Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Подружжя Сірачинських.Чотирнадцять років заслання

«Я – вчитель історії... На моїй пам’яті підручник історії переписували три рази. Я вчила за трьома різними підручниками... Що після нас залишиться? Запитайте нас, поки ми живі», - уривок з листа до Світлани Алексієвич, білоруської письменниці українського походження, лауреата Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.

Ще живе покоління українців, на долю яких випали випробування, які нам, сучасникам, здаються непереборними й надлюдськими. Проте слухаючи чергову сповідь наших краян, які пережили виселення, репресії, переконуюсь, що людина може витерпіти важкі поневіряння долі й не втратити людяності, з відкритим серцем, сповненим любові, дивитися на світ й не проронити жодного слова нарікання. Ці розповіді –правда життя, це наша історія, яку ще не скоро ми прочитаємо у шкільних підручниках. Чим більше ми розпитуватимемо цих живих свідків історії, тим менше буде перекручень та зловживань, тим швидше ми усвідомимо правду, а утвердивши її зможемо розвиватися далі. «Запитайте нас, поки ми живі!»

Подружжя Сірачинських, жителі м. Жидачева, - живі свідки скорботних років в історії України.

 

Голові сімейства Ярославу Григоровичу Сірачинському днями виповнилось 90 років. З них більше як двадцять пройшли в поневіряннях та важкій праці. Чого лише варті 14 років заслання. Така ж доля випала і його коханій дружині Стефанії Іванівні, з якою вони разом вже понад шістдесят років.

Історія цих двох простих людей дивовижна й водночас схожа на долі сотень інших жителів Жидачівщини, яких спіткала така ж участь — виселення й поневіряння.

Народився Ярослав Сірачинський у багатодітній сім’ї в с. Демидові. Двоє його братів-підпільників загинули в боротьбі за незалежну Україну: один у Карпатах, а другого вбито поблизу с. Жирова нашого району. Сестра відбувала арешт у Комі АРСР. Після смерті Сталіна сестра повернулася до родини в Якутію.

У 1947 році Ярослава, як і багатьох молодих хлопців і дівчат, заарештували й привезли в Ходорів. Перелякані, вони не знали, що з ними хочуть зробити, думали, що везтимуть на розстріл. Тим часом їхніх батьків повідомили про виселення, погрузили у вагоні на залізничній станції Ходорова. Арештовану молодь згодом також повантажили в ті самі вагони й разом із батьками повезли в Сибір. Така ж доля спіткала й майбутню дружину Ярослава Григоровича.

Народилася Стефанія Іванівна 12 січня 1930 року у Волиці-Гніздичівській. Батько Іван Салдан та мати Марія, окрім доньки, мали ще п’ятеро синів, з яких Ярослава арештували, а Богдана вбили в криївці неподалік Волиці-Гніздичівської. За синів буржуазних націоналістів всю сім’ю більшовики вислали «на білі ведмеді».

«Нас вислали в 1947 році. За 15 хвилин мали бути готовими, а що за такий час збереш в дорогу. Мама сказала: «Пропали ми». Ми не пропали, все витерпіли, а от мама в Омську померла...»

З Волиці-Гніздичівської в той час вивезли ще чотири родини. Вони залишилися в Омську. Брата Ярослава в 1946 році засудили, сидів він у стрийській тюрмі. Провідувала брата щотижня, носила йому їжу то разом з батьком, а частіше сама. У четвер у Стрию ярмарок, і я їхала з передачею, а в п'ятницю рано - вже під тюрмою. Часто пішки верталася зі Стрия. Півроку так ходила, а потім забрали їх у Львів (разом із братом ще 4 хлопців з села). Коли ми приїхали до тюрма на Лонцького, ув’язнених вже не застали. Присудили братові 15 років тюрми, які він відсидів у Хабаровську.

Як брата Богдана вбили в криївці, написала Славкові: «Наш Богдан вже оженився там, він знає де. Було весілля». Славко вже з того листа зрозумів, що брата вбили.

Це було в жовтні. Мама з татом і братом пішли бульбу копати. Я вдома осталася, бо прихворіла, й зі мною лишився молодший брат Василь. Тато з мамою їдуть в поле й кажуть: «Закривайтеся, бо чути за селом постріли, видно, облава». Брат бавився біля вікна й раптом каже: «Воєнні йдуть». Ми сховалися. Чую, постукали. Бачу через вікно, що до хати лізе воєнний. Відкрив двері іншим. Принесли, кинули коло бамбетля обкровавлений хліб. Питають:

- Де твій брат?

- Німці забрали, нема його, - кажу.

- Брешеш. Брат твій коло фігури, ми його вбили, йди подивися.

- Я хвора, не можу йти, - кажу до них.

- А батьки де?

- Бульбу копають. - Хотіли послати Василя, але він ще малий і не знав, де наше поле.

Яйця мама наскладала в такий кошик як паску святити - забрали, навіть татові штани мокрі з плота забрали, курей побили, забрали. Пішли. А мама на полі (як то серце відчуває) каже до мого брата: «Бери коня, їдь в село, подивися, що там». Він взяв коня, а під селом зустрів його чоловік і каже: «Не їдь, бо твого брата вбито». Він прив’язав коня до дерева й прийшов додому. Я йому розказала все. Вернувся до батьків і сказав їм. Мама, як прийшла додому, ридала важко. Поховати не дали. Викинули тіло в ріку, а з ним тіла ще трьох хлопців.

Продали їх. Знаю хто, але...

З Ходорова виїхали 21 жовтня, а в Омськ завезли на 7 листопада. Мама місяця не прожила, померла. Тато остався з нами, чотирма дітьми. Ми побули до травня там. Я ходила на роботу, штабелювали дерево. Брати ще малі були. Мені тоді 16 років було. Давали нам пайок - 200 грамів хліба на душу. Так ми жили, а через якийсь час до нас знову прийшли: «Собірайся на бєлиє медведі». Забрали нас у пересильний пункт й далі повезли в Якутію. Мама осталася в Омську. Ніхто її не хоронив. Маму забрали в лікарню, а коли тато зранку приїхав її провідати, сказали, що нема. Тіла так і не видали.

Дорогою тато захворів, стали ми плакати. Тато каже: «Діти, не плачте, я вас не лишу». Так і сталося. Батько не залишив нас, а повінував всіх, проживши 92 роки.

В Якутію приїхали на самий Святий вечір. То пізніше вже трохи обжилися, а тоді ми хліба на Святий вечір не мали.

В Якутії працювала в кар'єрі, вручну тачками возили породу, камінь, пізніше працювала на фабриці з переробки руди. Так ми прожили 14 років.

Якось зібрали нас у клубі: на сцені за столами сидять урядники й викликають із залу кожного на сцену, щоб підписуватись, що ми навічно. Ті жінки, котрі повиходили, плачуть, кричать: «Ми навічно тут лишимося!» А мужчини кажуть: «Чого ви плачете, немає нічого вічного». Так сталося, як Сталін помер нас звільнили. Звільнили, але заборонили повертатися на проживання у свою область.

Приїхали в Кривий Ріг з двома дітьми на руках. Знову ні кола, ні двора. Стали на квартиру. Працювала на залізниці, а чоловік у цеху. Такого життя, як ми прожили, й ворогові не побажаю», - ділиться важкими спогадами.

Після років поневірянь все ж повернулися до рідних околиць, оселилися в Жидачеві. І радість, і горе подружжя Сірачинських завжди переживало разом. Й сьогодні є опорою одне для одного.

Привітати побратима Ярослава Григоровича з життєвим ювілеєм за доброю традицією прийшов голова районного Братства ОУН-УПА Василь Устрицький. Вручивши вітальну грамоту та символічний подарунок, Василь Григорович побажав ювіляру міцного здоров’я та Божої ласки.

Оксана ФРАНКІВ.

На фото: подружжя Сірачинських; Стефанія Іванівна з батьком та братами в Якутії; голова районного Братства ОУН-УПА В. Устрицький вітає побратима.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"