Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Життєві стежки Василя Тріща такі ж різнобарвні, як і фарби, якими він малює

Василь Тріщ народився в Омську. Його батьків у 1947 «привезли» туди, як і тисячі інших українських родин «пособніков …». Проте хлопець отримав художню освіту, закінчивши художньо-графічний факультет Омського педучилища.

Життєві стежки п. Василя такі ж різнобарвні, як і фарби, які супроводжують його по житті. У Ленінграді в аспірантурі він навчався в одному потоці із солістом ДТТ Юрієм Шевчуком. Був час, коли, вже переїхавши в Україну, він працював у Калуші проектантом і художнім дизайнером «кафе шок», де «закази» робили «львівські бандити». Потім була Німеччина, де Василь реставрував антикварні меблі, далі - Португалія, і художник з України навіть виставлявся у галереї у Лісабоні. А сьогодні Василь Тріщ проживає у Старому Селі на Журавнівщині і мріє про відкриття художнього класу, де навчатиме дітей малювати.

 

Не примітити п. Василя просто неможливо: інтелігентного вигляду сивобородий чоловік з «косичкою» в кепці чи капелюсі, він завжди виглядає не як всі. Про таких кажуть – творчі особистості. Наше знайомство відбулося завдяки Володимиру Мелеху, який представив митця, що буде малювати «мурал» на фасаді будинку, який знаходиться в центрі Жидачева.

 

А життя у Василя Тріща було непростим. Його батьків у 1947 «привезли» до Омська, як і тисячі інших українських родин «пособніков …». Стрийко був в СБ УПА. Тато теж був в УПА, проте «совіти» цього не могли довести. Мама родом зі Старого Села, а тато - з Рогізна. Напівголодні, по бараках, 6 люда на 13 метрах квадратних… Це, каже п. Василь, можуть по-справжньому зрозуміти тільки ті, хто пройшов цю школу життя. Цього не розкажеш, а в його розповідях це виражається словосполученням: жили, як і всі…

Школа. З цим Василю, як він вважає, поталанило. Після закінчення 6-го класу набирали в Омську СШ №1, яка мала художню спеціалізацію. Туди Василь і подався, здав екзамени і, маючи вроджений нахил до малювання, закінчив школу у 1969 році. Вже після школи, яка давала своїм випускникам певні пільги, Василь вступає на художньо-графічний факультет Омського педінституту, який закінчив у 1974 році. Далі молодого художника «закликали» до армії - на семипалатинський полігон. Армійський період життя – це окрема тема, про яку п. Василь може говорити довго. Після армії молодого спеціаліста «розприділили» на роботу в художнє ПТУ. Робота не подобалася, але діватися було нікуди, довелось помучитися два роки.

- Якось зустрів свого викладача з інституту, який запропонував мені в нашому інституті посаду старшого лаборанта. Ця робота мене влаштовувала, тим більше, що разом із нею у мене був «калим»: у найбільшому омському кінотеатрі я домовився малювати афіші по 200 метрів квадратних. Коли звільнилося місце, мене призначили викладачем кафедри живопису, і потім вже виріс до старшого викладача. Оженився, народилася донька Катерина, вирішилось питання з житлом. Все ніби складалося добре. Запропонували аспірантуру проходити в Ленінграді. Навчатися треба було стаціонарно. Поїхав до Ленінграда. До речі, на нашому потоці вчився відомий нині рок-музикант, лідер гурту ДДТ Юрій Шевчук. Ми тоді як молоді аспіранти не раз пересікалися. Я вже готувався до захисту кандидатської, але настала «перестройка», і всі плани рухнули. А потім ще й сімейні проблеми додалися. Словом, вирішив податися на батьківщину, в Україну.

В Україні було ще гірше: валився союз, безробіття, безгрошів’я, особливо в галузі мистецтва, про яке тоді говорили: вони самі мають на себе заробляти. Родич Василь Гудак, вже професор академії мистецтв У Львові, кликав Василя Тріща до себе у студію, але попереджав, що вони вже півроку сидять без зарплати. А за що жити, де жити? Врешті Василь вирішує їхати до родини у Франківськ і влаштовується «по блату» у Франківську в художню майстерню.

– По-різному заробляв: робив проекти, авторський нагляд над ними. Тоді модними стали дизайнерські кафешки. В Калуші такі розробляв для «львівських бандитів» - нормальні хлопці, якщо все вчасно і як домовлялися виконувати. А якщо їм подобалося, могли ще раз таку суму доплатити…

Десь у 2000 році зустрів знайомого, який, дізнавшись, що я розбираюсь в технології художніх матеріалів, запропонував поїхати до Німеччини. Так я потрапив в реставраційну майстерню: реставрування меблів, ліпнини, повний пансіон - і 1000 марок в місяць. Після безгрошів’я вдома це були величезні заробітки. Попрацювавши в Німеччині кілька років, мене потягнуло додому. Приїхав, а тут ще гірше, ніж було: мільйони незрозумілих папірців-купонів, пусті прилавки, борги по зарплатах і відсутність роботи. Кілька місяців покрутившись у Франківську, я знову вирішив повернутися в Німеччину. Але не тут було: виявилося, що моя вакансія зайнята майстром-різьбярем із Закарпаття, і треба чекати півроку. Я вже мало не опустив руки, як побачив оголошення: запрошення на роботу в Португалію. Прийшов, а там, коли дізналися що я художник-реставратор, аж зраділи, бо на роботу потрібні художники-реставратори: йшла підготовка до світового конгресу любителів кориди на старовинній португальській фермі «Едем».

Я погодився, заплатив за візу і поїхав. Приїжджаю, приходжу до господаря ферми, кажу: я художник, яку реставрацію треба робити? А він дивиться на мене великими очами і каже: паркан підмалювати, віконні рами, і це все за 600 ескудо. Це мало, але на життя вистачає, щоб мати де жити і що їсти. Так було десь півроку.

Одного дня управляючий ферми карпінтейро (люди, які на конях ганяють стада, щоб бики не були товстими) побачив, що я малюю, і запропонував намалювати портрет їх родини. Це поважний рід, який 300 років займається вирощуванням биків на кориду по всьому світу. Він запропонував, щоб я зобразив у костюмах при піках всіх родичів: колишніх предків і нинішніх власників. Я створив таку композицію, і вона їм дуже сподобалася. Вони мені заплатили, я купив за ті гроші хороші фарби, полотно і у вільний від роботи час малював. Одного разу не побачив, як до мене підійшов якийсь португалець, уважно роздивлявся малюнок і врешті почав розмову. Каже: «В тебе гостре око, ми так не бачимо». Виявилось, що це був відомий португальський художник Жоа Маріо, який довший час прожив у Франції, а на старість приїхав додому в містечко Карігадо, що під Лісабоном. Там дивовижні пейзажі: майже на кожному пагорбі стоїть вітряк, і все це створює надзвичайно красивий ландшафт. Я виходив раненько о 4 годині і малював. Він спитав, чи я маю з десяток робіт, і запропонував мені персональну виставку у цьому місті. Ну, звісно, десять картин у мене не було, але я сказав, що за місяць зроблю. Так і сталося. Пройшла перша виставка, і, як не дивно, половина моїх робіт продалися. Мабуть, в значній мірі через те, що я цінив недорого. Почалось непогане життя. А у 2003 році в Португалії вийшов закон, що всі іноземці мають здати необхідний мінімум володіння португальською мовою. Так я потрапив у школу. Вчителями там були викладачі з університетів - професура з Лісабону. Отак ми й познайомилися з одним професором, який запропонував мені зробити виставку в культурному центрі столиці Лісабону. Щоправда, мене вважали не українцем, а «руским», тому й виставку назвали: «Росіяни малюють Португалію». Разом зі мною виставлявся один чілієць і італієць. Мої роботи оцінили, і я продав ще 4 картини. Голова клубу, оглянувши мої пейзажі Куімбрі, «побачила» в них Париж і одразу придбала. Мої справи пішли вгору. Мав замовлення, картини продавалися. Здавалося, життя нарешті мені усміхнулося, і тут… у мене скінчився термін дії паспорта!?

Довелось їхати додому ще з однієї причини: у Франківську після приїзду з Німеччини я одружився вдруге, і захворіла, а згодом померла дружина. Похоронивши її, щось вже перестало тягнути до далекої Португалії, та й роки вже не ті. Почав шукати щось ближче. Знайшов роботу у Польщі, у Вроцлаві. Я був задоволений: господар був хороший, мав будівельну фірму. Але і тут довго «щастя» не було: у нього тато захворів на рак, і він відійшов від справ. Довелось шукати щось інше. Ще так трохи «покочувавши» по світах, я повернувся в Україну. Осів у хаті в Старому Селі, потрохи малюю, продаю у Львові.

- Як сталося так, що Вам запропонували малювати у Жидачеві мурал?

- Мій брат Володя Кузишин, який теж народився у Омську, є директором музичної школи в Жидачеві. Цієї весни саджу бульбу, а Володя мені дзвонить і каже: приїдь. Я приїхав, а він познайомив мене з Володимиром Шведом, який на той час переробляв будинок. Мав добрих будівельників, але не мав архітекторів. Саме Володя Швед з Володею Мелехом запропонували мені втілити ідею Шведа на фасаді будинку. Спочатку я зробив графічну композицію соціально-політичну. Але її вщент розкритикували в мерії: ми не знаємо як, але не так - заявили мені. Тоді було ще два ескізи, поки не зупинилися на цьому. Комусь не подобається, але це справа смаків.

- Знаю, що Ви загорілися ідеєю створити художню школу в Жидачеві.

- Клас, не школу. Ідея не моя, а Володі Кузишина, який мріяв на базі музичної школи створити школу мистецтв. Не вийшло. А Володя Швед каже мені: робися приватним підприємцем і відкривай репетиторство, набирай клас. Я послухав і пробую, не знаючи, що з того вийде.

- А скільки приблизно коштуватиме для батьків навчання у Вашому класі?

- Художнє мистецтво - не дешеве задоволення. Розхідний матеріал дорогий, палітра, фарби, акварельний папір (лист 20 грн). Більше ніж 15 чоловік набирати не можна, бо треба встигати за всіма. Навчання коштуватиме десь приблизно 200 грн. Мені з цього мало що залишатиметься після оплати оренди та компослуг, але це вже задоволення душевне. Та й передати знання і майстерність комусь потрібно.

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"