Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Ми воювали в « Галичині» за самостійну Україну

77 років тому – навесні 1943 року – почалося формування дивізії «Ваффен СС «Галичина».

Навколо теми створення військового формування дивізії «Галичина» у складі німецької армії в Україні донині точаться дискусії: ті, що люто ненавидять націоналістів, як правило нащадки «визволителів», або люди з «пророщеною» у головах радянською пропагандою, для яких слово «бандерівець» ще й донині наганяє страх, проповідують міфи, що це були колаборанти, які в складі ворожої армії брали участь у каральних операціях. Національно свідомі українці вже давно переконані, що «дивізійники» – герої, які боролися за незалежну Україну. Основна ж «маса» народу старається не вдаватися в обговорення цієї непростої теми, бо їм, як завше, все одно…

Чому ми вирішили вдатися до цієї теми? Перш за все тому, що знаємо учасника тих подій, бо Роман Мацук знає про ті часи не з книжок… Пан Роман був і донині залишається «дивізійником», патріотом і чесною людиною, яка про ті часи говорить відверто. А правду мусимо знати, щоб не повторювати помилок минулого…

– Сьогодні є зрозумілими причини, через які німці пішли на формування галицької дивізії: сталінградська катастрофа, великі проблеми в Африці, розгром армій німецьких союзників… Тобто їм забракло солдатів. Але для чого, п. Романе, це було українцям?

- На початку німецько-радянської війни були сподівання, що німці дозволять створити Українську державу. Для української молоді питання наявності власної армії було дуже важливим. Приблизно три роки перед початком Другої світової війни в більшості по всій території Галичини була вістка, що Галичина має стати незалежною державою у сполуці з Польщею. Тоді в нас почали працювати різні молодечі організації, до яких приїжджали люди зі Львова, Стрия. Їх ми не знали, але вони вчили нас бути патріотами України. І коли мені було 12 років, я почав ходити до школи у Львові, там також були такі гуртки, ми ставали членами тих гуртків. Збиралися, звичайно, в будинках «Просвіти», з яких один знаходився на вул. Скарбківській через дорогу коло театру ім. М. Заньковецької. Там ми діставали багато історичної правди, про яку не розповідали у школі. Нам розповідали про українських героїв, про яких ми не знали, про Степана Бандеру і його організацію, котра потім розділилася на два проводи. Я і всі молоді хлопці, що сходилися у просвітянських домівках, «стояли» на стороні С. Бандери…

Перші бомби на Львів почали падати, коли я зачав науку в другому класі польської гімназії. Через два тижні німецькі війська були вже у Львові. Пригадую, в Личаківському парку було розташоване німецьке мадярське військо, а ми молоді хлопці, ризикуючи неабияк, «крали» у них зброю і передавали на Пекарську вулицю «українським партизанам». Якби попалися – розстріл на місці, німці не панькалися…

– Як сталося так, що Ви потрапили в дивізію «Галичина»?

– То був 1943 рік. Я вже вчився у Львові у технічній школі. Після закінчення навчання прийшов директор і повідомив, що для нас є два варіанти: або їхати до Німеччини на роботу, або вступати до війська. Москалів ми не любили, тому я вибрав військо. Таких студентів як я було багато. Нас відправили у Нойхаммер (Сілезія). Це була місцевість, де ми вишколювалися: вчилися стріляти, ознайомлювалися із технікою. Це тривало шість тижнів. Потім ми стали вояками. Але чомусь нас тримали у резерві, і ми довший час просто стояли у  Юденбурзі, фактично до кінця війни, коли вже москалі захопили Австрію. Командував нами Шандрук. Я під Бродами не був. Можливо, це і врятувало мені життя, бо наших там полягло багато. Нині, з погляду часу, я задаю собі питання: чому нас не задіювали у війні, а просто тримали так далеко від лінії фронту? Потім вже зрозумів, німці просто боялися: багато наших, що пройшли вишкіл у дивізії «Галичина», повертаючись на рідні терени, де проходив фронт, вливалися у ряди УПА, йшли в ліси. Українці відчували: для того, щоб відбулася Українська держава, їй потрібна армія. Для армії потрібні офіцери, це завжди було проблемою для української армії. Навіть в Українській повстанській армії, яка на той момент була у процесі формування і почала діяти, дуже відчувався брак старшинського складу. Залучення до такої потужної армії, якою були на той момент збройні сили Німеччини, давало можливість виховати свій офіцерський склад, набути досвіду і сформувати військо, яке стане ядром майбутньої армії. Другий аспект мотивації для молоді: під час формування дивізії СС «Галичина» усім добровольцям обіцяли непогані умови та допомогу родинам. Бандерівці добряче дошкуляли окупаційній владі, тож була директива не брати їх до лав дивізії СС «Галичина». Але окремі симпатики бандерівського руху йшли до дивізії з метою набути військового досвіду, а потім приєднатися до УПА. Причому, люди тікали у  повному обмундируванні зі зброєю. Одна з причин, що тренувальний табір дивізійників, який попервах був на території Польщі, перенесли вглиб Німеччини, подалі від Галичини – щоб не було дезертирства і контактів з УПА. Часто запитують, чому ми так ненавиділи совітів, що аж пішли з німцями? Бо Галичина мала досвід радянської окупації 1939– 1941 років. І це був жорстокий і страшний досвід, дуже багато людей було депортовано, багато замордовано у  тюрмах. І перше, що німці зробили, – відкрили тюрми Львова, щоб показати замордованих більшовиками в’язнів. Це справило гнітючий вплив. Масові депортації, репресії, які відбувалися протягом кількох років, поки в Західній Україні була радянська влада, тільки озлобили українців. Другий аспект: у Галичині був дуже тривалий досвід співіснування й співпраці з німцями. Це й Австро-Угорська імперія, яка показала німців як цивілізований народ, що дала багато позитивного Галичині. Тоді ще не було бачення Німеччини як абсолютного зла.

– А 1941–1943 роки не показали, що Німеччина нехтує українські інтереси?

– Взагалі, сам процес «вербування», який розпочався 28 квітня 1943 року, в пресі подавався під національно-патріотичними гаслами. Дехто проводив паралель СС із Січовими стрільцями, була апеляція до спадку Української галицької армії. До військової управи, яка керувала цим процесом, були залучені представники армії УНР. Безперечно, командування дивізії СС «Галичина» було німецьким, але офіцерський склад розраховували сформувати з колишніх офіцерів Української галицької армії, армії УНР, українських офіцерів колишньої польської армії. А потім їх мали підготувати відповідно до стандартів вермахту.

– Чому вермахту? Це ж була дивізія СС: «14-а гренадерська дивізія зброї СС «Галичина»?

– Оце «СС» – це наслідки радянської пропаганди. Це був однозначно бойовий підрозділ. Загалом було понад 30 дивізій із представників різних народів окупованої Європи. Так, ми брали участь у боях проти словацьких комуністичних партизанів, потім воювали в Югославії проти партизанських військ Тіто. Але це були бойові операції проти бойових підрозділів. Це радянська влада приліпила нам ярлик карателів, але це були військові акції.

– Як пояснити нищівний розгром «Галичини» у битві під Бродами влітку 1944 року? Радянська пропаганда часто пояснювала це тим, що це був каральний підрозділ, не готовий воювати проти регулярних військ.

– Дивізія була у складі 4-ї танкової армії, групи армій «Північна Україна». Протистояв їм Перший український фронт. З військової точки зору, дивізія себе показала дуже добре. Але на той момент Радянський Союз набрав повну потугу, перехопив ініціативу, і німцям мало що вдавалося зробити, щоб зупинити цей процес. Після битви під Бродами лишилося три тисячі дивізійників, близько 3  тисяч потрапили в полон (один із них – житель Жидачева Корнелько Серафин, котрий служив у Першій дивізії, був під Бродами, потрапив в полон до москаля і був вивезений, а відбувши покарання, повернувся і проживав у Жидачеві), а десь 4 тисячі – загинули. Рішення відновити цю дивізію ухвалили у вересні 1944 року. Той кістяк із 3 тисяч бійців, які пройшли крізь Броди, доповнили ще до 8  тисяч добровольців. І вже новий склад дивізії СС «Галичина» продовжив свій військовий шлях.. Коли війна йшла вже до завершення, командування вирішило переправити нас через Альпи в Італію до Удіне, де нас роззброїли, і звідти ми пішли у Венецію, а далі до Белярії і там капітулювали англійцям. Нас «помістили» в «табір» військовополонених, годували, до роботи насильно не залучали.

– Чому «союзники» не засудили дивізійників? Чи проходили ви якісь перевірки і що показали ці перевірки?

– Радянська влада зробила багато для дискредитації дивізії СС «Галичина». Дивізійникам вдалося уникнути репатріації до СРСР. Вони залишилися на Заході, проводили активну діяльність у діаспорі. Це псувало імідж Радянському Союзу, і треба було щось зробити, щоб їх дискредитувати. Попервах дивізійники пройшли британську перевірку на предмет причетності до воєнних злочинів. Перевірку пройшли – звинувачень не було. У США в 1979  році створили відповідну структуру  – Бюро спецрозслідувань, яке займалось повторною люстрацією. У Канаді в 1985 році була створена Комісія Дешена, яка мала перевірити, чи емігрував доктор Менгеле і чи є там люди, причетні до воєнних злочинів. Була проведена повторна люстрація дивізійників – воєнних злочинців виявлено не було. Взагалі, постійне накручування цієї теми Радянським Союзом настільки обурило британський уряд, що у 2005 році матеріали перевірок були розсекречені, й вони тепер є у вільному доступі.

– Про що вони свідчать?

– Про те, що ці дивізійники не були причетні до воєнних злочинів.

– До речі, коли постало питання про можливу видачу дивізійників, вже роззброєних й інтернованих, Радянському Союзу, то за них заступився генерал Андерс, який очолював польські війська на боці західних союзників. Чому він допоміг, щоб вас не видавали СРСР?

– Там була дуже велика роль Павла Шандрука, генерала УНР, який доклався до формування Української національної армії. А дивізія СС «Галичина» була переформатована у Першу дивізію Української національної армії. Німці уже під кінець війни дали згоду на таке переформування.

– І на  чому домовилися Андерс і Шандрук?

– На тому, що більшість вояків дивізії були польськими громадянами, багато хто з них служив у польській армії й мав військові заслуги перед Польщею. У 1939 році вони боронили Польщу, тобто свою присягу вони виконали.

P.S.

В Україні вояки дивізії «Ваффен CC «Галичина» на державному рівні не визнані воюючою стороною. Але їхню діяльність вшановують на локальному рівні. Окрім щорічних маршів на  честь створення цього військового формування, у Львові є кілька меморіальних таблиць, присвячених воякам дивізії «Ваффен СС «Галичина», є невеликий музей, присвячений винятково історії Першої Української дивізії Української національної армії, який розташований у львівській середній школі № 34 (його засновником є вчитель історії Ігор Федик). Згадується про дивізію СС в експозиції музею Визвольних змагань. Також варто згадати пам’ятник, що вшановує вояків дивізії СС «Галичина» поряд із солдатами УГА, УПА і вояків, що загинули у 2014–2018 роках під час російсько-української війни. Саме таке розташування пам’ятника і напис «Тут спочиває невідомий вояк дивізії «Галичина», який віддав життя за волю українського народу» прив’язує ідею створення і діяльність дивізії до  ідеї боротьби за незалежність.

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"