мордовські табори.

Повернулася додому через довгих десять років. Брат Григорій Людкевич допоміг приписатися у Жидачеві. З часом познайомилася із добрим чоловіком Павлом Підлісецьким із Сугрова. Одружилася з ним. Разом у злагоді прожили довгі роки, виховали двоє синів – Остапа і Михайла. Дочекалися онуків і правнуків.

Нині, на схилі літ, Марта щаслива, що живе у Незалежній Українській державі. Часто згадує побратимів, котрі боролися за волю у нелегкі буремні роки, – своїх братів Дмитра, Володимира, Степана, Петра, сестру Анну з чоловіком Атанасом, провідників Олексу Сомика («Славка») та Остапа Пацевка («Смереку», під кінець визвольної боротьби відомого як «Оршан»), провідницю з Піддністрян Марію та інших друзів, із якими працювала у підпіллі. Усі вони були великими патріотами української ідеї і полягли як герої у нерівній боротьбі за державну незалежність України.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"