Для добровольця Володимира Баяновського найцінніша нагорода - мир

У свої 26 років Володимир Баяновський із Нових Стрілищ встиг відзначитись на Майдані та відвоювати в гарячих місцях так званої АТО. За свою активну громадянську позицію, героїзм, самопожертву та захист суверенітету України отримав нагороди з рук найвищих осіб світської та духовної влади.

7 грудня 2015 року Володимиру Баяновському за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі вручили медаль Президента України «Захиснику Вітчизни», а нещодавно, у річницю створення Самооборони Майдану, він отримав нагороду від Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета «За жертовність та любов до України».

 

Володимир родом із Нового Роздолу, а з 2009 року проживає у Нових Стрілищах. До того, як почалась Революція Гідності, хлопець працював на будовах, їздив на заробітки в Сургут. На запитання, що тебе змусило покинути все й поїхати на Майдан, відповідь була проста: «Не міг дивитися на те, як знущаються з дітей».

 

Володимир приєднався до Третьої сотні Самооборони Майдану. Після масових розстрілів й втечі Януковича разом з іншими майданівцями продовжував нести нічну варту, допомагав розшукувати зниклих, приєднавшись до «Пошукової ініціативи Майдану». «Володя, допомагав мені в розшуку зниклих активістів впродовж лютого-квітня 2014-го. Це чоловік, який знає слова «не можу» чи «не хочу». Один із перших став до лав Нацгвардії. Десятки кілометрів лісосмуг і каналізаційних стоків, міський крематорій Києва і закинуті будівлі - короткий перелік об’єктів, які ми з ним опрацювали в надії знайти сліди зниклих майданівців. Він ніколи не відсиджувався за спинами інших, завжди рвався у бій на барикаду, а потім і на фронт. Без зайвого пафосу, Володимир справжній воїн і чоловік», - ділиться жидачівець, громадський активіст Тарас Матвіїв.

Володимир Баяновський перед тим, як знову відбути в частину Нацгвардії, приїхав на вихідні додому. Тож не могла не скористатися з нагоди поспілкуватися із земляком. Говорили про Майдан, про події у зоні проведення так званої АТО, роль добровольчих батальйонів у цьому нав’язаному збройному конфлікті.

- Коли побачили, що немає користі з Майдану, наш сотник «Глобус» (Олександр Ярощук) вів перемовини з Парубієм та Кличком, щоб нашій сотні дозволили розміститися на Четвертій вежі київської фортеці (напівзруйнована цегляна цитадель XIX ст., поруч з будівлею ЦВК, куди ще влітку міська влада переселила членів Самооборони, які до останнього залишалися в центрі Києва. Серед них – бійці Третьої сотні. - Авт).

На той час Майдан чому стояв? Та для тих хлопців, які пішли добровольцями в АТО. На Четвертій вежі ми навели лад і підготували все для хлопців, які поверталися зі Сходу, щоб вони мали де відпочити. Тому що в батальйоні багато людей не киян і тоді ще військова частина не мала своєї казарми, це вже зараз є. На той час я вже пройшов медогляд і готувався поповнити ряди другого батальйону Національної гвардії України (сьогодні це батальйон ім. Героя України генерала Кульчицького, на самих початках сформований в основному з активістів Самооборони Майдану. - Авт.). Пішов у другій ротації. 7 серпня я підписав контракт на 3 роки з Національною гвардією і 13-го виїхав у Дебальцево.

На виїзді в Комісарівку (Луганська область), 28 серпня отримав поранення. Хлопці з 25-ї бригади заїхали на сєпарську територію, декому вдалося вирватися. Ми їхали їм на допомогу. З нашого батальйону 5 «двохсотих», і 19 «трьохсотих». З 25-го батальйону троє полонених (з Харкова хлопці) і двоє «двохсотих». Оскільки в нас техніки нема, ми їхали на їхній, зі зв'язком було погано, його постійно “накривали”. Дуже вдячний дідусеві з Жидачева, на жаль, не пригадую його імені, за подаровану ним каску (у серпні 2014 року військову каску Володимиру подарував голова районового Братства УПА Василь Устрицький. - Авт.).

У лютому 2015, коли відбувалося оточення Дебальцевого, ми стояли в Миронівському. Ми виїхали 4 січня, а 5 січня наш автобус потрапив в аварію з хлопцями з третьої роти, які їхали на Станицю Луганську. 9 січня відбувся бій біля Станиці Луганської. Наше завдання - проведення зачисток. Два рази наш зведений взвод виїжджав на зачистку в Вуглегірськ (лютий 2015 року). З першого разу не вдалося витягнути наших хлопців, які обороняли єдиний, що залишився, блокпост. Вони стояли в самому місті й відбивалися з останніх сил. Три доби їх тримали в кільці. Врешті вдалося прорватися й витягнути хлопців. Пізніше з деякими з них зустрічався, то вони розповідали, що коли побачили українські прапори - плакали. Плакали від того, що прорвали, що їх не лишили. З приводу Дебальцевого, то його «злили», й навіть здогадуємось які командири.

- Наскільки важливим для солдат відчувати підтримку свого командування?

- 28 серпня 2014 року, коли міна влупила по БТРі, нашого комбата теж осколками «непогано накрило», а він мав буторфанол (знеболювальне) біля себе й вколов його не собі, а тому солдатові, що сидів біля нього. Тобто я хочу сказати, що з такими людьми можна воювати, людьми які не дивляться, що в нього “звйозди” є. Наш комбат 28 серпня під'їхав машиною під взвод й сказав: «Треба 10 чоловік на виїзд». Нас тоді, правда, зібралось 13 чоловік. З нашого взводу один, його позивний «Альпініст», став «двохсотим», йому легеню й серце пробило. В броніку пуля завалялася. От… Всі решту «трьохсоті». Двоє від госпіталізації відмовилися, решту госпіталізували, комбата в тому числі. Вважаю, що якщо комбат пішов у бій, не посадив бійців у БТР, сказавши: «Слава Україні», а сам розвернувся і пішов, то це свідчить про високі моральні якості.

У нас немає власної техніки, крім машин, тому виїжджати доводиться на техніці інших бригад. Багато запитань є до керівництва, до солдатів, які досі не можуть зрозуміти, що командир - це командир, а коли бойова дія - то це бойова дія. Був випадок, коли кричиш: «Стріляй, сєпарський танк», а він каже: «В мене дуло не повертається». Або кажеш: «Повернись корпусом», тобі відповідає, що «забор поламає». Тобто люди досі не усвідомили, де вони є.

Здають з обох сторін. На зачистці в Чорнухіно (перехрестя за Дебальцево) стояв наводчик у ДПО. Коли нас почали накривати мінометами, ми помітили, що по ДПО хтось бігає. Після 15-хвилинних обстрілів вдарили РПГ, і обстріли з міномета припинилися. Наводчик був з місцевих.

Як добровольці ми знаходимось три місяці на передовій, три місяці на ротації: половину з цього відведеного часу в частині перебуваємо, півтора місяця вдома. У Збройних силах трохи по-іншому. Ти можеш 8-9 місяців в “ямі” сидіти і нічого не бачити. Командир сказав сидіти - і ти будеш сидіти. Що дуже погано в наших Збройних силах - це те, що хлопці не знають Конституції України, не знають своїх прав, про те, що в кожного є на місяць по півтори доби відпустки. Коли їм треба терміново поїхати, вони навіть не можуть своїм правом скористатися. Багато запитань є до солдат, до командирів Збройних сил України. Але поки що не дозволяють їх задавати.

- Правда сьогодні невигідна?

- Якщо люди будуть йти до правди, то вона стане вигідною. А якщо й надалі зацикляться на тому, що правда невигідна, то ми… тоді погинемо всі. Просто лишаться ті, яким не важливо, під ким жити. Зараз у Донецьку це добре розуміють.

Багато людей хоче в Євросоюз, але що це поміняє, якщо ти будеш далі плювати на сусідський паркан, викидати сміття де-небудь. Поки ми не почнемо змінюватися, нічого не зміниться. Я не чекаю чогось кращого, але сподіваюся, що діти, чи хоча б онуки, житимуть інакше. Коли наші люди перестануть боятися змін, тоді в нас щось почне мінятися.

- Ти для себе розрізняєш мирне життя і військові дії?

- Та я б сказав, оскільки нас зараз відкинули в Євсуг, а перед тим ми були в Миронівському, - це те саме мирне життя, тільки я з автоматом.

- Як солдати поміж себе називають цю війну?

- У нас нема війни. По факту антитерористична операція, що розтягнулася на два роки. Наш батальйон вже давно хочуть розформувати. Думаю, що до лютого ще наш батальйон проіснує, а далі забудеться як страшний сон. 24 лютого 2016 року планується демобілізація. Ні, нас не розформують, бо при першій потребі ми зберемося знову.

- Яка нагорода для тебе найцінніша?

- Нагорода? Напевно - мир. Коли почнеться мир і ми почнемо жити трохи по-іншому. Гроші не важливі, поки є здоров'я і ми живі, можемо їх заробити, це набута річ. Хочу, щоб наші діти жили в чистій країні, щоб люди почали змінюватися і щось робили для цих змін.

- Коли ти не будеш стояти з автоматом, чим будеш займатися?

- Спокійно піду на роботу. Не буду нікого закликати йти на військову службу, тому що розумію, що зараз це без толку, тому, що забагато в нас командирів, які побудували собі дачі не гірші ніж були у Януковича. Де крутяться гроші, там добровольці не потрібні. Але так буде доти, поки люди не зміняться.

Розмовляла Оксана ФРАНКІВ.

Надрукувати