Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Вони боролись за вільну Україну

Учасники національно-визвольних змагань 1917-1921 років з метою продовження боротьби за нашу свободу сформували 1920 року Українську Військову Організацію (УВО).На її основі постала Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка розпочала величезну героїчну роботу з метою створення на території усіх українських земель самостійної соборної держави. Полковник Євген Коновалець, який очолив УВО та ОУН, колись сказав: « У великій світовій драмі ми маємо до вибору… або бути творцями, або жертвами історії. У вогні залізо перетоплюється на сталь, у боротьбі народ перетворюється на націю». Саме у той момент було відкрито нову історичну сторінку наших змагань за свободу під проводом ОУН.

 

З вибухом Другої світової війни перед ОУН виразно постало завдання створення власної державної концепції, на вироблення якої мали вплив такі історичні події: користуючись зручним моментом, сили ОУН проголосили 30.06.1941 року у Львові відновлення Української держави, однак її провідників - Степана Бандеру, Ярослава Стецька і Степана Ленкавського й разом з ними близько трьохсот членів ОУН німецькі нацисти арештували і відправили до концтаборів Заксенхаузена і Освєнціма, а 15 керівних діячів стратили. Тому у вересні1941 року підпільна І Конференція ОУН заявила, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом як і сталінська Росія.. ІІ Конференція ОУН наголосила у квітні 1942 року на необхідності розбудови власних революційно-політичних і військових сил, а також виробила концепцію боротьби на два фронт супроти совєтського тоталітаризму і німецького нацизму. На Волині з’являються військові формування, і Провід ОУН(Б) приймає рішення про об’єднання усіх підрозділів в одному військовому формуванні під назвою «Українська повстанська Армія». Офіційною датою стає 14 жовтня 1942 року.

 

Першим командиром УПА став Дмитро Клячківський – «Клим Савур». Опісля відділи УПА виникають на Поліссі і в Галичині. Керівником загонів УПА, які першими завдали відчутних ударів німецьким окупантам, був Сергій Качинський – «Остап».

Лютнева 1943 р. Конференція ОУН чітка сформулювала мету УПА як самостійної збройної формації, яка поділяє мету ОУН здобуття Української Самостійної Соборної Держави.

Третій серпневий 1943 р. Надзвичайний Великий Збір ОУН затвердив головою Бюро Проводу ОУН Романа Шухевича, який з листопада цього року став Головним командиром УПА. Про успішну боротьбу з німецькими нацистами свідчить створення на Волині т. зв. «Колківської Республіки», територія якої тривалий час перебувала під контролем УПА. А наприкінці і після Другої світової війни ОУН розпочала тривалу героїчну боротьбу з військами НКВ сталінської Росії. У грудні 1944 – червні 1946 років совєтські окупанти провели три наступальні операції проти ОУН-УПА, в яких брали участь більше одного мільйона військ. Війська НКВД проти повстанців застосовували навіть бактеріологічну зброю, розривні кулі, полонених без суду і слідства після бою розстрілювали або вішали привселюдно. Сталінська репресивна машина розгортає тотальну систему насилля, лише за підозру за зв’язки з ОУН-УПА засуджували людину до 10-25 років тюрми або таборів. Учасникам опору виносили вирок смерті, закатованих не дозволяли ховати.

Водночас формуються спецпідрозділи НКВД, які діють під маскою СБ УПА: тероризують мирне населення, щоб дискредитувати український національно-визвольний рух . У 1947-48 рр. УПА перейшла на підпільні методи боротьби, малими групами. А згодом ОУН і УПА злилися в єдине збройне підпілля. Взимку 1948-49 рр. супроти збройного підпілля було скеровано чотири дивізії, а у 1949-50 рр. війська НКВД провадять масові облави, блокуючи дії повстанців. У нерівному бою з МГБ 5.03.1950 р. поліг Головний командир УПА та Голова Проводу ОУН в Україні Роман Шухевича.

З метою знищення ОУН-УПА на Закерзонні совєтський союз підписав із Польщею та Чехословаччиною угоди про насильне переселення українського населення з його одвічних територій на Схід України або на Захід на анексовані в Німеччині польські землі. Тому частина підрозділів повстанців з метою ведення пропагандистської боротьби вирушила 1947 р. у Західну Європу, хоч основні військові сили залишились на рідних землях У документах совєтських каральних органів 1956 р. вважається завершенням боротьбі ОУН-УПА за українську державність, хоч невеликі окремі формування діяли ще до початку 1960 року.

Але ця боротьба була марною. Мрія багатьох поколінь українців таки здійснилася - 24 серпня 1991 року було проголошено Акт про державну незалежність України, і сталось це завдяки довголітній боротьбі славних синів і дочок України, рівно ж краян нашої Жидачівщини, які поклали своє життя на жертовний вівтар свободи на полі бою або ж зазнали жорстоких катувань та репресій, пройшовши через тюрми, табори та депортації. На теренах Жидачівщини коричневими та червоними окупантами репресіям було піддано біля 7500 осіб із 107 населених пунктів.

Уже стало доброю традицією кожного року напередодні створення УПА згадувати тих провідних членів ОУН-УПА, яким виповнилося сто років з дня народження.

Кондрат Михайло народився 22 серпня 1916 року в Нових Стрілищах. Коли йому виповнився один рік, на італійському фронті загинув його батько, а через рік померла мати. Залишились сиротами чотирирічна сестра Настуся і дворічний Михайлик. Їх забрав до себе на виховання дідусь. Михайло після закінчення сільської школи навчається у Львівській політехніці, де вступає в ОУН. У 1938 році його заарештовує польська жандармерія і садить на шість місяців у тюрму міста Бережани. Війна Польщі з Німеччиною принесла визволення М. Кіндрату. Коли на українські землі ступили червоні війська, він пішов у підпілля ОУН. Незабаром стає повітовим провідником ОУН.

Під час німецької окупації Михайло Кондрат – «Скитан» працює обласним організаційним референтом Львівщини (1943-45). У 1944 р. – тимчасовий крайовий провідник Львівщини. Працює під псевдонімами «Журба», «Бувалий».З 1945 по 1946 р. – організаційний референт Крайового Проводу.

Коли М. Кондрату виповнилося 30 років, він гине у нерівній боротьбі. 22 лютого 1946 р. у буковому лісі у криївці за кілометр від крайньої хати хутора Кам’янка Рогатинського району (70 років тому). З ним також застрелилися у безвихідній ситуації новопризначений крайовий референт пропаганди Петро Дума – «Херсонець», «Варнак», «Іван» та місцевий підпільник Олекса Олійник – «Кіт» 1918 р.н.

Краївський Василь народився 1916 р. у с. Загірочко («Бас», «Легінь») у незаможній селянській сімї. Його молодшими сестрами були Ганна та Софія. Коли хлопцеві виповнилося сім років, помирає батько, і Василь допомагає матері по господарству. Закінчує сільську школу та займається самоосвітою в читальні «Просвіти». Вивчаючи історію України, географію, перечитуючи всі книги в бібліотеці читальні, бере участь у драматичному та хоровому гуртках. Молодь 30-х років стає національно свідомою, бере участь у спортивно-руханкових товариствах «Луг», «Сокіл», гуртку «Доріст».

У другій половині 30-х років Василь іде працювати на алебастрову фабрику у Ходорів. Згодом громада доручила йому очолити осередок «Просвіти» За свідченнями односельчан, він стає членом ОУН.

Василя два рази було заарештовано польською поліцією, в т. ч. і в 1938 році, коли на Зелені свята громади сіл Ходорівщини, вшановуючи пам'ять Січових Стрільців, йшли з церковними процесіями у Ходорів до братської могили, а він ніс терновий вінок.

З приходом 1939 року більшовиків залишає свої терени і перебуває на Івано-Франківщині. З 1941 р. Василь працює у референтурі СБ. Звичайно, більш детальна інформація про його діяльність дуже скупа згідно із законом конспірації. З 1945 по 1947 рр. Василь Краївський («Легінь) -референт СБ Бібрецького повіту З 1947 по 1951 рр. –кущовий провідний та районовий референт ОУН-УПА Ходорівщини. Відомо про те, що після зимового постою на теренах села Букавина в березні 1951 р. «Легінь», «Вірний», «Смерека» вирушили на зустріч з кущовими боївками Ходорівщини. 2 березня ввечері прибули до боївки «Сойки», яка перебувала на постої у криївці у с. Станківцях Миколаївського району в урочищі «Мошинка» 3 березня мала відбутися зустріч з боївкою «Орлика» в с. Городище Королівське. Але зранку територію «Мошинки» оточили війська НКВД, і тут в нерівному бою всі полягли. Це Краївський Василь – районовий провідник ОУН-УПА із с. Загірочко, Балук Олекса Михайлович («Вірний») 1924 р. н., районовий референт СБ із с. Городище (К), Пацевко Євстахій Степанович 1923 р. н («Смерека») – окружний референт СБ на згаданих теренах із с. Заліски, Забавчук Степан («Сойка») – командир 3-ї боївки із с. Тужанівці, Вербовський Григорій («Андрій») із с. Городище (К), Сомик Петро 1927 р. н. («Змієнко) із с. Піддністряни.

Борис Михайло Тимофійович народився 1 вересня 1916 р. у селищі Гніздичів (псевдо «Ворон»). В родині Борисів зростало шестеро дітей. Наймолодшим був Михайло. Діти виховувались в дусі християнської моралі, в любові до свого народу та рідного краю. Михайло закінчив семирічну школу в Гніздичеві. Був членом «Просвіти», захоплювався історією України і літературою, часто виступав з рефератами під час святкових заходів у «Просвіті». За свою активну проукраїнську діяльність Михайло зазнавав переслідувань з боку польської влади. Незважаючи на загрозу бути ув’язненим, Михайло не полишав активної діяльності у національно-визвольному русі й записався у члени ОУН.

Під час більшовицької окупації 1939-1941 років перебував у підпіллі. Після проголошення Акту про незалежність України, 30 червня 1941 року, Михайло Борис став членом українського комітету в м. Жидачеві. Коли ж німецькі окупанти не визнали Акту проголошення Незалежності України, Михайло разом із побратимами перейшли у підпілля і перебував у Проводі ОУН на Сколівщині, взявши псевдонім «Ворон». Документи (аусвайс) мав на чуже прізвище, з яким прожив все своє подальше життя. У 1949 році проїздом з селища Гніздичева на Сколівщину на станції у м. Стрию арештований гестапо. Видала Михайла вчителька-полька з Гніздичева. Два місяці тривало слідство. Михайло ні в чому не признався і був запроторений до концтабору у Верхній Австрії. В цьому таборі до кінця війни використовували гільйотину.

З табору виніс хронічну ішемію, до якої в останні роки додалась хвороба Паркінсона. Впродовж перших повоєнних років був активним у лізі Політв’язнів в Антибільшовицькому блоці народів, але згодом перейшов до середовища УГВР. Сім років був редактором публіцистичного місячника «Український самостійник». Завдяки праці в цьому журналі зблизився з письменником Михайлом Костянтиновичем Зеровим (псевдонім Михайло Орест). Згодом Михайло Борис відійшов від політично-громадської діяльності і увійшов до створеного Михайлом Орестом Інституту літератури, а після смерті засновника став координатором і довів до кінця Орестові видавничі задуми. Зокрема йдеться про збірку М. Ореста «Пізні вруна», збірник «Безсмертні» та «Строфіку» Ігоря Качуровського. Трохи згодом під технічним наглядом інституту видав «Пісню про білий парус» Ігоря Качуровського, «Три збірки» Є. Плужника та «Вибране» Петрарки. З ініціативи М. Бориса укладено великий збірник пам’яті Є Коновальця. Хвороба перешкодила йому писати розбірливо, то він зі своїх нечитабельних нотаток продиктував, а згодом видав політологічну працю «Викорінюючи наші хиби».

15 вересня 1992 року в Мюнхені помер публіцист і культурний діяч, координатор Інституту літератури ім. М. Ореста Михайло Тимофійович Борис.

Демків Мирон народився 1916 року в м. Жидачеві (псевдо «Дошка»), старший вістун, згодом військовий інструктор в УПА. 16 січня 1945 року в бою з військами НКВД був поранений. Під час перебування у повстанській польовій криївці біля села Серники Перемишлянського району 19 квітня 1946 року у Великодню п’ятницю повстанців застала облава. Їх оточив 332-й полк внутрішніх військ НКВД. При підході карателів повстанці відкрили вогонь і у безвиході застрелилися. Не здалися живими ворогові: хорунжий політвиховник сотні УПА «Сурмачі» Степан Стешин-«Січовик» 1919 р.н. з с. Велика Березовиця з-під Тернополя; командир чоти хорунжий «Гайдук» 1913 р.н. зі с. Зимна Вода з-під Львова та старший вістун, військовий інструктор Мирон Демків із Жидачева.

Нагірний Іван народився 1916 р. у с. Старі Стрілища в родині селян Михайла та Агафії. Крім Івана в сім’ї зростали ще троє дітей: Софія, Петро та Катерина. Іван, закінчивши 7 класів народної школи (1935-1938), навчався на столяра, одночасно допомагаючи батькові у господарстві. Навесні 1938 року Іван виїхав до Львова, де працював у столярних майстернях. Ще у 1930-х роках Іван став членом ОУН. У Львові познайомився з Марією Головко, яка стала його нареченою. На початку Другої світової війни востаннє з Марією відвідав батьків і разом виїхали до її рідного села Малковичі під Перемишлем, яке на той час опинилося під владою німців. У грудні 1939 року за сприяння Українського допомогового комітету влаштувався на роботу столяром на будівництві заводів важкої артилерії у Ватенштадті (Німеччина). Влітку 1941 року Іван Нагірний займається організацією підпілля ОУН та теренах Черкащини, Чернігівщини, Полтавщини. У 1943 р. повернувся до Києва, де крайовий провідник ОУН Пантелеймон Сак- «Могила» призначив його провідником ОУН. Тут він був відомий за псевдонімами «Чорний», «Петро Чорний», «Петро Іванович», «Захар Вусатий». Крім організаційної роботи, Іван Нагріний займався виготовленням фальшивих печаток-штампів під потреби ОУН.

Після поїздки на Полтавщину (12 січня 1944 року) І. Нагріний арештований НКВД. Слідство велося у тюрмах Києва і Москви, а з 7 по 17 травня з великою групою націоналістів постав перед військовим трибуналом військ НКВД Українського округу У Києві отримав вищу міру покарання – розстріл. Вирок виконано у Києві 9 серпня 1945 року.

Не можу не згадати про подію, що мала місце 65 років тому, коли в дрогобицькій тюрмі на Бригідках у квітні 1951 року за вироком військового трибуналу ПриКВО, засідання якого відбулося 14-15 грудня 1950 року, розглянуто справу №003773 по звинуваченню Юрія Васильовича Креміня (1930 р.н.). Юрій Кремінь (псевдо «Тарас») – провідник підпільної організації «Месники», уродженець с. Буянів. Разом із Ю. Кременем засуджено його заступника Йосипа Петровича Михайловича (1930 р.н., «Мирон», уродженець с. Тернавка), яких засудили до розстрілу, решту 12 юнаків отримали по 25 років позбавлення волі. Ці молоді хлопці не заподіяли жодного злочину супроти власного народу. Юнаки розстріляні ворогами за любов до своєї землі, до всього українського, за те, що не зреклися великої ідеї ОУН, за велику любов до Бога та України.

У часи більшовицького терору ніхто з нас не мріяв про матеріальний добробут, ніхто не думав над тим, а що з цього буду мати, не чекав нагороди і подяк. Ми розуміли, що до перемоги ще далеко, але, молоді, ми хотіли засвідчити, що визвольна боротьба не припинилася, що силою не можна здолати дух народу, його віковічних прагнень до Незалежності.

Олексій Васильович ДАНИЛИШИН, політв’язень, член молодіжної організації «Месники», автор книг «Дзвони пам’яті», «Повстанськими стежками Жидачівщини».


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"