Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Для добровольця Володимира Баяновського найцінніша нагорода - мир

У свої 26 років Володимир Баяновський із Нових Стрілищ встиг відзначитись на Майдані та відвоювати в гарячих місцях так званої АТО. За свою активну громадянську позицію, героїзм, самопожертву та захист суверенітету України отримав нагороди з рук найвищих осіб світської та духовної влади.

7 грудня 2015 року Володимиру Баяновському за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі вручили медаль Президента України «Захиснику Вітчизни», а нещодавно, у річницю створення Самооборони Майдану, він отримав нагороду від Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета «За жертовність та любов до України».

 

Володимир родом із Нового Роздолу, а з 2009 року проживає у Нових Стрілищах. До того, як почалась Революція Гідності, хлопець працював на будовах, їздив на заробітки в Сургут. На запитання, що тебе змусило покинути все й поїхати на Майдан, відповідь була проста: «Не міг дивитися на те, як знущаються з дітей».

 

Володимир приєднався до Третьої сотні Самооборони Майдану. Після масових розстрілів й втечі Януковича разом з іншими майданівцями продовжував нести нічну варту, допомагав розшукувати зниклих, приєднавшись до «Пошукової ініціативи Майдану». «Володя, допомагав мені в розшуку зниклих активістів впродовж лютого-квітня 2014-го. Це чоловік, який знає слова «не можу» чи «не хочу». Один із перших став до лав Нацгвардії. Десятки кілометрів лісосмуг і каналізаційних стоків, міський крематорій Києва і закинуті будівлі - короткий перелік об’єктів, які ми з ним опрацювали в надії знайти сліди зниклих майданівців. Він ніколи не відсиджувався за спинами інших, завжди рвався у бій на барикаду, а потім і на фронт. Без зайвого пафосу, Володимир справжній воїн і чоловік», - ділиться жидачівець, громадський активіст Тарас Матвіїв.

Володимир Баяновський перед тим, як знову відбути в частину Нацгвардії, приїхав на вихідні додому. Тож не могла не скористатися з нагоди поспілкуватися із земляком. Говорили про Майдан, про події у зоні проведення так званої АТО, роль добровольчих батальйонів у цьому нав’язаному збройному конфлікті.

- Коли побачили, що немає користі з Майдану, наш сотник «Глобус» (Олександр Ярощук) вів перемовини з Парубієм та Кличком, щоб нашій сотні дозволили розміститися на Четвертій вежі київської фортеці (напівзруйнована цегляна цитадель XIX ст., поруч з будівлею ЦВК, куди ще влітку міська влада переселила членів Самооборони, які до останнього залишалися в центрі Києва. Серед них – бійці Третьої сотні. - Авт).

На той час Майдан чому стояв? Та для тих хлопців, які пішли добровольцями в АТО. На Четвертій вежі ми навели лад і підготували все для хлопців, які поверталися зі Сходу, щоб вони мали де відпочити. Тому що в батальйоні багато людей не киян і тоді ще військова частина не мала своєї казарми, це вже зараз є. На той час я вже пройшов медогляд і готувався поповнити ряди другого батальйону Національної гвардії України (сьогодні це батальйон ім. Героя України генерала Кульчицького, на самих початках сформований в основному з активістів Самооборони Майдану. - Авт.). Пішов у другій ротації. 7 серпня я підписав контракт на 3 роки з Національною гвардією і 13-го виїхав у Дебальцево.

На виїзді в Комісарівку (Луганська область), 28 серпня отримав поранення. Хлопці з 25-ї бригади заїхали на сєпарську територію, декому вдалося вирватися. Ми їхали їм на допомогу. З нашого батальйону 5 «двохсотих», і 19 «трьохсотих». З 25-го батальйону троє полонених (з Харкова хлопці) і двоє «двохсотих». Оскільки в нас техніки нема, ми їхали на їхній, зі зв'язком було погано, його постійно “накривали”. Дуже вдячний дідусеві з Жидачева, на жаль, не пригадую його імені, за подаровану ним каску (у серпні 2014 року військову каску Володимиру подарував голова районового Братства УПА Василь Устрицький. - Авт.).

У лютому 2015, коли відбувалося оточення Дебальцевого, ми стояли в Миронівському. Ми виїхали 4 січня, а 5 січня наш автобус потрапив в аварію з хлопцями з третьої роти, які їхали на Станицю Луганську. 9 січня відбувся бій біля Станиці Луганської. Наше завдання - проведення зачисток. Два рази наш зведений взвод виїжджав на зачистку в Вуглегірськ (лютий 2015 року). З першого разу не вдалося витягнути наших хлопців, які обороняли єдиний, що залишився, блокпост. Вони стояли в самому місті й відбивалися з останніх сил. Три доби їх тримали в кільці. Врешті вдалося прорватися й витягнути хлопців. Пізніше з деякими з них зустрічався, то вони розповідали, що коли побачили українські прапори - плакали. Плакали від того, що прорвали, що їх не лишили. З приводу Дебальцевого, то його «злили», й навіть здогадуємось які командири.

- Наскільки важливим для солдат відчувати підтримку свого командування?

- 28 серпня 2014 року, коли міна влупила по БТРі, нашого комбата теж осколками «непогано накрило», а він мав буторфанол (знеболювальне) біля себе й вколов його не собі, а тому солдатові, що сидів біля нього. Тобто я хочу сказати, що з такими людьми можна воювати, людьми які не дивляться, що в нього “звйозди” є. Наш комбат 28 серпня під'їхав машиною під взвод й сказав: «Треба 10 чоловік на виїзд». Нас тоді, правда, зібралось 13 чоловік. З нашого взводу один, його позивний «Альпініст», став «двохсотим», йому легеню й серце пробило. В броніку пуля завалялася. От… Всі решту «трьохсоті». Двоє від госпіталізації відмовилися, решту госпіталізували, комбата в тому числі. Вважаю, що якщо комбат пішов у бій, не посадив бійців у БТР, сказавши: «Слава Україні», а сам розвернувся і пішов, то це свідчить про високі моральні якості.

У нас немає власної техніки, крім машин, тому виїжджати доводиться на техніці інших бригад. Багато запитань є до керівництва, до солдатів, які досі не можуть зрозуміти, що командир - це командир, а коли бойова дія - то це бойова дія. Був випадок, коли кричиш: «Стріляй, сєпарський танк», а він каже: «В мене дуло не повертається». Або кажеш: «Повернись корпусом», тобі відповідає, що «забор поламає». Тобто люди досі не усвідомили, де вони є.

Здають з обох сторін. На зачистці в Чорнухіно (перехрестя за Дебальцево) стояв наводчик у ДПО. Коли нас почали накривати мінометами, ми помітили, що по ДПО хтось бігає. Після 15-хвилинних обстрілів вдарили РПГ, і обстріли з міномета припинилися. Наводчик був з місцевих.

Як добровольці ми знаходимось три місяці на передовій, три місяці на ротації: половину з цього відведеного часу в частині перебуваємо, півтора місяця вдома. У Збройних силах трохи по-іншому. Ти можеш 8-9 місяців в “ямі” сидіти і нічого не бачити. Командир сказав сидіти - і ти будеш сидіти. Що дуже погано в наших Збройних силах - це те, що хлопці не знають Конституції України, не знають своїх прав, про те, що в кожного є на місяць по півтори доби відпустки. Коли їм треба терміново поїхати, вони навіть не можуть своїм правом скористатися. Багато запитань є до солдат, до командирів Збройних сил України. Але поки що не дозволяють їх задавати.

- Правда сьогодні невигідна?

- Якщо люди будуть йти до правди, то вона стане вигідною. А якщо й надалі зацикляться на тому, що правда невигідна, то ми… тоді погинемо всі. Просто лишаться ті, яким не важливо, під ким жити. Зараз у Донецьку це добре розуміють.

Багато людей хоче в Євросоюз, але що це поміняє, якщо ти будеш далі плювати на сусідський паркан, викидати сміття де-небудь. Поки ми не почнемо змінюватися, нічого не зміниться. Я не чекаю чогось кращого, але сподіваюся, що діти, чи хоча б онуки, житимуть інакше. Коли наші люди перестануть боятися змін, тоді в нас щось почне мінятися.

- Ти для себе розрізняєш мирне життя і військові дії?

- Та я б сказав, оскільки нас зараз відкинули в Євсуг, а перед тим ми були в Миронівському, - це те саме мирне життя, тільки я з автоматом.

- Як солдати поміж себе називають цю війну?

- У нас нема війни. По факту антитерористична операція, що розтягнулася на два роки. Наш батальйон вже давно хочуть розформувати. Думаю, що до лютого ще наш батальйон проіснує, а далі забудеться як страшний сон. 24 лютого 2016 року планується демобілізація. Ні, нас не розформують, бо при першій потребі ми зберемося знову.

- Яка нагорода для тебе найцінніша?

- Нагорода? Напевно - мир. Коли почнеться мир і ми почнемо жити трохи по-іншому. Гроші не важливі, поки є здоров'я і ми живі, можемо їх заробити, це набута річ. Хочу, щоб наші діти жили в чистій країні, щоб люди почали змінюватися і щось робили для цих змін.

- Коли ти не будеш стояти з автоматом, чим будеш займатися?

- Спокійно піду на роботу. Не буду нікого закликати йти на військову службу, тому що розумію, що зараз це без толку, тому, що забагато в нас командирів, які побудували собі дачі не гірші ніж були у Януковича. Де крутяться гроші, там добровольці не потрібні. Але так буде доти, поки люди не зміняться.

Розмовляла Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"