Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Георгій Стубінський: Я просто «послав» Базіва, а він мені потім відомстив…

Продовжуючи рубрику про людей, які в певні періоди «керували» районом, постать Георгія Стубінського виглядає колоритною. Здоровий, кремезний чоловік, який за  фахом і покликанням був будівельником, ставши головою РДА, так і підходив до всіх питань з точки зору виробничника: прямо, просто і відверто. Багатьом це не подобалося, але інакше він не вмів…

Це були непрості часи 90-х. Все зупинялося, розвалювалося, продукція йшла в  основному через «бартер», і доходило до  того, що бухгалтерія райдержадміністрації мала заборгованості по кабелю і цукру… А коли додати до  того, що «вибивати» борги приїжджали «братки з автоматами», а  голова РДА привозив міліціонерів з автоматами, то  сьогодні це виглядає як якийсь сюжет фільму…

– Отже, Георгію Івановичу, 1997 рік. Вже є Конституція, гривня, але ще нема економіки і, тим більше, якоїсь стабільності. Розкажіть, що було в районі, коли Вас призначили. До речі, про призначення: хто Вам запропонував, чи як тоді це виглядало?

– Я був депутатом обласної ради, мене в області знали, і коли постало питання щодо Ревуцького, Янків запропонував мені цю посаду. Я погодився, хоч це було не так «гладко», бо на неї претендувало ще кілька відомих у районі осіб.

Питаєте про ситуацію: повальне безробіття, зупинка підприємств, таких як Ходорівський цукровий завод, ЖЦПК, Поліграфмаш, Подорожненський рудник, Гніздичівський спиртозавод. Розвал АПК «Дністер», в який входили сільгосппідприємства, невиплата пенсій і суцільний бартер. Найгірша ситуація на  Журавнівській території, бо там всі люди працювали як не в Калуші, то в Подорожному. Найбільша проблема в районі – виплата пенсій, по пів року заборгованості. На той час у  районі було 15 тисяч пенсіонерів. А звідки взятися пенсіям, коли все стоїть, відрахувань до пенсійного немає… Наприклад, по паперовому комбінату були масові звільнення, і ми пішли на те, щоб видавати поточну проплату податків. А ті решта – реструктуризувати. Це нині добре, бо зайшов в Інтернет і все знаєш. А тоді, поки щось з Києва дійде, – місяці проходили. Це вже потім я дізнався, що була окрема Постанова Кабміну про відтермінування заборгованості по всіх соціальних виплатах. На жаль, податкова тоді «грала» проти нас: їм надсилали зверху вказівки, от вони кромсали, особливо по сільському господарству. Замість того, щоб податки минулих періодів реструктуризувати і «списати», податківці шантажували, робили наскоки, забирали худобу, і це призвело до того, що все зупинилося. Сильніші господарства, які мали обігові кошти, ще вижили, а 90% сільськогосподарських підприємств зупинилося. Крім того, в нас паперовий комбінат багато заборгував по зарплаті працівникам, висіли борги по цукровому заводу.

– Цукровий ще працював у 1997-му?

– Коли я став головою РДА, ми домоглися, щоб Ходорівський цукровий завод і Гніздичівський спиртозавод повернути в державну власність.

– На якому рівні Ви цього домоглися?

– На рівні обласної адміністрації, вона дала на це погодження. Чому ми це робили, фактично через те, що не було чітко обумовлено, чия це власність, колишні державні підприємства стали «власністю» директорів, які робили, що заманеться, і на те не було ради. Наприклад, через день приходили працівники спиртозаводу і розказували, що «виробляють» їх керівники. Аналогічна ситуація була і на цукровому заводі. Ми домоглися відновлення його роботи, але, на жаль, «хороші друзі», чи як їх назвати, ті, які були незадоволені керівником Соболюком, вивели з ладу ТЕЦ.

– Як це «вивели з ладу», хто вивів?

– Вивели колишні працівники цукрового заводу.

– А для чого вони це зробили?

– Для того, щоб цукровий завод не працював. Без ТЕЦ цукровий завод небоєздатний, тому що пара була від електрики. Були й інші підводні камені: існувала думка Радехівського цукрозаводу, щоб Ходорів не працював, а весь буряк возили на Радехівський завод… Крім того, на цукровні були борги. Доходило до  того, що приїжджали озброєні автоматами люди і конфісковували цукор. Виявляється, це «донецькі» приїхали «вирішувати питання» про борги за кокс, який вони поставляли. Я тоді викликав кілька міліціонерів, вони теж мали автомати, і поїхав розбиратися. Слава Богу, до стрілянини не дійшло, все вирішили мирно…

На спиртозаводі була інша тема: треба було вирішувати з керівництвом. Він тоді відносився до структури АПК. Ми виставили умову: звільнити директора, головного інженера і технолога, і я тоді прийму цей завод у державну власність. Завод почав працювати.

– А хто тоді керував АПК «Дністер»?

– Сиділо звільнився, бо мав проблеми зі здоров’ям, і були певні політичні розбіжності, особливо з головою міста Ходорова паном Сасом. На його місце пропонували Лехкого, але призначили Костирка. Ігор Костирко по натурі амбіційний, грамотний, але і він не міг знайти спільної мови з головою міста Ходорова і з керівництвом районної адміністрації та районної ради.

– Що в той час являв собою АПК «Дністер»? Це була «життєздатна» господарська структура?

– Ще в 1993  році, коли хотіли розвалити АПК, я особисто десяток разів виступав, говорив – не розвалюйте. Хочете – призначте нову команду керівництва, але не розвалюйте те, що працює, треба зберегти нам структуру АПК. То була горбачовська новинка, таких комплексів в Україні було п’ять. Це дало можливість розвернутися колгоспам. Ми мали прямі виходи на міністерства, питання вирішувалися напряму з Києвом без обласних «посередників», особливо по матеріальних ресурсах. Ми мали прямі домовленості із заводами. Звісно, що це не подобалося керівництву області, завидували, що Жидачівський район має, а вони не можуть на це «впливати». Ми почали відкривати магазини у Львові, розпоряджатись своєю продукцією. Співпрацювати з чехами, з поляками, словаками. Були спільні дії, вони давали техніку, вчили наших агрономів. Ми відкрили свій банк АПК «Дністер» і вирішували фінансові проблеми. Всі райони заздрили, особливо сусіди – зі Стрийського району. Вони вже попри наш АПК створили свій АПК, але це була «бліденька копія». Що казати, кількість працюючих людей у господарствах, які входили в АПК, сягала 18000.

– Хто прийняв рішення ліквідувати структуру АПК?

– Ініціатором був Михайлюк. Його підтримував Лехкий. При голосуванні один-два голоси «підкупили» і прийняли рішення ліквідувати. Була ліквідаційна комісія.

– Керівники колгоспів були зацікавлені в розвалі АПК?

– В основному господарства не були зацікавлені. А конкретні люди були зацікавлені, був ресурс, майно, яким вони могли вже самі розпоряджатися, і ніхто їх не контролював.

– Це були керівники сильних чи слабких господарств?

– Вони були майже всі сильні, бо так була побудована структура АПК. Пані Букеда вела тоді збори, і, на жаль, так вийшло, що два голоси були, щоб ліквідувати. Тоді вже почали до господарки вмішувати політику, з керівниками господарств «говорили», обіцяли, щоб голосували за ліквідацію.

Чому цього так прагнув Михайлюк, я й донині не можу зрозуміти. А  Костирко не  знаходив спільної мови з керівництвом. Бачачи цей неконструктивний бардак, він, як розумний і амбіційний керівник, не  захотів влізати у  ці «склоки» і махнув рукою: буде що буде, хай керують.

Щоправда, я  тоді відстояв, щоб об’єднання «Агробуд» стало правонаступником АПК «Дністер» у питаннях будівництва. Тому що ми у 70 селах району вели газопроводи. У нас у районі було десь 40% газифіковано сіл. Крім того, ми ще вели будівництво школи в Піддністрянах та Гніздичеві.

– Ви були чи не  єдиним керівником району, до якого приїздили і президент Кучма, і прем’єр Пустовойтенко. Щодо Пустовойтенка, то цей візит обріс різними чутками. Що сталося насправді і чи правда, що корова, яка заблокувала «кортеж» прем’єра, стала причиною, що Вас звільнили?..

– То все вигадки. Звільнили мене за «поданням» Базіва, якого я просто «послав»… Базів тоді працював в обласній адміністрації і був близький до Кучми. Були вибори до Верховної Ради. У нас вирішили підтримувати Осташа. Базів звернувся пізно, я йому пояснив ситуацію, а цей вискочка-комсомолець через Гладія домігся, щоб все-таки адміністрації «працювали» на нього. Ми цього не хотіли і не могли, бо бачили реальну політичну ситуацію, і було ясно, що всі працюватимуть на Осташа. З Базівим у мене була розмова при Михайлюку, ми чітко сказали: ти пізно прийшов. А він почав «наїжджати», а я, не довго думаючи, «послав» його… Він «накапав» в адміністрацію президента і звинуватив, що програв вибори через мене. Про це мені говорив наш куратор із Києва…

А Пустовойтенко приїжджав, бо були проблеми по Яворову, по Роздолу, по Подорожному. Ми виїхали тоді на Подорожне. Обласні керівники Сенчук і Кучабський по Роздолу в першу чергу перед прем’єром захищали свої інтереси. В той час вийшла постанова Кабінету міністрів, згідно з якою мали виділяти 240 млн коштів на Розділ-сірку. В той час вже Розділ закрили, Яворів теж закрили. Про різні причини говорили, але я знаю від певних людей, що основною причиною було те, що «докопались» до уранової руди… І хоч офіційно про це ніхто не говорив, ця версія має сенс. Я служив в армії і на третьому році служби потрапив у секретну частину. Саме тоді там на секретних картах я побачив «геологію» сірки, Роздолу, Яворова, а разом із тим там було відображено і уранову руду…

Щодо ситуації в Бережниці, то Пустовойтенко запізнився на годину. Міліція, яка стояла по дорозі у Бережниці, не втримала худобу, і та вийшла на дорогу. Пустовойтенко насварив поліцаїв, але йому пояснили, що худоба не винна, і він зрозумів.

– Люди говорили, що після приїзду Пустовойтенка почали «різати кар’єр»… Мовляв, Пустовойтенко подивився, що там купа металолому, і дав команду різати…

– Це неправда. Кар’єр почали різати, коли через посередництво Осташа призначили нове керівництво кар’єру. В  мене з цього приводу скандали були. Тоді почали різати залізничну дорогу в кар’єрі і знімати плити на аеродромі в Антонівці. Я підняв з цього приводу велику бурю, вийшов на Сенчука. Приїхав якийсь підполковник зі Стрия, почав розказувати, що це майно армії, казав, що мене «посадить»… Я запитував: хто буде рекультивацію робити, ви плити заберете, а проблеми лишите… Так і сталося, а Сенчук дав наказ не заважати, бо ці плити йдуть на аеропорт до Львова (Ред. Плити антонівського аеродрому розпродали по приватних структурах за копійки)… Щодо кар’єру і розбору залізничної дороги, то там була задіяна податкова. Керівником був Камінський, і вони наклали на майно арешт. Ми з цим не погодилися, навіть рішенням районної ради заборонили це робити. Камінський тоді мені відверто сказав: «Я нічого зробити не можу, дана команда зверху, донецькі мають забирати ті рейки…» До речі, у нас були плани побудувати у кар’єрі сміттєпереробний завод: залізниця є, нормальне сполучення, добрі дороги. Про це ми говорили й Пустовойтенку. Навіть проговорювали, що можна Калуш з’єднати, кинути залізницю і возити сміття на переробку…

А Кучма приїжджав, бо на  ЖЦПК була складна ситуація. До речі, після його приїзду пішло на покращення: і податкова не так чіплялася, і почали платити зарплату, і були відрахування до бюджету.

– А разом з тим, за чутками, Медведчук побачив тоді «ласий шматок», який з «суркісами і коломойськими» потім загребли?

– Я про це не знаю. Можу сказати тільки те, що після приїзду Кучми справи пішли на краще.

– Хочу спитати про Ваші підходи до кадрової політику, яку Ви проводили. У Вас були непрості стосунки з багатьма людьми, з тим же Євгеном Лехким, Богданом Михайлюком. Ви призначили «швагра» керівником відділу освіти. Що Вас не влаштовувало у  кадрах, які були: це були «не ваші люди»?

– Я був прихильником оновлення кадрів. Я звик, що для того, щоб щось зробити, люди мають бути на своєму місці. Я не звик переливати з пустого в порожнє, займатися плітками чи підкилимними іграми. З Лехким ми не  могли спрацюватися по багатьох моментах: і робочих, і політичних. Я йому пропонував йти в  податкову, на «Поліграфмаш», коли директор Шевчук побив голову профспілки. Були проблеми, коли Майкут і Одноріг не знаходили спільної мови, один був заступник, другий начальник управління сільського господарства. Я їх викликав до себе і сказав, якщо не порозуміються – звільню обох. Так і сталося… Довелося замінити Майкута на Станіслава Івановича Демченка. Що стосується керівника відділу освіти Романа Чорного, мого швагра, як ви кажете, то тоді була проблема, що не було кандидатури, а Володимир Пундор не справлявся. Кандидатуру Чорного підтримали всі, його знали і поважали серед педагогів. Тоді я  першим заступником взяв Романа Баліцкого, культуру очолював Зіновій Тимофтевич. Багатьом ці кадрові зміни не подобалися, на мене «писали», жалілися. І домоглися: наприкінці 1999 року мене звільнили…

– Як Ви тоді це сприйняли?

– Дуже спокійно, я повернувся в «Агробуд».

– Ви знали, хто прийде на Ваше місце?

– В принципі зі мною радились. Була пропозиція щодо Костирка.

– А Дмитрука Ви до того не знали?

– Знав, це була людина Гладія, який вже тоді був у Києві.

– Що, на Вашу думку, Вам не вдалося зробити за час, коли Ви керували районом?

– Я не зумів зберегти АПК. Це найбільше, про що жалію. Крім того, я не вмію по натурі бути зручним для начальства. У нас з Янківим були конфліктні ситуації, коли, я, як депутат обласної ради, «наїжджав» на те, що він не працює. Мене попереджали, що не треба цього робити. А згодом мені це пригадали, коли звільняли. Але я не жалію ні про що. Я залишив район, коли ріст промисловості був 33%.

– Що скажете про тих керівників, які були після Вас?

– Костирко, Дмитрук, Баліцкий, Гаврильчук. Більше нема про кого говорити, бо то все були «випадкові» люди при владі. В значній мірі та ситуація, яка сьогодні є, – це наслідок недолугого керівництва людей, які не бачили завтрашнього дня.

Розмовляв Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин