Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Не стало українського патріота Романа Мацука

На 97 році відійшов у вічність справжній українець, людина щирої вдачі та конкретної дії, меценат і патріот, останній на Жидачівщині «дивізійник» Роман Мацук.

Український американець Роман Мацук народився у Жидачеві у непрості часи. За своє довге життя він був свідком багатьох історичних для України часів: він бачив, як у Львові у далекому 1941 році проголошували Незалежну Україну, він був у лавах дивізії «Галичина», про яку ми мало знаємо, а наші вороги, користуючись цим, сьогодні плюндрують і звинувачують їх більше, ніж німецьких нацистів. Розуміючи, що додому він повернутися не зможе, Роман подався за океан, де у Канаді, а згодом і в США став успішним і самодостатнім. Проте любов і туга за батьківщиною щемили серце, і як тільки Україна стала незалежною, у далекому 1991-му він стояв зі сльозами на очах і широко розправленими плечами під Київською міською радою, коли підіймали український синьо-жовтий прапор.

Він листувався із конгресменом Маккейном, президентом Обамою, багатьма відомими політиками і бізнесовцями.

Категоричний і простий, прямий і відвертий – таким він був, таким і запам’ятається…

У далекому 2017 році, коли п. Роман вже кінцево оселився в Україні, переїхавши з Лонг-Айленда (США) до Жидачева, ми зробили це інтерв’ю. Й сьогодні воно залишається актуальним і на часі. Згадаймо…

Все, що я знав про Романа Мацука, «американця», який часто приїжджає до Жидачева, - це те, що він воював у дивізії «Галичина». Його часто можна було побачити на святкуваннях у місті, де він у своїй дивізійній пілотці виокремлювався із загалу. Також розповідали, що пан Роман у 90 х допомагав нашим лікарням «гуманітаркою», пробував допомагати фермерам-початківцям, допомагав громадським організаціям: «ЕкоДовкілля», «Суспільна служба України» і ін., навчальним закладам. Тому і враховуючи, що нещодавно відзначалися роковини боїв під Бродами, де «дивізійники» були взяті в котел, але до останку протистояли радянським військам, розпочав інтерв’ю саме про це.

– Я під Бродами не був. Ми стояли у Фельдбаху (Австрія), потім нас перевели до Юденбурга. Коли вже закінчувалася війна, ми перейшли Альпи і опинилися в італійському Удіне. Тому фактично у якихось серйозних кампаніях я участі не брав.

Народився у Жидачеві у 1925 році. Тата не пам’ятаю, я був один у сім’ї. Вчився у жидачівській школі, яка була навпроти нині військкомату, і був сильним футболістом, а ще більшим шибеником. До війська пішов у 1943 му у вісімнадцять років…

– Як сталося так, що Ви потрапили в дивізію «Галичина»?

– То був 1943 рік. Я вчився у Львові у технічній школі. Після закінчення навчання прийшов директор і повідомив, що для нас є два варіанти: або їхати до Німеччини на роботу, або вступати до війська. Москалів ми не любили, тому вибрав військо. Таких студентів як я було багато. Нас відправили у Нойхаммер (Сілезія). Це була місцевість, де ми вишколювалися: вчилися стріляти, ознайомлювалися із технікою. Це тривало шість тижнів. Потім ми стали вояками. Але чомусь нас тримали у резерві, і ми довший час просто стояли у Юденбурзі, фактично до кінця війни, коли вже москалі захопили Австрію. Командував тоді нами Шандрук. Нині, з погляду часу, я задаю собі питання: чому нас не задіювали у війні, а просто тримали так далеко від лінії фронту? Багато наших, що пройшли вишкіл у дивізії «Галичина», повертаючись на рідні терени, де проходив фронт, вливалися у ряди УПА, йшли в ліси. Німці цього не хотіли і боялися. А коли війна йшла вже до завершення, командування вирішило переправити нас через Альпи в Італію до Удіне, де нас роззброїли, і звідти ми пішли у Венецію, а далі до Белярії і там капітулювали англійцям.

Нас оприділили в «табір» військовополонених, годували, до роботи насильно не залучали. До нас приїжджали москальські агітатори, кликати на «родіну». Файно одягнені, на американських джипах і танкетках, пам’ятаю, їли бутерброди, а ми стояли, слина текла, але кидали по них камінням. Тоді їм вдалося загітувати близько 600 наших хлопців. Яка їх подальша доля – можна лише здогадуватися…

У таборі існувала школа для механіків, і я навіть там вчив хлопців роботи на дизелі, бо я то знав, мене навчили у Львові. А яка у нас була футбольна команда, театр, церква! Мене забрали до технічної сотні, ми направляли авта і на них їздили, поставляючи продовольство у всі табори, в яких було близько двох мільйонів полонених. Так тягнулося до 1947 року, поки нас не переправили до Англії. Тут мене оприділили у технічну майстерню, де ремонтували танки, іншу зброю. Так було до 1951 року, коли я виїхав до Канади.

Влаштувався на роботу на підприємство, яке виробляло друкарські машини. Два роки працював день і ніч. Згадую ті часи як жахливий сон. Два роки проживши у цьому сні, зрозумів, що діла не буде, поки не навчуся мови. Тоді й поступив у коледж. Одружився. До речі, моя мама теж вже перебралася до Канади. Треба було платити за коледж. Працював без сну. Три роки вистачало на навчання, а на четвертий не вистачило. Тому перевівся на нічну зміну і вдень ходив до коледжу, а на ніч йшов працювати. Тільки коли добре навчився мови, врешті отримав добру роботу у компанії, яка розробляла системи зв’язку. Потім була робота інша – на підприємстві, яке робило крани для води. Далі була компанія, яка виробляла продукцію із пластмаси.

Я багато їздив по світу, дивився. Врешті, трохи заробивши грошей, купив бізнес в Америці, в мальовничій гірській місцевості Кацки. Я мав 10 котеджів, великий басейн. На літо приїжджали люди відпочивати, я їм здавав ці котеджі. В цьому бізнесі я був 19 років. Довелося продати бізнес, бо моя донька не хотіла цим займатися. Тоді я пішов на пенсію. Було мені 48 років. Стажу не мав, але мав зароблені гроші. Я купив собі будинок, купив доньці хату, коли вона вийшла заміж. Потім ми ще кілька разів змінювали місце проживання, поки не зупинилися у Лонг-Айленді.

– Коли Ви перший раз приїхали в незалежну Україну і яке враження це справило на Вас?

– У 1991 році. Я був свідомий чоловік. Я знав, Україну треба ще створювати, робити. І до справжньої незалежності ще далеко. І був категорично проти, щоб давати гроші. У той непростий час, коли розвалився союз, країна була на дні, займатися треба було економікою. Тоді я включився у роботу. Разом із заможними американцями ми брали людей до Америки на стажування, допомагали організовувати дрібний бізнес. Навіть приїжджали на Жидачівський сирзавод, але моїм колегам-американцям не подобалося, бо всюди було дуже брудно… У нашому Жидачівському ПТУ ми хотіли допомогти з «Лето проджект Інтернешнл», компанією, яка допомагала по світу різними ресурсами. Коли ми приїхали і побачили ті 25 корів по пояс у гною, то в розпачі поїхали до Дрогобича, бо там була пані Бєц. У неї у корівнику їсти можна було з підлоги людині. І ми допомогли, дали більше 100 породистих корів. З умовою, що приплід вони віддадуть своїм знайомим.

– Чому, на Вашу думку, у 90 х люди не розуміли, що будівництво держави – це, перш за все, створення потужної економіки?

– Українці довгі роки жили в середовищі, де за них думали і вирішували. Вони були лише виконавцями «лінії партії». І коли нарешті випала нагода нам жити самостійно, мусів народитися той прошарок нових людей, які мислитимуть самостійно і працюватимуть у своїх державних українських інтересах. Бо, у принципі, тоді до влади прийшли не українці, прийшли «радянські люди». Тому і маємо нині те, як сказав Кравчук… Ви знаєте, якісь ми такі українці є. Ви думаєте, що українці в Америці єнчі? Колись я пропагував в Америці «Українському народному союзу», який начисляв 100 тисяч членів, наступне: ви зоживаєте кожного місяця щось конче потрібне, скажімо, мило. Якби тільки ваші члени союзу купили в місяць це мило за 10 долярів, то була б сума мільйон. А в рік, враховуючи прибуток? А вони не могли зібрати для Світового конгресу українців у рік 60 тисяч долярів: ходили і жебрали… Я не був у жодній організації, бо вони мене не любили. Я казав, що гроші треба заробляти, а вони хотіли просити… І вони жебрають донині, ті «українські головачі», і їх навіть поважають, тільки не знаю, за що… Я був у багатьох країнах, але найбільше мені подобалося в Англії, Канаді і Америці. Можливості… В цих суспільствах людина почувається людиною, де її поважають і вона має місце розвернутися. А про інших, тих, хто не може, дбає держава.

– Вас часто в Україні обманювали?

– Було. Віриш людям, я так привик, а взамін… Пам’ятаю, звернувся до мене такий «піп» Камінський з Лютинки. Казав, хотів сиротинець збудувати. Я йому дав півтора тисячі долярів, а він на другий день приїхав до мене на новому авто. Нині він в Америці. Певно, і там збирає гроші…

– Ви маєте можливість оцінювати наших керівників держави. Хто, на Вашу думку, для держави зробив найбільше?

– Безперечно, Ющенко, але, на жаль, він продався Януковичу, передавши йому владу…

– Якби сталося так, що Чорновіл став президентом, чи пішов би рух України по іншій спіралі?

– Люди, які пройшли радянські лагери, які не зламалися, – це інші люди. Я казав, що до влади в Україні прийшли радянські люди, не дурні, освічені, проте з тим мисленням, повадками, способом життя. Вони не хотіли змін, їх влаштовувало те, що є, коли верхівка мала все і прибирала до рук все, що було, а народ ледь глипів. Це московське виховання. Їх не можна було допускати. Але чи щось змінюється? Сьогодні, на четвертому році, ви тримаєте в уряді і при владі тих людей, які були з Януковичем. А на місцях. Чого ті, які нині сидять по кріслах, мовчали тоді? Пристосуванці і запроданці. Їм все одно, хто при владі, аби вони з того мали.

– Що треба зробити, щоб ситуація в Україні змінилася?

– Має до людей дійти, що вони є влада. Мають перестати продаватися на виборах за 200 гривень, бо той, кого виберуть, у кожного вкраде по дві тисячі. Дивитися, кого вибирають: не можна вибирати чоловіка, який незрозуміло звідки має гроші. Що таке недоторканність?.. Це право злодіям обкрадати державу безкарно. Про це потрібно писати, говорити, показувати. Аби люди знали, аби починали думати. Категорично треба позбуватися тих, хто роками сидить при владі, то є «лушпиння совєтської системи».

– А як Ви ставитесь до того, що ми останнім часом виглядаємо в очах світу «прохачами»?

– Я думаю, що світ нині не дуже цікавиться Україною. Гроші дають під ідеї, але контролюють, як вони, ці ідеї, втілюються у життя. Корупція. Скажіть, як буде дивитися світ, коли злодіїв беруть, звозять в суд на вертокрилах, показують це по телевізії і… відпускають. Кого вони посадили? Це смішно і не зрозуміло для Заходу.

– А що в Америці зараз думають про нашу українську владу?

– Люди, які знають Україну, – їх болить серце. Колишній посол Пайфер – це людина, яка б мала бути президентом України. Добра хочуть сенатор Маккейн, інші, бо вони знають, «чим смердять москалі». Але не забувайте, що нині в Америці всі говорять про втручання Росії у вибори американські. Такого ніколи не було. Росія працює в Америці. І оті проплачені пікети проти України теж є.

– Що, американці «за гречку» теж ходять на мітинги?

– А чо ні? За 30 – 40 долярів йому все одно…

– Якою Ви бачите Україну надалі? Чи можна говорити, що вона відбулася і ніщо не зможе завадити подальшому існуванню України?

– Україна – це можливості, яких не має жодна країна Європи. У нас є все. Подивіться на Німеччину. Війну програла, але нині вона одна з найбагатших країн світу і диктує Європі й світу свою волю. А після війни все лежало у руїнах. Більше ніж у нас. Так, світ поміг грошима, але основне німці зробили самі, руками і розумом. Японія – те саме, Південна Корея… Там, де були американці, – держави процвітають. Там, куди влізли москалі, – біди, злидні і тюрми.

Я не думаю, що Україна може розпастися. В іншому випадку у нас запалиться такий вогень, що розпадеться і сама росия. Ви що думаєте, що москалі хочуть проти українців воювати? Ні. А якщо вже відверто, то москалі були поганими вояками у 40 х, не ліпшими будуть і нині. Бо кидали на м’ясо мільйони – цього у них вже нема. А Україна – буде, впевнений буде. І вам її будувати і тримати.

Розмовляв Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

P.S.

Пройшли роки, відколи ми про це говорили. Ми ще неодноразово мали зустрічі, Роман хотів і прагнув спілкуватися. Сьогоднішню владу Роман називав «зеленою пліснявою», яка зовсім не готова до керівництва державою. Мав свої претензії і до Порошенка, хоч загалом вважав його добрим проукраїнським політиком.

Більш за все Роман мріяв, щоб на території Жидачівщини відновився кооперативний рух, де б молоді ініціативні люди могли докласти свій розум і руки, і тут, а не на «заробітках», заробляти на хліб насущний. Роман хотів допомогти всім і допомагав: фермерам, школам, лікарні, приватним підприємцям, українським патріотам, творчим людям і митцям.

До речі, не знаю, чи відбулося б без фінансової допомоги Романа Мацука створення Жидавського ФМ-радіо, коли вже були опущені руки через фінансову неспроможність, Роман сказав просто: «Андрію, роби. Я допоможу…»

Ми запам`ятаємо його таким, яким він був, збережемо світлу память про простого, щирого українського патріота Ромка Мацука, як він сам любив себе називати.

Вічна пам'ять...

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин