Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Богдана ПЕНЯК: "Жертви Майдану не даремні, бо ми змінилися"

20 лютого на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції Гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року), в Україні відзначали День Героїв Небесної Сотні. За попередніми даними, під час Євромайдану постраждали 2,5 тисячі людей, більше сотні загинули.

«Чорний четвер. Ранок 20-го лютого. У ніч були спроби атак «беркута». Ніч була дуже неспокійна. В повітрі відчувалося, що ми висимо на волоску. Біля 9-тої ранку я ліг спати. Десь за годину-пів мене розбудили: "Вставай! Огнєстрєл!". Що робити, коли "огнєстрєл", я не знав. Спершу розбудив себе кількома ходками із бруківкою в мішку. Потім, коли трохи прокинувся, пішов на Інститутську. Потім були поранені, вбиті. Десятки трупів. Я намагався доганяти і дати відпущення гріхів», - писав священик о. Микола Мишовський про події 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській у Києві.

У той страшний день, якби не організованість та професійність медиків Майдану, жертв було б набагато більше. Завдяки цим відчайдушним людям багато учасників цього кривавого побоїща вціліли.

20 лютого 2014 року медична сестра хірургічного відділення Жидачівської ЦРЛ Богдана Пеняк із Жидачева пам’ятає так, наче й не минуло цих двох років. Вона тоді була серед тих медиків, які під кулями, ризикуючи власним життям, часто без необхідних медичних засобів рятували поранених, багатьох витягнули з того світу.

Напередодні другої річниці Революції Гідності відбулася наша з Богданою розмова:

 

- У грудні 2013 року я, взявши на роботі відпустку, поїхала на два тижні на Майдан. Дуже дико для мене було переглядати відео побиття студентів. Тоді я не могла собі уявити, що таке може відбуватися під спостереженням відеокамер, журналістів, всього світу по суті. Невже влада насмілиться цих дітей просто добивати? Думаю, якби тоді силовики не проявили стільки нелюдської жорстокості, студентська акція залишилася б мирною. А побиття студентів стало каталізатором для всього народу. Якщо можна так поводитись з людьми то що далі?

 

Потім січневі події на Грушевського. Я мусіла бути дома, але в той час ми всі просто жили біля екранів телевізора. В будь – який момент я була готова їхати на Майдан, як і інші медики нашої лікарні.

- Але ви багато робили й тут, у Жидачеві.

- На той час не так і багато, ми просто допомагали матеріально, передавали одяг, продукти, кошти. Тоді власне волонтерство вже починалось зароджуватись. Майдан був символом чогось такого світлого, ті емоції неможливо передати словами. 19 лютого ми виїхали в Київ, а 20 о 6 ранку були вже в Києві.

- Хто був разом із тобою?

- Нас медиків було троє в автобусі - Ігор Савула, Леся Маришко і я, було багато людей із Ходорова, Жидачева. Було набагато спокійніше їхати, знаючи, що ти не один. Нас всю дорогу зупиняли на блокпостах, дуже перевіряли. Це було страшно. До того часу ніколи ні з чим подібним не стикалася, моє життя було спокійним, розміреним,- сім’я, дитина, робота. Ми практично цілу добу не спали, тому що весь час автобус зупиняли, перевіряли чи не їдуть силовики. А ми були прості люди. Боялися, що до Києва не пропустять. Комусь подзвонили з Майдану, сказали буде штурм, іншому що до Києва не пропускає міліція. Ще хтось що автобус з людьми зупинили в лісі і заблокували. Було страшно.

- Розкажи, як вдалося організувати таку вчасну медичну підтримку для майданівців.

- У грудні не було такої організованості, тому що не було ще такої потреби. Давали рекомендації, як зігрітися, не простудитися, розповідали про профілактику простуди.

На початку січня були створені медичні бригади, які патрулювали Майдан і вночі, й вдень. У лютому, коли ми приїхали на Майдан, було створено вже багато медпунктів, звісно, тоді події стрімко розвивалися, ніхто не знав що відбудеться наступної миті. Всі розуміли, що медикам загрожує небезпека, адже ми були найпомітніші і без будь – яких засобів захисту. Ніхто до кінця не міг повірити у те, що стрілятимуть і медичного працівника. А це було дійсністю. Ніде, у жодній країні світу такого нема. Медики завжди залишалися поза політикою, адже вони мають іншу мету – порятунок.

- Ви вже тоді це розуміли?

- Ні, ми вже зараз це розуміємо. Я взагалі зрозуміла, що відбулося, і що було на Інститутській коли приїхала додому, десь 28 лютого. Коли вже просто сіла вдома в безпеці, затишку й то все прокрутила в голові спокійно, без емоцій. Тоді вже стало по-справжньому страшно. Зрозуміла в якій небезпеці була і що навіть на хвилину не задумувалась про це. Добре що поряд був чоловік і донечка. Вони мене дуже підтримали, бачили як то все важко пережити.

- 20 лютого. Як для вас почався цей день?

- Ми могли б робити що завгодно – готувати їжу, носити бруківку, якби було потрібно. Та медиків не вистачало. Майданівці боялися іти в лікарню. Звідти людей забирали правоохоронці і вивозили у невідомому напрямку, без надання допомоги, або забирали в СІЗО і одразу заводили на них справи. Люди довіряли тільки своїм, майданівським медикам.

Ми одразу ж пішли у перший медпункт який побачили. Його розгорнули у взуттєвій крамниці. Власник добровільно віддав приміщення,з дружиною навіть приносив нам їжу і воду, ображався коли ми відмовлялися від допомоги.

Якщо зазвичай хірургічній бригаді, чи реанімаційній потрібен час щоб спрацюватися, то у нас того часу не було. Важлива була кожна хвилина. І з незнайомих людей ми стали чудовою командою. Всі дуже гарно комунікували між собою, незалежно від того хто яку мав освіту,де працював. Ми разом шили рани, розкладали та сортували ліки, хірургічні інструменти, потім стерилізували їх.

В той час Майдан виглядав страшно: вибухи піротехніки, їдкий дим від горіння шин виїдав очі. Не пам'ятаю всіх деталей , бо все відбувалось дуже швидко. Не було коли розглядатися, ми йдемо й бачимо: носять когось, хтось кудись бігає. Перед наметами, де жили козаки, робили коктейлі Молотова й передавали далі. Я побачила мурашник де кожен робив свою роботу і все було дуже організовано.

Часу злякатися не було. Принесли перших поранених. Почали робити перев'язки, витягувати кулі, зашивати рани. Оскільки я маю досвід роботи анестезистки і хірургічної медсестри то мені було легше, одразу змогла асестувати лікарю. Це було близько 7-8 ранку.

Ми не знали імен тих, кого нам доводилося рятувати.

А потім у медпункт вбіг хлопчина, весь чорний від кіптяви, з носилками і крикнув, що йму потрібно витягнути побратима: «Допоможіть хтось!» Оскільки хлопців поруч не було, а найближчі я та Лідія Жгир (журналіст-перекладач), ми пішли забирати пораненого з-під першої барикади, тої, що під мостом. У пораненого був відкритий перелом стегнової кістки. Медики вже надавали йому допомогу, наклали джгут, мобілізували кінцівку. До нас у медпункт ми його не транспортували- він уже був переповнений. Хлопця віддали у руки хірургів у КМДА і повернулись з носилками назад.

Взагалі з інститутської ми забрали трьох поранених а коли знову повернулись до Жовтневого хлопці не дозволили іти далі. Дуже сильно стріляли. Просто біля них лежало кілька тіл. Під щитами ми відійшли до готелю «Україна».

Тоді не було жодної машини швидкої допомоги. Їх просто не вистачало на всіх. Поранених відвозили машинами кияни. В лікарнях почали чергувати волонтери щоб людей не забирали у в’язниці.

Останнім кого ми забирали був харків’янин Владислав Зубенко. Йому було всього 22 роки. Говорив з нами чистою українською мовою.

Ми його віднесли в КМДА. Хлопцям було дуже важко нести, кілька разів з носилками падали, тому що Майдан був весь у бруді: цегла, бруківка, дроти від спалених шин валялися під ногами, хлопці заплутувалися в них і падали. Я тримала рукою за тампоновану рану, з якої весь час просочувалася кров. Коли ми принесли його в КМДА, там теж зрозуміли, що не дадуть з ним раду. Ми чекали хоч на якусь машину. Підключили йому крапельницю, він говорив. Під’їхав якийсь бус, яким привезли арматуру на майдан , старенький такий. З нами була ще одна жінка - лікар Уляна Супрун, і ми вирішили, що лишаємось з ним. Ми їхали в цьому бусі, тримаючи плечима арматуру, яку ще не встигли вивантажити. Нам подали Владислава. По дорозі з ним говорили, розпитували його групу крові, якісь дані про нього, щоб знати, що сказати лікарям, і весь час тримали рану, бо вже неможливо було забинтувати, рана була дуже велика. Коли ми приїхали в лікарню на Солом’янській, з ним разом піднялися в операційну, тому що я не могла відпустити рану. Хірурги всі вже були готові: коли я забрала руку, на її місце одразу хірург поклав свою. Ми вийшли з Уляною в передопераційну, просто сповзли по стіні, й так сиділи кілька хвилин. Настільки були виснажені, шоковані. Пригадую, як зняла рукавиці, мої руки були поморщені як у старої бабці від крові. Ми там трохи відмилися й пішли далі працювати. Якесь таке відчуття було що по іншому ми не могли вчинити. Не мали права злякатись чи не встигнути. Стало страшно вже вдома, коли я зрозуміла, що ми там були смертниками.

А потім був ще цілий день роботи в медпункті. Дуже багато робили перев'язок, багато хлопців приходили, не могли дихати, багато було отруєнь від диму, коли горіли шини, уражені очі. Перев'язували, промивали рани, ставили дренажі, кололи антибіотики, мили, переодягали, складали ліки. Приходили хлопці з кульовими пораненнями, які добу відстояли на позиціях в обороні. Вони до останнього не полишали свій пост, бо розуміли, що замінити їх нема кому. Багато людей працювало над розчисткою Майдану, бо ходити було неможливо.

Я, коли поверталися на Майдан, це було після лікарні, побачила вже поскладані тіла. Була 9 чи 10 година. Ми десь годину там пробули, вже були трупи, які просто лежали, яких вже навіть ніхто не забирав. Ми продовжували працювати, пішли поміж хлопців, тому що знали, що вони не хочуть іти в медпункт: хтось боявся, хтось вважав, що це неважливо, йому треба бути на посту і все, терпіли. Ми пішли між хлопців, промивали очі, кому яку допомогу могли надати з лікарем. Коли вже верталися назад, я пам'ятаю таку картину. Був вечір, година 6-7, виносили вбитого вже в труні. Звідки взялася труна й хто це був, не знаю. У нього на руках сидів голуб. Тоді перший раз я заплакала... Його несли, несли не дуже рівно, тому що хлопці також були замучені, восьмеро несли труну. Коли я це побачили, цю картину, цього голуба, вона не давала мені спати кілька тижнів: ці чорні руки й білий голуб на цих руках. Важко говорити про це навіть сьогодні…

Ми почали вести облік, у нас був зошит, де ми реєстрували поранених, які до нас приходили. У нас зранку за кілька годин було 85 перев'язок!

Наші медики (з Жидачева) приїхали 21 числа. Вони дзвонили вночі й говорили, що їдуть до нас, кажуть: “А ви знаєте, що завтра війська на Майдан насилають?” Ми не знали, чого чекати наступної миті. Було страшно, але було дуже дружно. Дуже різні люди серед нас були: і лікарі, медсестри, й психологи, журналісти, економісти і навіть жіночка з міністерства Людмила Гарбуз, яка допомагала розкладати ліки. Це був інший світ, без тої непотрібної ієрархії. Наскільки прекрасних людей я там зустрічала.

Мені чогось у житті щастить зустріти найдостойніших і тих, перед якими дух захоплює. Навіть цей хлопчина, Владислав, якому був лише 21 рік, я захоплююся ним.

23 лютого мене знайшла його хресна мама. Ми з дівчатами передзвонили у лікарню, щоб дізнатися, як Владислав, чи він живий. У нас така була з ним невеличка бесіда в тому фургончику, я розуміла, що треба з ним говорити, щоб він не втратив свідомості. Випитала, де він живе, де вчиться, чому приїхав сюди. Розповіла йому про свою доньку, що її теж звати Владислава і що я їх колись познайомлю. Цю розмову пам’ятаю дуже добре, хотілося його забалакати, тому що йому було дуже, дуже боляче, я це бачила. Наступного дня ми дізналися, що його прооперували і що його стан стабільно-важкий, але він буде жити. Потім ми шукали йому ліки якісь дуже дорогі, знайшли всього два флакони, а ще чотири йому передавали десь з-закордону. Прийшла його хресна мама у медпункт і почала мене шукати. Мені було якось навіть незручно перед нею. Вона підійшла й почала мені руки цілувати, обнімати, плакати... А тато рідний (я тоді не знала, що це не рідна мама хлопця) просто збоку стояв. Пізніше дізналася, що сім'я Владислава не зовсім благополучна й що ця жінка - соціальний працівник - і є опікуном для Владислава і його брата. Ми часто спілкувалися після цього. Вона попросила, щоб я приїхала в суботу. В суботу ввечері я виїхала зі Стрия. Вже в поїзді вона подзвонила й сказала: «Наш Влад помер». Пам'ятаю, цілу ніч проплакала. Їхала з такою надією, що його побачу… Це було таке відчуття ніби я не марно живу, якщо когось врятувала...

Це я вже зараз розумію, що нічого не знала. Не розуміла, що ліземо не там, де треба, що це супроти будь-яких правил, що ми порушуємо всі канони тактики й будь-якого бойового зонування, і медичної підготовки в мене не було достатньої, що в мене не було тих знань, які вже зараз є. Я звикла, що в мене все під руками: шафа з ліками, апаратура, лікар скаже все, що треба, я підасестую. А там було зовсім по-іншому. Звісно, ми не могли нічого більше зробити. Якщо б це зовні була якась проблема, то так, могла б себе винити, думати, що не справилась. Хлопець не помер від кровотечі, тому можна сказати, що наша совість чиста. Довго мучилась думками, що може ми мало для нього зробили, може могли ще щось... Це відчуття дуже, дуже довго їло зсередини. Тепер розумію, що врятувати його практично було неможливо. Владиславу відірвало кусок печінки, нирку розірвало, кишечник пошкодило, й куля, відштовхнувшись від хребта і пошкодивши його, вийшла з іншого зовсім місця. По спіралі, все всередині практично понищила. Якщо б це було просте наскрізне поранення, він би вижив. А з тим що ми могли зробити?! Вісім днів він у лікарні прожив. Приїхала до Києва вже на його похорони, тіло забирали в Харків. Зі Світланою Гнип (хрещена Владислава) ми не те що поговорили, поплакали. Там я познайомилась із братом Владислава. Досить довгий час спілкувалися.

Два роки пройшло, ми знаємо, скільки вбитих, скільки поранених, калік полишалося. Досі нікого не посадили. Мені це дивно. Хочеться, щоб це були публічні, гучні справи і щоб винні були покарані. Це ж нормально хотіти справедливості?!

- Як сприймала Жидачів, людей довкола після пережитих подій?

- У мене була дуже велика надія, що люди змінилися. Вже зараз розумію, що дуже мало, не так. Ціною смерті двохсот, а то й трьохсот людей не варті ті зміни, які відбулися, вони не варті таких жертв.

Життя переламалося після Майдану. Коли я від кількох людей почула: “Майдан нічого не змінив”, мені хотілося просто кричати. Якщо Майдан нічого не змінив, тоді що може наших людей змінити?!

Я вже почала по-іншому дивитись на речі, на людей, почала більше цінувати те, що маю, своє життя. Надзвичайно було багато думок і такої переоцінки себе: що я знаю, чого я варта в цьому житті, як так доля склалася, що я опинилася на Майдані саме тоді, 20 лютого.

Інститутська, та кривава бруківка, хлопці під щитами - це я досі пам’ятаю… Там хрест такий є жертвам репресій, здається, десь метрів 3-4 від нього був паркан, під ним ми чекали, що треба буде когось витягувати, рятувати. Я пам’ятаю ту дорогу догори, пам’ятаю, як скочувалися хлопці вниз до готелю “Україна”. Я собі ту картину прокручувала й порівнювала з тим, що тут залишилося… Багато хто осуджував і мене, і тих, хто був поруч зі мною. Хтось вважав, що погана мама, бо «як ти могла не думати про дитину, а бігти кудись туди». В той момент ніхто не задумувався. Тоді не було жодної думки про страх. Ми не мали навіть касок. Друзі пізніше мені скидали фотографії, коли ми несли свого першого пораненого, то навіть будівельної каси не було. У мене на голові була лише червона пов’язка, щоб мене добре всі бачили, й білий халат, який мені дали на роботі. Халат був на мене в два рази більший, і замість того, щоб його защепити, я ним обмоталась, а вдома намалювала фломастером хреста, щоб було видно, що медик.

Що мене дуже тішить - це те, що з усіма тими, хто був у нашому медпункті, ми спілкуємось, дуже дружимо, часто перетинаємось у зоні АТО, у Києві, Львові.

Багатьох медиків Майдану сьогодні об’єднує одна важлива справа – порятунок бійців у зоні АТО. Адже найголовнішим зараз є не змарнувати ту жертву.

Більшість таких як Богдана Пеняк змогли перетворити отриманий досвід у ресурс, який сьогодні дозволяє рятувати життя багатьох військових. Вже більше як півтори року Богдана як інструктор ГО “Білі Берети” навчає військовослужбовців основ тактичної медицини. На її рахунку вже шість відряджень у зону АТО. Сьогодні 28-річна Богдана Пеняк не лише медична сестра хірургічного відділення Жидачівської ЦРЛ, інструктор ГО “Білі берети”, а й депутат Жидачівської міської ради. Вона сповнена жаги до життя, в неї багато планів на майбутнє. Сьогодні разом із колегами та однодумцями працюють над тим, щоб організувати у Жидачеві центр психологічної допомоги для хлопців, які повернулися із зони АТО, та вимушених переселенців.

“Найбільший страх — це те, що ці жертви даремні. Але вони не даремні, бо ми змінилися”, - каже Богдана Пеняк. І дивлячись на неї, на те, що вона робить сьогодні й на таких як вона віриш, що справді не даремні.

Розмовляла Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"