Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Культурологічний шок від Антіна Мухарського

Те, що він робить, називає музично-культурологічним проектом. У супроводі антитоталітарного гурту «Сталін енд Гітлер капут» професор антропології Орест Лютий культурологічно шокує український медійний простір.

Орест Лютий – це не Антон Мухарський і не Антін Мухарський, то - окрема істота, яка умовно, за міфологемою, проживає в місті Стрий Львівської області, є лютим бандерівцем, лютим націоналістом, який оголосив боротьбу імперському комуно-фашизму, русифікації, російській попсі, шансону і всім тим мистецьким маркерам, якими просякнутий український радійний простір. Він воює на культурологічному і медійному фронті. Форми він обрав як лагідної, так і суворої українізації, поставивши собі за завдання десакралізувати певні імперські міфи у вигляді пропагандистської пісні, духовних скрепів шансону.

 

Його мало крутять по радіо і майже не показують по телевізору, а в мистецькому середовищі ця постать є дуже затребуваною. Особливо глядачі полюбили шоумена за авторську передачу «Зелена лампа» на ТВі та за резонансний мистецько-культурологічний проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм».

 

Антін Мухарський - український культуролог, шоумен, публіцист в образі Ореста Лютого провадить в Україні «Лагідну українізацію». Бо саме так, лагідно, на думку ведучого, треба формувати модернову українську націю. Антін – високоосвічена людина, яка добре розбирається в нашій історії, культурі і сучасному мистецтві, має свій погляд на те, що сьогодні відбувається.

З ним приємно і легко спілкуватися. До редакції «Нового часу» Антін завітав наприкінці жовтня. Прибув на запрошення свого друга Михайла Титикала, який саме балотувався у депутати, і це був такий собі «підкуп виборця Мухарським».

- Як часто ти буваєш на західній Україні і чим ми відрізняємося, на твою думку, від всієї іншої України?

- На західній Україні буваю майже щомісяця. Львів, Франківськ, Закарпаття, Тернопіль, Луцьк. Чим ви відрізняєтеся від Києва? Скажу словами сучасного історика Ярослава Грицака: Галичина – як серце, яке пульсує, б’ється і розносить кров українства по всій Україні. На жаль, через певні перепони ця кров в українському організмі не доносилась до донецької, луганської і загалом східної частини організму. Зараз там наступила гангрена, і нині ми думаємо, як поступати: чи ампутувати, чи якось заліковувати.

Якщо говорити про західну Україну – Галичину, то, судячи зі стосунків, які існували між людьми, що тут жили з владою (поляками, австро-угорцями), то ці взаємовідносини можна охарактеризувати таким словом: гоноровість. Це певна самосвідомість людей, готовність об’єднуватися, небажання бути заручниками тієї чи іншої імперії. Це було набагато більше притаманно саме галичанам у порівнянні з тією ж центральною чи східною територією України.

- У свій час чоловік на ім’я Дмитро Табачник, що ніби був міністром освіти, цю «галицьку гоноровість» назвав «жлобством». Сьогодні його в Україні немає (ховається від «галицьких жлобів» в Ізраїлі), проте, що скажете з цього..?

- Націям, що мусять виживати, притаманна консервативність. Тому консерватизм, як риса, яка допомагає нації виживати, – необхідний. В умовах відкритого світу, який живе вільно і перед ним питання виживання ніколи не стояло, справді консерватизм є анахронізмом. Яскравий приклад – англійці і шотландці. Перші теж вважають шотландців такими «скруджами макдагами», селянами і хуторянами, які замкнуті на собі. Але ця консервація певних ментальних й національних рис зберегла цю націю і як матрична система, як ДНК народу постійно працює на відновлення і поновлення нації.

Я пригадую Майдан: спочатку там зібралися інтелігентні люди, які ніколи важко фізично здебільшого не працювали, вважали, що, йдучи на Майдан і підтримуючи людей, ми беремо активну участь у революційних процесах. А потім… приїхали з Галичини серйозні дядьки з порепаними від роботи долонями, збудували барикади, поставили замість «палаточок» справжні намети і сказали, що ми ось цими руками цього Януковича удушимо… І бачачи їх, люди повірили: вдушать!

Хто б що сьогодні не говорив, саме галичани були основою Майдану.

А потім, коли прийшла справжня біда, вони з вогнем у серці, не задумуючись, поїхали на Схід копати окопи і рити бліндажі. Хіба це підпадає під ознаку «жлобства»? Жлоб – це людина безхарактерна, куди вітер – туди й він. Жлобство – це безвідповідальність і байдужість.

- Давай поговоримо про українську державність. 23 роки незалежності, проте чи маємо державу? Спитаю гостріше: наскільки «державність» притаманна нашим людям?

- Дуже мало притаманна. У нас завжди існувала боротьба умовної анархії, якою була козаччина, зокрема Запорізька Січ, з державністю. Були гетьмани і були кошові, які умовно підпорядковувалися гетьманам, хоч насправді цього ніколи не було. Пряма аналогія сьогоднішніх добровольчих батальйонів… Оця постійна боротьба між анархією і позадержавним самостійництвом (Холодний Яр, махновщина) завжди входили у суперечку з намаганнями побудувати власну Українську державу. Останній приклад був 100 років тому, коли після тих переворотів чи революцій в Росії, в Україні відбувалися спроби державницьких процесів створення України. Не вийшло, бо не змогли знайти того ж порозуміння представники УНР, серед яких було багато галичан з тими ж холодноярівцями чи махновцями. Тоді ми втратили державу, бо цим скористалися наші одвічні сусіди. Сьогодні ми знову це бачимо. Я часто буваю у зоні АТО з виступами, знаю настрої. Справді сьогодні там є багато тих, хто розчарований нинішньою владою. Більше того, є багато тих, хто готовий йти на Київ. Я таким гарячим головам кажу: хлопці, схаменіться, це вже було, і після цього на сотню років ми втрачали можливість стати державою. Революція має бути цивілізаційна. Це наш з вами вибір, якщо ми справді хочемо бути частиною Європи, а не просто потрапити туди на заробітки.

- Коли Антін Мухарський заразився бандерівщиною?

- З Орестом Лютим Антін Мухарський особисто познайомився в 2011 році. Сталося це в Одесі, де я вів один захід, на якому була присутня вся верхівка партії регіонів. Я спілкувався українською, і до мене підскочила одна тітка у роках: «Чтобы вы никогда, слышите, не смели в Одессе говорить на этом языке…». Тоді я зрозумів, що це війна, яка дійсно триває у суспільстві. Саме тоді народився Орест Лютий. Довелося круто розвернути свою творчу кар’єру, бо коли зазвучали пісні Ореста – вибір був зроблений. Я не можу бути і вашим, і нашим. І почалася війна проти змоскальщення, проти окупантів, в культурологічному, інформаційному просторі, в рамках існування популярної пісні.

- Наскільки Орест Лютий заважає у реальному житті Антіну Мухарському?

- Я розділяю цих двох людей. Коли мене питають, хто я, кажу, що я Антін Мухарський. Раніше я був Антоном Мухарським… Я народився абсолютно в російськомовній родині, корінний киянин в коліні діда-прадіда. Вперше українську мову я почув у 13-14 років. У 70-80-ті у Києві майже не розмовляли українською. Повернувшись з армії у 89-му, я потрапив в іншу країну, де зазвучали «Брати Гадюкіни», де літературний гурт «БУБАБУ» - цей галицький феномен - заставив нас прочитати Винничука, Андруховича. Це було тим маркером, завдяки чому я почав ідентифікувати себе як українець. Це було: i am not soviet union, я не руский. Я українець. До Заходу це дійшло після першої революції 2004. Ось так у 90-х з’явився Антін Мухарський, а у 2011 – Орест Лютий. Сьогодні у нас з’явився наш руський брат Іпатій Лютий, а незабаром до нас приєднається відомий український агрошансоньє Анатолій Рапс. Скажу по секрету, готуємо до Нового року новий проект на одному з телеканалів.

- Чому тебе перестали показувати по телевізору?

- Телебачення – це гроші. Запрошують на різні проекти «пагаваріть» про…. Я не йду. Це мені перестало бути цікавим. Ходжу тільки на проекти, пов’язані з культурою і політикою. Є канали, на які я принципово не ходжу.

- На твою думку, скільки часу ще в Україні буде затребувана творчість Ореста Лютого?

- До того часу, поки ми не розвалимо Російську імперію. Орест чітко поставив собі таке завдання.

- Ти приїхав до Жидачева на запрошення Михайла Титикала, який вважає тебе своїм другом. Як так сталося?

- Я теж маю за честь Михайла Федоровича вважати своїм другом. Познайомилися на березі Чорного моря. Спочатку, щоправда, з його донькою Ларисою, яка стала хресною мого першого сина. Це було поблизу Вілково, ми каталися на скутері, смажили шашлики і в міру розпивали гарні південні вина. Говорили про політику, і думки Михайла Федоровича, який знає ці процеси зсередини, мені були дуже цікавими. Ось так і зав’язалася дружба. Я ціную людей, які вміють щось робити. Михайло Федорович серед таких. Сьогодні, на жаль, розвелося багато бездарів, людей малопрофесійних, які заважають будувати державу.

- Скільки політиків були друзями Антіна Мухарського і скільки їх залишилося у Ореста Лютого?

- Знаєш, я до політиків, особливо київських, особливо тих, хто заходить до Верховної Ради, ставлюся дуже з обережністю. Політика в Україні - це така велика діжка з капустою, і якщо туди потрапляє наливне свіже яблучко, то через два дні воно стає також кислим… На жаль, змінити це поки що неможливо. Так вже склалося, що Київ робить їх іншими. Може, процеси децентралізації влади, які нині декларуються тими ж політиками, зможуть переламати цю ситуацію, якщо ці процеси справді щирі і втілюватимуться у наше життя.

- Чи може статися так, що Антін Мухарський стане політиком?

- Ні. Хоч, як кажуть, ніколи не кажи ніколи.  Я майже три місяці був радником міністра культури Кириленка, надивився всю цю кухню… Ні, не хочу, це не для мене, своєю творчістю я зроблю більше.

- Не можу обійти тему, яка, можливо, не дуже тобі до вподоби, – твої стосунки з дружиною Сніжаною Єгоровою.

- Немає стосунків. Причиною нашого розриву стала геополітика. В даному випадку Сніжана є повною противницею моєї творчості.

- І це єдина причина?

- Може, це звучить і зарозуміло, але так у нас виникли суперечності у світосприйнятті й ідеології. Те, чим я займаюся, у неї асоціюється з «націонал-фашизмом»…

У нас важкий етап стосунків, зважаючи на те, що маємо троє спільних дітей, які від цього дуже страждають. В тому числі і від журналістів, які перекручують і інколи відверто брешуть. Я прийняв для себе рішення не коментувати цю ситуацію.

Розмовляв Андрій Данилець.

Антін Мухарський:

Завдання кремлівських політтехнологів – зробити так, щоб все українське асоціювалося з терміном "фашизм.

Героями стають тільки після смерті. Тільки час визначає, наскільки постать є героїчною в контексті тієї чи іншої країни. Змінюються часи, змінюється історія, змінюються і герої. Той, хто сьогодні був героєм, завтра може бути викинутим на смітник історії. Тому до слова "герой" я ставлюся із великою обережністю.

Серед пріоритетів української влади культура не з'явиться ніколи. Ще 10-15 років тому я мав на це якісь сподівання. Зараз я їх абсолютно втратив. Зокрема, я чітко розділяю культуру на дві базові складові: митців, що працюють як обслуговуючий персонал на "сильних світу цього" і для мас (масова поп-культура, шансон, серіали і т.д.), і безпосередньо культуру, яка створює нові змісти, творить контекст сучасності та є конкурентоздатною у світі, бо резонує і рефлексує на ту проблематику, яка існує в соціумі.

Еліта для мене – це аристократизм духу, превалювання суспільних цінностей над особистими інтересами, планетарний погляд на проблематику сучасної України, а не вузьколобе містечкове мислення. Оскільки таких людей в Україні мало, а особливо у політикумі, то для мене елітою нації є переважно ті люди, які працюють у культурологічному контексті буття.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"