Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

25 років служіння Богу і Людям

Чверть століття тому на парафію у село Заріччя прийшов отець Михайло Микитчин. Хто знає ту непросту буденну роботу священика, щоденну і, здебільшого, непомітну, але таку потрібну і важливу? Священичі будні для простих людей уособлюються раптом із недільними літургіями, хрестинами чи похоронами. А як воно є насправді? І чи легка та ноша, бо інколи можна почути «жаль» від когось, що не пішов вчитися на священика…

Спілкуючись з мешканцями села Заріччя, ми почули дуже багато слів подяки на адресу свого «найліпшого» отця. І ця людська любов і повага набагато більше розповідає про цього священика. Отець Михайло не любить багато говорити про себе. Напевно, більше, ніж знає дружина, їмость, а тим більше катехит, п. Леся Микитчин про служіння свого чоловіка не знає ніхто.

 

Чи може бути добра парафія без «добрих» людей? Як знайти те порозуміння, щоб воно перейшло у любов і повагу один до одного. У священичій родині Микитчиних є свій дуже простий рецепт: треба жити з людьми…

 

Початки непростих 90-х. Було важко. Щоб не вихоплювати із 25-річної Божої роботи отця Михайла Микитчина окремі візерунки, ми попросили саме їмость п. Лесю розповісти і про себе з отцем Михайлом, і про людей, які зустрічалися їм в дорозі. Читайте…

- Рішення про те, що ми, як родина священика, маємо жити на парафії, у нас сумнівів не викликало. Але не у моїх батьків, які мали надію, що ми відтермінуємо переїзд хоча б до народження нашої другої дитини, яка мала народитися за місяць. Та після слів наших парафіян, що їм важить, аби священик жив на парафії і хоча б пройшовся по селу і це буде найкраща проповідь, - ми відразу ж переїхали.

Нам винаймили помешкання, бо парафіяльний будинок ще будувався. З водієм п. С. Корнилом та братами п. В. Зубрицьким і п. М. Василишиним ми переїхали у Заріччя до помешкання, яке нам ласкаво надали у користування п. Михайло і п. Марія Вереси.

Заріччя зустріло нас дощами і холодною погодою, але теплою гостинною зустріччю наших перших сусідів: Бойків, Пташників, Нестеровичів, Патиків, Перістих, Суських і багатьох інших. Ніколи не забуду, як в перший вечір лив дощ, хтось постукав тихенько у двері. На порозі стояв високий сивоволосий чоловік із банкою свіжого молока та завиванцем з маком: «Дружина передала для донечки!» Так ми познайомились з п. Й. Бойком. Пригадується перша Літургія на свято Усікновення, перший храмовий празник на Різдво Богородиці і приготування до нього, як нам усі допомагали облаштувати наш побут. Незабутній перший Св. Миколай в образі сусіда п. Й. Нестеровича, якого швидко «розсекретила» спостережлива донечка Соломійка. Та найкращих друзів ми отримали від Господа, звичайно, у терпінні, коли через місяць захворів наш синочок. Нашим Ангелом-Охоронцем стали фельдшер п. Люба Василишин, п. Марія Щур і всі, хто порадою чи розрадою підтримували нашу родину у ці роки хвороби.

Одним словом – це були перші кроки на першій і єдиній поки що парафії. Це була і, думаю, залишиться постійна школа Любові, у якій ми з отцем вчилися і вчимося любити наших парафіян, а вони вчилися і до сьогодні вчаться любити нас.

Життя священичої родини у сільській парафії в більшій мірі, ніж у міській, лежить, так би мовити, «на долоні», як у притчі про світло на свічнику: «…щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли Вашого Отця, що на небі». Це завжди непросто, але це постійний стимул до того, до чого нас покликав Господь, – до вдосконалення. Звідси випливало і моє постійне бажання розділити служіння чоловіка і бути його опорою не тільки вдома. Таку нагоду Господь надав мені невдовзі після поліпшення здоров`я сина у 1993 р. Я з великою радістю вступила на чотирирічні катехитичні курси, які згодом переросли у Катехитичний інститут УКУ. Відразу почала катехизувати при парафії і викладати християнську етику у місцевій школі. За сприянням і всебічною підтримкою чоловіка (залишала на нього трьох дітей) здобула у 1999 р. педагогічну освіту, бо перша була економічна. Саме тоді я зрозуміла, що це і є моє справжнє покликання.

Відразу після приходу на парафію отець розпочав катехитичне слухання: готував дітей до першої Сповіді, мав уроки катехизму у школі, проводив зустрічі з молоддю. Я завжди намагалася не стояти осторонь цих справ, бо вважаю,що подружжя має брати участь у житті один одного. Ідей було багато, адже повчитися було у кого. Я працювала не лише у школі та при церкві, а за сприяння завідувачки дитячого садка «Сонечко п. Люби Климкович проводила катехизацію дошкільнят за програмою «Дивосвіт». Зараз садочок теж не залишається поза увагою отця Михайла і нас з аніматорами, особливо в часі Великого посту ми традиційно є тут гостями з якимось заходом чи катехизацією. Згодом ми запровадили чудову традицію проведення параду вертепів. Перший такий парад відбувся на Різдво 1994 р. Отець підготував вертеп з молоддю, а я з молодшими школярами. Залучили усі інші вертепи з парафії. Вийшло чудове свято, яке спонукало на наступні роки батьків, молодь вже самостійно готувати вертепи. Згодом моє захоплення театром переросло у різні театральні дійства чи на свята Миколая, чи у велике свято притч «До притч уста мої відкрию, відкрию тайни предвічні», з яким ми об`їздили і сусідні парафії . Немало організовували ми з молоддю і піших прощ ( Гошів, Грушів, Унів і щорічні до Кохавина). Здійснювали не раз сходження на г. Маківку, були і на Говерлі.

З 2008 року молодь парафії створює спільноту «Божі зернята», і я з великою охотою стала її координатором. Та невдовзі ми з отцем відчули велику потребу у помічниках і послали на вишкіл аніматорів своїх представників. Тому зараз у нас справжня команда аніматорів, які не лише наші помічники-однодумці, але й справжні друзі. Щорічно у нас відбуваються християнські літні табори у Карпатах, «Веселі канікули з Богом», де ми з аніматорами займаємося кожен своєю ділянкою роботи. Це і робота зі Святим Письмом, і катехизація, праця у групах за інтересами, випуск і представлення гурткових газет, вечірня ватра з представленням теми дня, різноманітні конкурси і змагання. Щосуботи відбуваються зібрання спільноти, які спочатку готувала я як катехит, а тепер готують наші аніматори. І виходить у них набагато цікавіше й креативніше, ніж у мене. Тому я щаслива, бо що може бути краще за те, коли твої учні перевершують тебе. Із «зернятами» ми готуємо різні заходи на парафії, реколекції, чування, зустрічі із різними священиками, акції милосердя, відвідуємо сиротинці, буваємо у театрі.

Після курсів у оо. Салезіян наші аніматори розпочали діяльність щотижневого ораторію, який протягом останніх п`яти років систематично відвідують 20-30 дітей віком від 5 до 11 років. І вже вони запрошують нас з отцем катехизувати маленьких діток.

Від перших днів свого служіння отець тісно співпрацює з педагогічним колективом школи і її учнями. Регулярно служиться Молебень до Богородиці у шкільній каплиці, проводяться щорічні Великопосні реколекції , прощі до святих місць для учителів. Також вже 8 років у нас діє спільнота Всесвітнього руху «Матері в молитві». Думаю, що саме участь у цій спільноті та інших молитовних групах нашої парафії дає мені силу і натхнення до співслужіння з моїм чоловіком о. Михайлом. Можливо, у перші роки нашого служіння нам бракувало однодумців, ініціативи з боку парафіян, та зараз, дякувати Богу, ми маємо чудову підтримку молоді, дітей та їхніх батьків, багато з яких свого часу теж були нашими вихованцями! Як сказала одна моя колега, вражена їхньою невичерпною фантазією та енергією: «Ви самі собі їх виплекали». Та коли і траплялись якісь проблеми,то ми з отцем намагалися не розчаровуватися у людях, не опускали рук, а, навпаки, підтримували одне одного і ще з більшою наснагою починали працювати, і саме в тому напрямку, де з`являлося найбільше перешкод. Бо завжди у всьому бачили волю Божу і Його особливу підтримку. Щоб меч став гострим і придатним для бою, його багато раз розжарюють , кують, кидають у холодну воду, тобто гартують. Так і в нашому житті. Коли у моєму житті траплялися труднощі, то я завжди пригадувала, що Бог в такий спосіб готує мене до чогось важливішого. І якщо, звичайно, й були якісь перешкоди, то я підбадьорювала себе і отця, що ми на правильній дорозі, тобто Божій, а вона завжди вузька і кам`яниста. Можу сказати лише, що причина усіх проблем одна – упередження, стереотипи і нерозуміння, а радше небажання зрозуміти як з боку парафіян, так і, на жаль, деяких священиків. Що я робила і роблю у таких ситуаціях? Завжди училась довіряти людям, бо так навчилась довіряти Господу. Завжди шукаю в людях щось добре, бо всі ми образ і подоба Божа, а Він – Добро. Постійно молюся за тих, хто нас не розуміє чи не любить. І намагаюсь завжди залишатись сама собою, і тоді люди починають довіряти мені.

Не хочу, щоб склалося враження, що у нас усе було дуже просто і гладко. Та той, хто хоче щось зробити, не заглиблюється над проблемами, а знаходить спосіб їх вирішення і з Божою допомогою рухається вперед.

Перспективи діяльності нашої парафії, звичайно, будемо окреслювати, виходячи з документів нашої Церкви , які стосуються програми «Жива парафія», що нам дуже імпонує. Хочеться підтримувати на достойному рівні ту діяльність, яка вже активно проводиться. Бо і людський ресурс невеликий (це мала парафія). А про матеріальний годі і казати. І так вважаю Божим дивом втілення кожної нашої справи, тих жертводавців і просто людей доброї волі, яких Бог завжди посилає на нашому шляху. Мріємо про справжню катехитичну школу біля церкви, будівництво якої вже розпочалося, про що «Новий час» вже писав. Але, як казала свята Мати Тереза: «Ваші мрії – це Божі плани щодо вас». Тому вірю, що те, що Богові буде потрібне, Він нам обов`язково дозволить втілити.

Підготував Андрій Данилець.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"