Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Степану Ревуцькому – 70!

Мабуть, у районі немає людини, якій поза сорок, яка б не чула прізвища Степана Ревуцького. Для одних  – це громадський діяч, для когось – митець і керівник музею, для старших людей – це політик з когорти тих рухівців-націоналістів, які в кінці вісімдесятих – на початках дев’яностих творили історію нашого краю.

Те його – «дорогі краяни» згадують і понині. Як влучно сказав побратим Богдан Горинь, якому на днях виповниться 85 років: «Доля нагородила Степана Ревуцького статурою воїна, аналітичним розумом, організаційним талантом, державницьким мисленням, прагненням жити, працювати й творити добро для України, для земляків Ходорівщини й Жидачівщини, піднімати з небуття пам’ять про минуле рідної землі, про людей, котрі утверджували українську ідею…»

І всі роки він ніс цю непросту ношу, стояв твердо, дивився людям в очі. А часи були ой які непрості…Саме вони з Богданом Михайлюком були першими керівниками району у  незалежній Україні. 31 березня 1990 року відбулася І сесія Жидачівської районної ради народних депутатів.

Вперше над адмінбудинком піднято національний прапор, і депутати обирають Ревуцького головою райвиконкому. У 1992 році Богдана Михайлюка призначають представником Президента України у Жидачівському районі, а головою районної ради народних депутатів обирають Степана Івановича. В 1995 році його призначили головою Жидачівської РДА. Степан Іванович депутат Львівської обласної ради I демократичного скликання 1990–1994.

А ще він запам’ятався тим, що «посмів» судитися із президентом, самим Кучмою…

Сьогодні п. Степан завідувач «Музею-заповідника Гетьмана Івана Виговського» Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, з яким ювіляр працював та плекав цей музей і музейну справу на Жидачівщині. В поважний ювілей ми попросили людей, які є друзями ювіляра, тих, хто стояв поруч у нелегкі часи, хто сьогодні працює зі Степаном Івановичем, розповісти про нього, згадати моменти з життя, роботи. Сподіваємося, для нього самого це стане приємною несподіванкою…

Богдан ГОРИНЬ:

Слово про Ювіляра

Степан Ревуцький народився у старовинному, відомому з княжих часів селі Кніселі, давня назва якого Кнєсело, тобто — Кнєже село. Можливо, предки нинішнього нашого Ювіляра займали в княжі часи якісь посади і йому через гени передалася ота горда постава воїна. У княжі часи йому дуже пасував би меч. А в наші часи мечем для нього стало Слово. Саме словом-мечем Степан Ревуцький разом із близькими і рідними йому по духу людьми боровся й продовжує боротися, щоб Україна була по-справжньому вільною, незалежною, духовно й матеріально багатою, а у військовому вимірі — сильною і непереможною державою, здатною покласти край імпер-шовіністичним потугам сусідів створити в Україні «рускій мір».

На жаль, не маю жодних відомостей, якими були дитинство і юність Ювіляра, бо у рік його народження наша родина переїхала до м. Ходорова, де батько і мати почали працювати на Ходорівському цукрокомбінаті, а я з Новострілищанської перейшов у Ходорівську СШ №1. Перша моя зустріч із Ювіляром відбулася щойно тоді, коли я повернувся з концтабору №11, розміщеного у далекій Мордовії.

Пам’ятаю, як до Львівської картинної галереї, де я почав працювати після одинадцяти років фізичних робіт, зайшов юнак із виглядом спортивної виправки й, звернувшись до мене, сказав, що він родич моєї дружини Оксани, що його мама — рідна сестра батька Оксани.

У розмові ми торкнулися багатьох, у тому числі гостро-політичних тем. Після того знайомства і спільного бачення проблем Степан Ревуцький став для мене близькою й духовно рідною людиною.

З розповіді я дізнався, що він навчається у Львівському інституті фізичної культури, але той інститут йому не до душі, його манить українська історія й література, тому продовжуватиме своє навчання на філологічному факультеті Львівського університету ім. Івана Франка.

Коли я з дружиною приїжджав до Кнісела, щоб погостювати в її батьків, Степан, дізнавшись про наш приїзд, навіщав нас і принагідно допомагав своїм родичам у різних господарських справах. Бурхливу діяльність проявив Степан Іванович зі своїми друзями, коли національно свідома частина України готувалася відзначати День Злуки двох республік — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) з Українською Народною Республікою (УНР) в одну Українську державу, проголошену на Софійському майдані у Києві 22 січня 1919 р. Завдяки ентузіазму й організаційному таланту Степана Ревуцького, а також невтомній енергії його приятельки Зоряни Книш громадські активісти міст Жидачева й Ходорова у день проведення «живого ланцюга» Львів-Київ із прапорами в руках зайняли великий відтинок траси Львів-Тернопіль. У той величний День Соборності моє серце було сповнене почуттями радості. Як співорганізатор відзначення історичного Дня Соборності я від душі вітав дорогих моєму серцю учасників великого дійства, серед яких були Степан Ревуцький, Зоряна Книш і моя дорога мама.

Уже будучи народним депутатом Верховної Ради України, я приїхав до Жидачева, де гостро постало питання, хто буде головою райдержадміністрації. Депутати райради прислухалися до моїх аргументів і проголосували за Степана Ревуцького. На його плечі випав нелегкий тягар: довелося переборювати старі стереотипи у керівництві великим районом, вчитися розпізнавати, хто допомагає в роботі, а хто перешкоджає й чинить прихований опір. Ось чому праця на посаді керівника районної адміністрації привнесла в його душу чимало гіркоти. З часом для Степана Івановича відкрилися широкі можливості для реалізації творчих сил, коли він обрав працю на ниві культури. Саме тут на повну силу проявився його талант ініціатора, організатора й керівника культурних осередків, які вже стали невід’ємною частиною історії Жидачівщини. Створення Музею-меморіалу гетьмана Івана Виговського у с. Руда, встановлення пам’ятника славному гетьману у селі, де був його маєток і де, ймовірно, він похований — це подія загальноукраїнського масштабу. Музей-меморіал відкриває великі можливості для виховання в молоді патріотичного духу. Це особливо важливо для нашого часу, для молоді, котра дізнається про славну перемогу козаків під командуванням Івана Виговського над стотисячним московським військом. Отже, Україна здатна перемагати!

А ще Степан Іванович продовжує працю над удосконаленням експозиції у Музеї історії та культури Жидачівщини — філії Львівської галереї мистецтв імені Б. Возницького. У Музеї проводяться виставки малярства і графіки, декоративно-прикладного мистецтва мистців Львівщини — все це велика організаційна й наукова праця завідувача двох музеїв пана Степана.

На завершення побажаю дорогому Ювіляру на довгі-довгі роки зберегти творчу енергію, працьовитість, здоров’я і силу воїна, здатного перемагати всі труднощі й домагатися перемоги з ворожими силами на ідеологічному й культурному фронті на славу України.

 

Марія ТУРЧЕНЯК:

Він переконував словом

Виринають у пам’яті події 90-х років. Це був період піднесення у містах і селах: перші віча, національні прапори, протести проти радянської влади, комуністичної партії. Люди перестали боятися. Виходили у знак протесту проти неправди, безбожництва, свавілля зверхників.

Степан Іванович Ревуцький запам’ятався як найкращий оратор, котрий умів словом захопити аудиторію, довести до сліз чи радості. Кожне його слово западало людині в серце. Пам’ятаю, що після нього будь-кому було важко виступати. Не було, мабуть, населеного пункту в районі, де б він не виступав на посвяченні могили УСС чи пам’ятника.

Найбільшого розвою Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, котре згодом було перейменоване в Просвіту, набуло тоді, коли його очолив Степан Іванович. Він умів чітко скласти планування і розподіл обов’язків, що кожен мав виконувати якесь завдання. На наступному засіданні кожен із нас звітував про виконання. Планувалися різні акції, у тому числі з виїздом до Києва для пікетування ВР.

Незабутньою була поїздка на Хортицю. Біля сотні автобусів із Галичини їхали на Схід. З Жидачева виїжджали три автобуси. Доїхали до Запоріжжя, а далі пішки велелюдною колоною з патріотичними піснями під національними і революційними знаменами прямували на Хортицю. Місцеві на нас дивилися як на диво. Велася страшенна агітація проти акцій, та це тривало недовго. Коли така людина вступала в розмову чи суперечку зі Степаном Івановичем, то через короткий період часу приставала на його думку і вже для Ревуцького була своєю. Уміє Степан Іванович людей підбадьорити, переконати. Так що швидко місцеві разом із пісенників співали патріотичні пісні, котрі спільно закінчувались гаслом: «Слава Україні! Героям слава!».

Його велика любов до поезії відчувається у кожному його виступі. Пригадую, коли готувалося перше велелюдне віче в Жидачеві, скільки зусиль Степан Іванович затратив, щоб організувати колони з різних населених пунктів району. Було нелегко, ще існувала комуністична партія, що активно діяла проти активістів, та віче вдалося. Море синьо-жовтих і революційних прапорів заполонило вулиці міста і заповнило стадіон «Авангард». Багатотисячними голосами залунав Гімн «Ще не вмерла Україна». Всі встали, дехто з радості плакав. «Нарешті повертаємось до свого, рідного. Україна встає з колін», - гомоніли на трибунах. Та ось звучить сталевий, могутній голос Степана Ревуцького, і стадіон завмирає. Вслухається у кожне слово, мовлене ним. Радість й сльози переплелись між собою і створили образ нескореного народу, котрий відмовився від ворожої ідеології, бо що може бути сильніше від гасла: «Бог і Україна!».

Тож Божого благословення Вам, родинного затишку і тепла, здоров’я, здійснення Ваших мрій і творчих задумів. На многії і благії літа!

 

Зоряна КНИШ:

Ми перші вносили синьо-жовті прапори

Тридцять років тому доля звела нас зі Степаном Ревуцьким. Бурхливі 90-ті роки, розпад СРСР, перші демократичні вибори, загальнонаціональне піднесення, вихід із підпілля УГКЦ, пробудження нашого народу з 80-літнього летаргічного сну. Ми – довірені особи кандидата від демократичного блоку Богдана Гориня. Спільне в нас одне – ми вчителі. Об’їздили з агітацією всі міста і села нашого району. Де з п. Богданом, а інколи самі, бо людям потрібно було донести правду.

Ми вперше вносили синьо-жовті прапори, співали Гімн «Ще не вмерла Україна», який повертався до людей. Люди це все сприймали з надією і сльозами на очах. Скрізь нас зустрічали хлібом-сіллю. Відчувалось, що люди вже були замучені комуністичною системою Коли сьогодні ще хтось жаліє, то хіба ті, хто підгодовувався райкомівськими пайками, бо простий люд тяжко працював у колгоспах, виконував норми, а платили копійки, якщо взагалі платили. Пригадується с. Голешів, де люди зустрічали нас хлібом-сіллю, а клуб мав дуже сумний вигляд – стеля поліплена, що відбились руки на штукатурці, сцена оббита негебльованими дошками, помальована зі сторони глядачів. Стільці люди поприносили з дому, бо не було на чому сидіти, але на стінах великі портрети Леніна, Горбачова. Ось таке враження залишилось з того часу. Коли ми говорили, то в очах появлявся блиск і надія…

Багато можна пригадувати. Село Сулятичі, коли вчителька історії довела хибність наших виступів, але люди зробили свій вибір – 97% проголосували за Богдана Гориня! Це була часточка нашого вкладу в цю перемогу!

Вже 30 років ми дружимо сім’ями. Виросли вже діти, народились внуки. Здається, все це було вчора! Я хочу щиро привітати нашого ювілянта від нашої сім’ї і побажати:

Нехай множаться гаразди в житті, повниться радістю душа, не тупиться перо, збуваються всі твої мрії і надії.

Здоров’я тобі, родинного щастя, успіхів у праці на користь нашої держави.

Многая і благая літа!

 

Ярослав МАЙКУТ:

Він розбирався у людях

Знайомство зі Степаном Івановичем відбулося ще в буремні 89-90-ті роки, коли я в той час ще працював у райкомі партії.

Нині, дивлячись на 30 років назад, бачу сміливого, порядного, принципового молодого твердого чоловіка, який від своєї думки ніколи не відходив. Згадую 1989 рік. Проходить пленум райкому партії, закінчуються виступи. І бачу - піднімає руку якийсь молодий вусатий чоловік ззаду з гальорки та йде до трибуни. У президії - начальник обласного КДБ, партійне керівництво. Коли він почав виступати, ми всі були приголомшені: він почав відкрито критикувати владу, систему, партію, не боячись, що є присутні люди, які би могли йому заважати. Саме тоді я й познайомився вперше зі Степаном Ревуцьким.

А вже незабаром 1991 рік - і Україна стає незалежною. Тоді побутувала думка, що всіх «колишніх» треба «викинути», відсторонити. Ревуцький розумів, що кадрами розкидатися у такий непростий час не варто. У 1994 році він бере мене першим заступником голови районної ради. Риса така у нього, незалежно від партійності він брав тих людей в команду, які знали роботу. І команду ми зібрали з порядних фахівців, які могли йому помогти. Вже нині покійний Богдан Фрич, який був заступником по фінансах, і ми тримали ту команду, прожили непрості випробовування, тому що на наших плечах ще була вся господарка, яка вже почала розвалюватися.

А ще Степан Іванович довіряв молодим, довіряв людям, підтримував у різних ситуаціях. Хотів би відзначити, що він відстояв багато людей в районі, яких можна було зламати, звільнити. Знаю, скільки на нього було тиску і нарікань, але він мав свою думку. Це людина, яка відстоювала незалежність, відстоювала наш український прапор, відстоювала тих людей, які боролися за нашу свободу. І мені приємно, і, напевно, в житті повезло, що я познайомився з таким чоловіком, а поряд із ним і з братами Горинями та багатьма іншими порядними людьми. Тому я щиро хотів би його привітати з таким великим ювілеєм.

70 років - це поважний вік, але Байден має 78 років, керує великою державою і вважає себе, як і Степан Іванович, ще молодим. Тому я бажаю йому здоров’я, радості, натхнення, щоб в сім’ї все було добре, щоб в дітей все було добре і він ще багато, багато працював на благо неньки України.

 

Роман СВЕРЕДЮК:

Артистичний талант

Щоб говорити про повноту набутків Степана Ревуцького, для цього потрібна монографія. У ній, наскільки я його знаю, відвів би йому місце як представнику мистецької української інтелігенції.

Провівши з ним багато часу на аматорській сцені, я можу сказати, що він володіє неповторною харизмою: перевтілюючись, залишається собою, очікуваним для глядачів. Мабуть, кожен захоплюється його прекрасним тембром голосу, коли він декламує вірші, яких знає дуже багато напам`ять. А скільки зіграно різноманітних ролей: «гетьманіана», «шевченкіана», «УПА», незабутня роль Миколи в «Украденому щасті».

Важко все згадати і перерахувати, бо і сьогодні Степан Іванович ходить на репетиції народного драматичного театру «Живчик», готуючи нову роль. Дивлячись на нього, можна сказати, що він і у свої 70 може зіграти роль парубка. Так творчо триматися!

 

Володимир ПШИК:

Дорога до музею

Мої контакти зі Степаном Івановичем Ревуцьким розпочалися у першій пол. 90-х років минулого століття. У тому часі Львівська галерея мистецтв (тепер – ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького) завершувала реставраційні роботи на пам’ятці архітектури XV ст. – П’ятничанській вежі, що в селі П’ятничани Жидачівського району. На порядку дня стояло питання під’їзної дороги, яка на той час була польовою і малодоступною у непогожі дні. Про допомогу у її вирішенні я від імені музею звернувся до голови Жидачівської районної ради, а саме до С.І. Ревуцького. Його реакція на цю проблему була позитивною, і до відкриття цього відділу галереї у травні 1995 р. дорога була підсипана гравієм та шутром. Розуміючи важливість відновлення пам’ятки та створення у ній музею, він також посприяв організації його урочистого відкриття.

Згодом, з ініціативи Романа Лубківського та Бориса Возницького, мені випало організовувати виставку «Іван Виговський. Постать і доба», а в подальшому займатися справою створення на Жидачівщині меморіального музею славетного гетьмана, який був відкритий у 2004 р. в селі Руда. Значну підтримку і допомогу у цій справі надали Жидачівська РДА та районна рада в особах їхніх тодішніх керівнивників Ігоря Костирка і Романа Баліцького. Перипетії людської долі спричинили відновлення наших взаємин зі Степаном Ревуцьким, якому директор галереї Борис Возницький запропонував працювати у створеному відділі. І сталося так, що колишній вчитель, тренований спортсмен, а згодом активний учасник політичних процесів державотворення, голова районної ради став музейником і вже понад 16 років розбудовує два надзвичайно важливих музеї на Жидачівщині. Дорога до П’ятничанської вежі переросла в музейну дорогу, якою тепер, з розумінням своєї місії, крокує ювіляр Степан Ревуцький.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"