Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Україна та рідне місто прощались із своїм Героєм

10 липня 2020 року від ворожого мінометного обстрілу загинув учасники революції Гідності, волонтер, журналіст, офіцер Збройних сил України жидачівець Тарас Матвіїв. Його остання мандрівка додому пролягла через цілу Україну з Луганщини на Львівщину.

З героїчно загиблим молодшим лейтенантом прощалися його побратими 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Зі сльозами на очах та тугою у серці воїна проводжали на Майдані у Києві, у гарнізонному храмі св. Петра і Павла у Львові. Скрізь дорогу до рідного дому йому встеляли квітами та запаленими лампадками.

14 липня зустрічали Тараса у його рідному місті Жидачеві тисячі краян у скорботі ставши на коліна та схиливши голови в пошані. Всі хто відчував потребу мали змогу попрощатися із Тарасом й у церкві Святого Воскресіння Господнього.

15 липня, відбулася церемонія прощання із загиблим Героєм України, командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Збройних Сил України Тарасом Матвіївим.

Такого велилюдного похорону ані Жидачів, ані Жидачівщина ще не переживали. Віддати шану полеглому захиснику України прийшли його бойові побратим, учасники АТО/ООС Жидачівщини, Львівщини й не лише, учасники Революції Гідності, його колеги журналісти, представники міської, районної, обласної влади, громада міста й району.

Чин похорону очолив єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ Владика Богдан Манишин. Разом зі священниками Жидачівщини панахиду відправили й військові капелани Батьки та рідні змогли востаннє доторкнутися до люблячого сина й попрощатися із його тлінним тілом.

Від церкви у супроводі курсантів Національної академії сухопутних військ, військового оркестру, юних пластунів станиці Жидачів, велилюдної процесії Тарас востаннє рушив вулицями рідного міста. Востаннє пролунав для нього шкільний дзвінок його школи.

Врочиста церемонія прощання відбулася на площі Свободи. Про подвиг відважного воїна розповів т.в.о. Командувача сухопутних військ ЗСУ, генерал-майор Ігор Танцюра та вручив матері Героя почесну грамоту ЗСУ й пообіцяв, що батьки ніколи не залишаться без уваги й отримуватимуть належну підтримку. Міський голова Жидачева Володимир Левко подякував загиблому за той неоціненний внесок у розвиток міста й висловив жаль, що багато ще справ залишилися невтіленими.

Від площі Свободи скорботна процесія вирушила вулицями Франка та Грушевського повз навчальні заклади міста, адже у своїй громадській діяльності Тарас Матвіїв особливу увагу приділяв національно-патріотичному вихованню шкільної молоді, за ними він бачив майбутнє нової України. Також востаннє він завітав на подвіря рідного дому...

Над могилою на прохання батьків Тарас Чолій прочитав слова написані Тарасом Матвіївим 29 червня 2014 року, коли вже тривала російсько-українська війна. Цитуємо дослівно:

“Як будете ховати.

Це не заповіт.

Прохання: будьте гідними ранкового сонця!

Як сказати, щоб вас пройняв мій біль?! Біль чорної матері, біль землі потривоженої...

Коли почуєте стогін вітрів сходу не виправдовуйте свою черствість буднями, не виправдовуйте пристосуванством нервової системи. Які то будуть жнива цього літа?! Рясні... І маки в житі. І ви вкотре не пропхнетесь у вагон метро через бісову множинність зайвих тіл. Проклинаючи час, заплющіть очі, згадайте про маки в житі...

Я збирався написати лист до батьків, коханої, побратимів, українців. До кожного окремо добрі слова та афористичні тези, багато суму і твердої віри, щоб цитували у новинах. І написав би. Але занадто багато слів у цьому світі і, так мало вчинків.

На прощання я боявся пустого безглуздя сну і пустої канапи. Але не зміг здолати тіла. Тіні таки перемогли мене.

Щоб мене зрозуміти прочитайте те, що я не написав. Читайте що не написано, а зроблено. В тих розділах - найліпше.

Життя — лише тимчасовість. Не перебільшуйте її цінність. Мільйони мурах і один усcурійський тигр — останній гордий звір, але приречений...

Україна — загадка і моя печаль. Крізь мене твої віки величі і страждань пройшли за грань життя. Навіть у пеклі я - українець, Ти  - моя Мати.

Моя мрія - загинути як Прабатьки. У полі, над головою - блакить, в ногах – чорнозем. У руках - зброя, в душі - полегкість. І нехай клюють ворони... Байдуже.

Відчуваю, моє покоління буде добрим гумосом для нащадків. З нас виросте щось міцне і горде, а не абияке сухотрав‘я”.

Ці слова Тараса написані шість років тому перегукуються із написаним ним нещодавно:

“Доки дихаю, сподіваюсь!” Я довго мовчав і слухав. Доки стало нестерпно мовчати.

Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю.

Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ.

Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Бо не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч.

Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх. Пісок в берцах і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти. Аж донині. Вперше від 2014 року я похитнувся. Досі жодного разу мені не доводилось сумніватися в доцільності свого вибору. Як на мене, у час великих змін злочинно стояти осторонь. Тому робив що міг, хоч не завжди успішно чи завершено. Впевненість у кінцевій меті давала снагу продовжувати рух до цілі.

Якщо узагальнити – це повноцінна країна можливостей зі здоровою «гуманітарною аурою нації». Мрія Ліни Костенко, яку українці поволі почали втілювати. Тут кожен мав би згідно свого внеску і напруги творчих сил. Але це складний шлях, який вимагає значної праці більшості елементів суспільства. І потребує хай не повної одностайності, але ж, принаймні, спорідненості поглядів у ключових питаннях. Щонайменше визнання очевидного – чіткої культурної і політичної самоідентифікації громадян держави. Тільки тоді можна перемогти «на фронті ООС», збудувати направду «сильну незалежну», побороти «корупцію свинарчуків», забезпечити «рівність для всіх» тощо. Без цього стрижня – подібні гасла не мають сенсу.

Дивовижно, але навіть війна й революція, що підняли потужну хвилю остаточно не зрушили брилу «багатовекторної» самоідентифікації. Зусиль пасіонарної меншості виявилось замало, аби переконати більшість у перспективах «української» України. Виявилось, що величезна кількість моїх співвітчизників досі не вирвались із малоросійської та радянської парадигми світосприйняття. Таких було завше багато. Втім тепер ця частина суспільства свідомо чи ні ставить під загрозу усі потуги молодої країни останніх років. Тому сьогодні ми обираємо не прізвище, але візії майбутнього держави. Жоден із кандидатів не заслуговує повної довіри. Жоден з них не є еталоном політика і особистості. Але вже точно один – це повернення в недалеке минуле з усіма наслідками, хоч і в яскравій оновленій обгортці. Інший волею історичної миті та під тиском зовнішніх обставин – це спроба здобути власне майбутнє. Громада має не лише свободу вибору, а ще й обов‘язок нести відповідальність за цей вибір.

Розгрібати наслідки доведеться нам усім… Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!”

Схоже, що попереду знову темні часи та чи зуміємо у них вирізнити світлих людей?!

Оксана ФРАНКІВ.

+ 10 липня 2020 року від ворожого мінометного обстрілу загинув учасники революції Гідності, волонтер, журналіст, офіцер Збройних сил України жидачівець Тарас Матвіїв. Його остання мандрівка додому пролягла через цілу Україну з Луганщини на Львівщину. З героїчно загиблим молодшим лейтенантом прощалися його побратими 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Зі сльозами на очах та тугою у серці воїна проводжали на Майдані у Києві, у гарнізонному храмі св. Петра і Павла у Львові. Скрізь дорогу до рідного дому йому встеляли квітами та запаленими лампадками. 14 липня зустрічали Тараса у його рідному місті Жидачеві тисячі краян у скорботі ставши на коліна та схиливши голови в пошані. Всі хто відчував потребу мали змогу попрощатися із Тарасом й у церкві Святого Воскресіння Господнього. 15 липня, відбулася церемонія прощання із загиблим Героєм України, командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Збройних Сил України Тарасом Матвіївим. Такого велилюдного похорону ані Жидачів, ані Жидачівщина ще не переживали. Віддати шану полеглому захиснику України прийшли його бойові побратим, учасники АТО/ООС Жидачівщини, Львівщини й не лише, учасники Революції Гідності, його колеги журналісти, представники міської, районної, обласної влади, громада міста й району. + + + + Чин похорону очолив єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ Владика Богдан Манишин. Разом зі священниками Жидачівщини панахиду відправили й військові капелани Батьки та рідні змогли востаннє доторкнутися до люблячого сина й попрощатися із його тлінним тілом. Від церкви у супроводі курсантів Національної академії сухопутних військ, військового оркестру, юних пластунів станиці Жидачів, велилюдної процесії Тарас востаннє рушив вулицями рідного міста. Востаннє пролунав для нього шкільний дзвінок його школи. Врочиста церемонія прощання відбулася на площі Свободи. Про подвиг відважного воїна розповів т.в.о. Командувача сухопутних військ ЗСУ, генерал-майор Ігор Танцюра та вручив матері Героя почесну грамоту ЗСУ й пообіцяв, що батьки ніколи не залишаться без уваги й отримуватимуть належну підтримку. Міський голова Жидачева Володимир Левко подякував загиблому за той неоціненний внесок у розвиток міста й висловив жаль, що багато ще справ залишилися невтіленими. Від площі Свободи скорботна процесія вирушила вулицями Франка та Грушевського повз навчальні заклади міста, адже у своїй громадській діяльності Тарас Матвіїв особливу увагу приділяв національно-патріотичному вихованню шкільної молоді, за ними він бачив майбутнє нової України. Також востаннє він завітав на подвіря рідного дому... + + + + Над могилою на прохання батьків Тарас Чолій прочитав слова написані Тарасом Матвіївим 29 червня 2014 року, коли вже тривала російсько-українська війна. Цитуємо дослівно: “Як будете ховати. Це не заповіт. Прохання: будьте гідними ранкового сонця! Як сказати, щоб вас пройняв мій біль?! Біль чорної матері, біль землі потривоженої... Коли почуєте стогін вітрів сходу не виправдовуйте свою черствість буднями, не виправдовуйте пристосуванством нервової системи. Які то будуть жнива цього літа?! Рясні... І маки в житі. І ви вкотре не пропхнетесь у вагон метро через бісову множинність зайвих тіл. Проклинаючи час, заплющіть очі, згадайте про маки в житі... Я збирався написати лист до батьків, коханої, побратимів, українців. До кожного окремо добрі слова та афористичні тези, багато суму і твердої віри, щоб цитували у новинах. І написав би. Але занадто багато слів у цьому світі і, так мало вчинків. На прощання я боявся пустого безглуздя сну і пустої канапи. Але не зміг здолати тіла. Тіні таки перемогли мене. Щоб мене зрозуміти прочитайте те, що я не написав. Читайте що не написано, а зроблено. В тих розділах - найліпше. Життя — лише тимчасовість. Не перебільшуйте її цінність. Мільйони мурах і один усурізький тигр — останній гордий звір, але приречений... Україна — загадка і моя печаль. Крізь мене твої віки величі і страждань пройшли за грань життя. Навіть у пеклі я українець — ти моя Мати. Моя мрія - загинути як Прабатьки. У полі, над головою - блакить, в ногах – чорнозем. У руках - зброя, в душі - полегкість. І нехай клюють ворони... Байдуже. Відчуваю, моє покоління буде добрим гумосом для нащадків. З нас виросте щось міцне і горде, а не абияке сухотрав‘я”. + + Ці слова Тараса написані шість років тому перегукуються із написаним ним нещодавно: “Доки дихаю, сподіваюсь!” Я довго мовчав і слухав. Доки стало нестерпно мовчати. Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю. Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Бо не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх. Пісок в берцах і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти. Аж донині. Вперше від 2014 року я похитнувся. Досі жодного разу мені не доводилось сумніватися в доцільності свого вибору. Як на мене, у час великих змін злочинно стояти осторонь. Тому робив що міг, хоч не завжди успішно чи завершено. Впевненість у кінцевій меті давала снагу продовжувати рух до цілі. Якщо узагальнити – це повноцінна країна можливостей зі здоровою «гуманітарною аурою нації». Мрія Ліни Костенко, яку українці поволі почали втілювати. Тут кожен мав би згідно свого внеску і напруги творчих сил. Але це складний шлях, який вимагає значної праці більшості елементів суспільства. І потребує хай не повної одностайності, але ж, принаймні, спорідненості поглядів у ключових питаннях. Щонайменше визнання очевидного – чіткої культурної і політичної самоідентифікації громадян держави. Тільки тоді можна перемогти «на фронті ООС», збудувати направду «сильну незалежну», побороти «корупцію свинарчуків», забезпечити «рівність для всіх» тощо. Без цього стрижня – подібні гасла не мають сенсу. Дивовижно, але навіть війна й революція, що підняли потужну хвилю остаточно не зрушили брилу «багатовекторної» самоідентифікації. Зусиль пасіонарної меншості виявилось замало, аби переконати більшість у перспективах «української» України. Виявилось, що величезна кількість моїх співвітчизників досі не вирвались із малоросійської та радянської парадигми світосприйняття. Таких було завше багато. Втім тепер ця частина суспільства свідомо чи ні ставить під загрозу усі потуги молодої країни останніх років. Тому сьогодні ми обираємо не прізвище, але візії майбутнього держави. Жоден із кандидатів не заслуговує повної довіри. Жоден з них не є еталоном політика і особистості. Але вже точно один – це повернення в недалеке минуле з усіма наслідками, хоч і в яскравій оновленій обгортці. Інший волею історичної миті та під тиском зовнішніх обставин – це спроба здобути власне майбутнє. Громада має не лише свободу вибору, а ще й обов‘язок нести відповідальність за цей вибір. Розгрібати наслідки доведеться нам усім… Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!” Схоже, що попереду знову темні часи та чи зуміємо у них вирізнити світлих людей?! Оксана ФРАНКІВ.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"