Передплата друкованого видання на 2021 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Багатогранність таланту Богдана Гориня

До 80-річчя від дня народження

Понад півстоліття минає від того часу, коли на небосхилі культурно-мистецького та громадсько-політичного життя древнього Львова вперше з’явилась яскрава зоря Богдана Михайловича Гориня, талановитого літературного критика, мистецтвознавця, активного громадсько-політичного та державного діяча України, якому було суджено долею стояти біля витоків національно-культурного відродження, що увійшло в новітню історію України під промовистою поетичною назвою «шестидесятництво». У переважній більшості це були представники творчої та наукової інтелігенції, яких поет В.Стус назвав «малесенькою шоптою», в чиїх жилах текла «калинова кров» і кому судилась смерть зарання. Молодому читачеві сьогодні уже тяжко уявити, якою була загальносуспільна атмосфера життя столиці Галичини після тотальної сталінської зачистки західноукраїнських земель від «буржуазного націоналізму». За словами В. Стуса, «це був час, коли хотілось «звіром вити, горілку пити і добі підставляти спите вірнопідданого лице… Радійте, лицеміри й богомази, - писав поет, - що рідний край мій – царство німоти». Здавалось, що страх увійшов у найдрібніші клітини людського організму, закрились уста найвідважніших, що знаходились у «великій зоні», тобто не були за гратами.

 

Розповідь про Богдана Гориня далеко не для газетного формату. Понад півстоліття жертовної праці в царині мистецтва, літератури, науки. Політична, державна і громадсько-суспільна діяльність. Арешти. Тюремні тортури, поневіряння і переслідування КДБ після звільнення з ув’язнення. Такі колоритні, широкомасштабні постаті як Б.Горинь потребують уже сьогодні серйозного наукового дослідження. Чого вартує тільки львівський період його кипучого творчого життя. Про найбільш значимі сторінки діяльності нашого ювіляра хотілося б наголосити.

 

Народився Богдан Горинь 10 лютого 1936 році в с. Кнісело Жидачівського району. Батько Микола у знак протесту проти насильницької колективізації залишає рідне село і переїжджає з сім’єю в м. Ходорів. Невдовзі родина будує власний будинок. Ходорів стає другою малою батьківщиною Горинів.

Навчаючись після закінчення Ходорівської середньої школи на українському відділенні філологічного факультету Львівського (сьогодні уже національного) університету ім. І.Франка, Б.Горинь обирає для наукового дослідження складну і маловивчену тему про роль і значення психології у художній творчості. Подібні теми оминали навіть імениті вчені. Його дипломна робота над дослідженням психологічних аспектів у художній творчості привернула особливу увагу багатьох відомих викладачів франкового вузу. За своїм змістом і глибиною дослідження це була майже готова кандидатська дисертація. Окремі розділи цього наукового дослідження друкуються в тодішньому журналі «Жовтень».

Власне глибока зацікавленість згаданою темою дозволяє пізніше випускникові університету Б. Гориню впевнено і достойно почувати себе у середовищі відомих львівських митців. Згодом він стає незаперечним авторитетом і визнаним лідером у галузі образотворчого мистецтва. Працюючи після закінчення вузу в Львівському музеї українського мистецтва, Богдан Миколайович друкує низку наукових статей, які набувають широкого розголосу не тільки у Львові. Молодим мистецтвознавцем, талановитим літературним критиком цікавиться інтелектуальний Київ. Згодом Б.Горинь знайомиться з найпопулярнішими поетами, письменниками, художниками, критиками столиці. Його близькими друзями стають поети Василь Стус, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, про творчість якого Богдан напише одну з найкращих літературних статей під назвою «Тихий і громовий голос Василя Симоненка».

У 1963 році Львівська обласна Спілка письменників України делегує літературного критика Гориня (навіть не члена Спілки) на четверту Всесоюзну нараду молодих письменників у Москву. Принагідно згадалась розповідь п. Богдана про поїздку на цю нараду разом із патріархом української радянської літератури Павлом Григоровичем Тичиною. Так склалося, що їхали учасники наради в одному купе поїзда Київ-Москва. Намагання Богдана завести бодай якусь бесіду на тему літератури, мистецтва П. Тичина навзаєм розповідав про свої кулінарні здібності, про смачні курячі ласощі, ароматний чай тощо. Богдан Горинь їхав з найбільшим поетом України, ранні поетичні твори якого могли б стати окрасою найславетнішої літератури світу. Але це вже їхав не поет, не громадянин , а вимучена сумлінням старша людина з переламаним національним хребтом. Наводжу цей епізод невипадково, а для того, щоб ще раз наголосити, на яку дорогу самопожертви, відваги і людських ризиків стали шестидесятники. Доля кожного з них була різною…

26 серпня 1965 року наукового працівника Львівського музею українського мистецтва, широко відомого в Україні критика і мистецтвознавця Богдана Гориня арештують. Кадебісти, мабуть, були надто далекі тоді від думки, що арешти львівської творчої інтелігенції 60-х років наберуть широкого резонансу. Адже про арешти Левка Лук'яненка і його побратимів у 1961 році мало хто знав.

Судовий процес над братами Горинями, а також М. Зваричевською і М.Осадчим розпочався 13 квітня 1966 року в будинку Львівського обласного суду. Вже 15 квітня до Львова приїжджають Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, щоб підтримати підсудних. Згодом Ліна Костенко звертається до керівництва Львівської обласної Спілки з просьбою взяти на поруки саме Б.Гориня. В’ячеслав Чорновіл у знак протесту проти закритого судового процесу відмовляється давати покази в суді. Виходячи із залу засідань, демонстративно кидає підсудним квіти. Після судової розправи, усвідомлюючи кого позбавляють свободи і які втрати знову понесе Україна, В.Чорновіл напише: «Той, хто хоч раз слухав виступ Б.Гориня чи то в Спілці письменників України, чи то на обговоренні мистецьких виставок, може збагнути, що українська художня критика, яка досі кульгає на обидві ноги, понесла відчутну втрату». Арешт Б.Гориня викликав глибоке збурення і занепокоєння не тільки мистецького Львова. Ехо жорстокої розправи КДБ-КПРС над молодим українським критиком і мистецтвознавцем поширилось у середовищі київських інтелектуалів. Хтось із тодішніх письменників згодом напише: «що, коли б не арешт та більш як двадцятирічні психологічні й фізичні випробування, то Богдана Гориня, поза сумнівом, слід було б віднести до найбільших літературних критиків та мистецтвознавців України.

Відбувши три роки покарання в таборі №11 Мордовської АРСР за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді, у 1963 році Б.Горинь виходить із «малої зали» у «велику зону», тобто повертається додому.

Судові процеси над братами Горинями настільки налякали місцеву правлячу компартійну братію, що та оголошує відкриту ідеологічну війну так званому буржуазному націоналізму. У трудових колективах, творчих спілках, освітніх закладах, що роблять, то тільки засуджують братів Горинів, просячи найсуворіших каральних заходів, аж до виселення з країни рад.

Читаєш сьогодні тогочасну документалістику і стає страшно й моторошно від одного усвідомлення, що може зробити з людини тоталітарна система. Тому й неважко уявити собі, що чекало на рідній землі політзека, дисидента, націоналіста Б. Гориня після відбуття покарання.

Спочатку робота на посаді різноробочим у будівельному управлінні «Роздолхімбуд». Потім нелегка праця у реставраційній майстерні Мукачівського замку, де була спроба фізичного знищення. Будівельне управління №5 у м. Львові. Чи не найбільшою розкішшю для Б.Гориня у післятюремний період була праця кочегаром у львівській лікарні.

У 1975 році радянське керівництво підписало в м. Гельсінки «Підсумковий акт із безпеки та співробітництва у Європі», у якому йшлося також і про дотримання прав і свобод громадян. Через рік до Львова приїжджають вже голова московської Гельсінської групи Юрій Орлов, керівник радянської групи «Міжнародна амністія» Валентин Турчин й Олександр Гінзбург. На прес-конференції перед міжнародними журналістами вони порушують питання і про братів Горинів, яким не дають роботи за фахом. Конференція викликала несподіваний резонанс за кордоном. Невдовзі Богдану та Михайлу Гориням запропонували роботу за спеціальністю.

У вересні 1976 році Б.Горинь був уже зарахований на посаду старшого наукового працівника Львівської картинної галереї (нині Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького). Після восьми років поневірянь, переслідувань, шантажу, виснажливої фізичної праці улюблена робота за фахом приносила мистецтвознавцю велику радість, моральне й душевне задоволення. Хоч і тут КДБ весь час вистежує за найменшими порухами Гориня. «Моїм хобі, - згадує Б.Горинь, - стало читання лекцій, і цьому захопленню, наче наркотику, я віддавав себе повністю». Пригадую його захоплюючі, пристрасні, глибоко фахові розповіді про мистецтво епохи Відродження: Леонардо да Вінче, Рафаеля, Мікеланджело, Рубенса. Це було щось незабутнє і неповторне у виконанні Гориня-науковця. Чогось популярнішого у мистецькому житті Львова аніж лекції Гориня тоді не було.

В історії народів, держав бувають епохи, коли митці стають провідниками нації. Горбачовська перебудова була тим останнім шансом для українського народу здобути свою незалежну державу. Б.Горинь стає у перші шеренги борців за свободу і незалежність своєї Вітчизни.

У 1988 році Богдан Миколайович обраний уже головою Львівської філії Української Гельсінської Спілки і звільняється з галереї за власним бажанням. Стає одним із членів редакції «Українського вісника» - органу УГС. Разом із М.Горинем, В.Чорноволом пише основні принципи цієї організації. Богдан Миколайович – невтомний безстрашний і постійний трибун усіх львівських мітингів. 17 вересня з ініціативи Б.Гориня у Львові було проведено грандіозну акцію протесту у зв’язку з 50-річчям окупації Західних земель України більшовиками. Невдовзі УГС, яку очолював п. Богдан, разом із Рухом проведуть в Україні найбільш велелюдну акцію – ланцюг єднання Львів-Київ завдовжки 500 км. Богдан Горинь був відповідальний за проведення ланцюга у Західній Україні, Михайло Горинь - у Східній.

Декілька слів хотілося б сказати про Богдана Миколайовича як далекоглядного, глибокомислячого і передбачуваного політика. Саме він на підставі проведення історичного аналізу розпаду імперій світу без найменших вагань передбачив розпад Радянського Союзу саме в 1992 році. На міжнародній конференції «Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки», яка проходила у Ризі 21-22 серпня 1989 року, Б.Горинь ствердно заявив: «Советский Союз готовится к двум важным событиям – розроботке и подписанию республиками нового договора о добровольной федерации к 70-летию существования империи, который выпадает на декабрь 1992 года. Активные политические процессы, происходящие во многих республиках, вселяют надежду, что юбилейный год станет годом распада Советской империи».

Для Гориня-політика завжди була характерна твердість і послідовність у відстоюванні поміркованості і зваженості у прийнятті політичних рішень. Він ніколи і ні за яких обставин не був прихильником тоді ще дуже популярного крайнього радикалізму. Цю позицію він завжди відстоював, будучи і головою Львівської обласної організації Української республіканської партії. Коли радикально налаштовані політики від демблоку у 1992 році вимагали відставки тодішнього президента України Л.Кравчука, Б.Горинь заявив: «Ми будемо підтримувати Президента в усіх його діях, які співпадають з програмою діяльності УРП… Ми не повинні допустити грузинського варіанту в Україні».

Хотілось би також сказати і про депутатську діяльність Богдана Миколайовича Гориня. Навесні 1990 року його обрано народним депутатом по 272-му Жидачівському виборчому окрузі, де він переміг з відчутною перемогою тодішнього першого секретаря Жидачівського РК КПРС Володимира Левка, про якого й досі згадує з великою повагою як достойного й порядного опонента. Це були найдемократичніші вибори за всю історію нашої незалежності. За Б.Гориня виборці віддали 78 відсотків голосів. Власне, то був час найвищого національного злету нашого народу. Хоч мало хто тоді ще розумів, на яку тяжку дорогу боротьби став наш народ. Усі негаразди суспільно-економічного життя сипались у першу чергу на голови народних депутатів від демблоку. Не раз доводилось чути докірливі запитання: а що зробив Б.Горинь для району? А народний депутат у цей найтяжчий період становлення української державності віддав усього себе роботі в комітеті закордонних справ, захищаючи молоду Українську державу на міжнародному рівні. Пан Богдан був тоді заступником голови згаданого комітету Верховної Ради. Варто згадати лише проведення у 1990 році Празької зустрічі на найвищому рівні – Наради з безпеки й співробітництва у Європі. Україні було запропоновано увійти до складу делегації Радянського Союзу, яку очолював тоді М.Горбачов. Б.Горинь і Д.Павличко їдуть у Москву і доводять свою позицію міністру закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе, заявивши, що Україна прийняла Декрет про суверенітет, а тому не буде брати участь у складі загальносоюзної делегації.

На пропозицію Б.Гориня Президент України доручив Д.Павличку, Б.Гориню, І. Драчу поїхати в Париж і довести європейській спільноті правдиву інформацію про Україну.

Постать Б.Гориня впродовж майже 10 років перебуває в епіцентрі найважливіших політичних подій Української держави. 30 вересня 1992 року він очолює парламентську делегацію на 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). З трибуни сесії голова української делегації засудив втручання Росії в югославські події початку 90-х років: «Розлом таких державних об’єднань як радянська макроімперія чи югославська мікроімперія – це процес позитивний, що відповідає правам народів на самовизначення, - наголосив у своєму виступі депутат Горинь». Щодо України, то вона засудила політику Сербії, звинувативши її в геноциді по відношенню до національних меншин. Москва нарешті зрозуміла, що Україна займає таку ж саму позицію, як і інші європейські країни.

Не можна оминути увагою і виступ Б.Гориня в листопаді того ж року на сесії Північноатлантичної асамблеї в Бельгії, в якому він застеріг учасників форуму від можливої загрози Українській держави з боку Росії за аналогією до 1918 року: «Хто може захистити Україну … якщо під якоюсь вигаданою умовою, - підкреслив голова української парламентської делегації, - буде здійснена агресія Росії по відношенню до України». Ніби у якесь чарівне дзеркало дивився тоді п. Горинь, виголошуючи ці пророчі слова.

У найвідповідальніші періоди новітньої історії України за кермом української дипломатії не один раз доводилось стояти і Богдану Гориню. Останні роки, а це майже понад два десятиліття, Богдан Миколайович Горинь – невтомний трудівник на українській літературній ниві. Він член Спілки письменників України. З-під його пера виходять романи, які являють неабиякий читацький інтерес. У його книгах оживають видатні, призабуті або й зовсім забуті постаті національної культури. Особливої уваги заслуговують книги: «У пошуках берега» про видатного українського скульптора Івана Северу, «Туга Віктора Цимбала» - твір про художника-іммігранта Віктора Цимбала, роман-колаж «Не тільки про себе» у трьох томах, в якому відображено складний життєвий героїчний шлях творчої інтелігенції України 60-90 рр., його останній твір – роман-колаж у двох томах «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» про талановиту жінку-художницю, непересічну постать мистецького Львова ІІ пол. 20 ст. висунутий Міністерством культури України, Інститутом літератури та Львівською обласною Спілкою письменників України на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка.

Такий він - наш краянин Богдан Горинь: патріот, політик, письменник, літературний критик, мистецтвознавець, державний діяч і невтомний будівничий рідної хати. Із Славним Ювілеєм Вас, пане Богдане!

З новими успіхами і великими перемогами!

Степан РЕВУЦЬКИЙ, Зоряна КНИШ, довірені особи кандидата в народні депутати України Б. Гориня на виборах 1990 року.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"