Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Семен Михайлишин. Наперекір долі

14 жовтня – особливий день для дев’яносторічного Семена Степановича Михайлишина, що проживає в с. Антонівці. Це не тільки свято Покрови Пресвятої Богородиці, а й день створення Української Повстанської Армії, істинно народної армії. Семен Михайлишин з особливим трепетом згадує в цей день всіх своїх побратимів, з якими йому, тоді ще 19-річному юнакові, пощастило запізнатися у підпільній діяльності. Він до дрібниць пам’ятає події тих часів, хоча збігло вже понад шістдесят літ.

Семен Михайлишин народився 27 вересня 1925 року у Козівському районі на Тернопільщині. В 19 років став на бік УПА. Якраз формувалась нова сотня, яку мав очолити “Рен”. Вишкіл проводили в лісничівці поблизу села Конюхи. Тут молоді хлопці, такі як Семен, проходили військову виправу, ідеологічний вишкіл. «Вчили по-пластунськи рухатись, з крісом управлятися. Через пошкоджену руку не міг всі вправи з крісом робити. Ройовий побачив, що мені не все вдається, звернув увагу, що неправильно зробив. Мій колега пояснив йому, що в мене рука не згинається.

Вночі ми виїхали з лісничівки за ліс. То вже була пізня осінь, трошки приморозок брався. Раненько встаємо. Кличуть мене: «Циган» (таке було моє псевдо), до доктора». Доктор каже: «Здавай зброю, здавай мундир, все обмундирування здавай». То все я собі сам пристарав, у німців забрав, але мусів все здати. Щоправда, лишилися на мені черевики й штани. Все решту довелося здати. Наказали вертатися додому.

Як тільки прийшов додому, забрали мене в кущову боївку, призначивши головним на п'ять сіл, де тримав зв'язок між станичними».

На плечах юнака лежала величезна відповідальність, будь-яка помилка в конспірації - й все могло закінчитись великими жертвами. Свідченням того, що йому довіряло вище керівництво, послужив той факт, що одного дня він мусів забезпечити надійне місце для приїзду самого військовокомандувача Романа Шухевича. Разом із ним їздило 8 охоронців, тож Семен мусів знайти відповідне помешкання й впевнитися, що станиця надійна.

«У 1945 році 16 серпня районовий зв'язковий видав наш постій. Прийшов у Бережанське НКВД й замельдував нас, що ми в лісі. Він сам виліз із криївки і здав, а його побратим застрелився. Нас було всього восьмеро у боївці. Всіх же було тридцять, але в різних місцях.

Над ранком пастухи гнали худому до лісу на пашу. Більшовики чекали, поки перейдуть пастухи, й пішли в наступ. Пастухи нам сказали, що вже є більшовики. Ми почали тікати далі в ліс. Відійшли кілометрів десять. Ніхто не сподівався, що нас збираються оточити.

Перейшовши в другий, ліс ми на хвилю сіли перепочити. Кущовий каже: «Я щось зголоднів». Я ж мав кусок хліба, завиненого в шинелю, яку підвісив на дерево. Старалися мати при собі хліб, але більше ходили голодні. Кажу йому: «Та бери хліб з шинелі». Не вкусив він більше двох разів, як більшовики його вбили. Ми тікати. А куди? Тікали, куди виділи. Ми думали: то далі ліс, а там гора й поляна. Гора велика й терня. Залізти в терня — вб'ють. В копицях зерна ховатися? Також вб'ють. Я тікаю далі й зі мною два колеги. Кулі б'ють розривні по різні боки, порох очі засипає. Мене ранили в ногу, я впав. До мене підійшли двоє. Один каже: «Давай я доб'ю». Молоді ще були. Другий каже: «Ні, не треба». У той час старший їхній кричить, тягти мене до нього. Вони злі були, бо довелося мене нести, нога розірвана, тож сам йти не можу. Трьох з наших вбили, двох ранили й троє втекли.

Більшовики побачили жінку, яка везла коноплі в річку мочити. Коні в неї забрали, повантажили вбитих на низ, а ранених зверху. Повезли до села. Там зробили собі обід. До Бережан приїхали десь година п'ята ввечері. Коли приїхали, в НКВД привели того, хто нас видав. А він мене фактично не знав, може бачив на станиці, але зі зброєю ніколи не бачив. Його питались, чи знає він такого Бея (командир СБ). Він казав, що не знає. Ще за одного питали. Мене також «не сипав», може жалів. Я не був у формі, а в цивільному одязі, тому коли казав, що пас худобу, повірили.

В лікарню відвезли. У лікарні була партійна фронтовичка лікарка, нічого не розумілася у лікуванні. Мого колегу лікувала, він був у трьох місцях поранений. До нього родичі щодня навідувалися. Лікарня охоронялася, але охорона яка - стрибки, місцеві, або з Польщі набирали. Лікарка не вміла заложити витяга, щоб вирівняти ногу. Той хлопака аж дістав зараження, і я також від того її лікування.

Добре, що приїхали двоє хірургів - чоловік і дружина. Наші, українці. Вони робили операцію мені одну, потім другу. Тоді ж не було медикаментів, бинта не було, клоччям перев'язували. Він мене врятував, а колегу вже не зміг.

Тоді мене відпустили. Ходити я не міг. Енкаведист, що командував облавою, питав мене: “Що тобі в ногу?”. Кажу: “Вогнений перелом” . А він далі: «Чому ти боявся сказати, що ти ранений?» Кажу: «Мені так у довідці написали: «вогнений перелом», то так і вам кажу». Мені якраз привезли саморобне полотно. Він подивився на той звій полотна на столі, а йому треба було до шинелі, й шафу файну запримітив. Хотів собі забрати. Я кажу, що та шафа мого брата, він був професійним кравцем, його німці забрали, й не знаю, де він тепер. Все одно він мене забрав у гарнізон, завів до одної хати. Не дуже бив, пару раз копнув у живіт…

У 1949 році хлопці забили начальника фінвідділу. Почалися масові арешти. Взяли й мене. Той самий енкаведист до мене: «Ну, що, ми ще вспіли тебе арештувати?» Як мене почали добре молотити, били вже без пощади. Найгірше, коли били по нирках, тоді кров пускалася носом і ротом. Відливали. Думав, що вже прощаюсь із життям. Питали: «Хто тебе привів у повстанську армію?». Кажу: «Його нема, він побитий».

Після того мене відправили в Тернопіль, де тримали рік, стягали слідство. Там вже не били. Тоді судили. Військовий трибунал, вища міра покарання.

- Що скажете?

- Що можу сказати? «Дякую», - сльози покотилися, хоча до того ніколи не плакав.

- На кару смерти.

Після того, як вийшли з наради, кару смерті замінили 25 роками тюремного ув'язнення. Відправили в Караганду.

 

Хоч як було нелегко, але Семен Степанович витерпів й ці поневіряння долі. Лагерне життя для політв’язнів було не з легких, не раз доводилось відстоювати своє право на життя. Хоч і був інвалідом, але від роботи не звільняли. Працював у підінвалідній бригаді.

«За Сталіна пишіть, не пишіть – марно. Вже після смерті Сталіна стало легше. Колега, видно, був щасливий на руку, бо кому не написав - усім приходила відповідь. Написав і мені жалобу до Ворошилова й у воєнний Прикарпатський округ. Через місяць приходить з воєнного округу відповідь: зняти 18 років. Ще лишався рік».

За всі ці сім років майже рік (260 діб) Семен Степанович відсидів у карцері. Коли прийшов день на звільнення, сказали, що до батька не може повернутися. «Поїдеш у Красноярськ до сестрьонки». Через кілька років вже з дружиною Анною та донькою все ж повернувся на Тернопільщину. Облаштовував своє життя: придбав хату, влаштувався на роботу. У 1960 році народився син. У 1971 році з сім’єю приїхав до с. Антонівки Жидачівського району. Тут жила сестра дружини Орися Малик (Капустинська), й дружина хотіла переїхати ближче до сестри. Так оселилися на Журавнівщині.

Поранення, тюремне ув’язнення не пройшло безслідно. Семен Степанович втратив дві ноги. Сьогодні у свої дев’яносто років на інвалідному візку з сміховинною пенсією, якої навіть не вистачає на ліки, ні про що не шкодує. Гіркота та осад на душі лише від того, що попри визнання УПА воюючою стороною влада незалежної України так мало дбає про тих, хто виборював цю незалежність, хто вірив в те, що Україна буде.

На схилі віку Семенові Степановичу тяжко бачити. як важка хвороба підточує сили його сина, а він безпорадний перед цим черговим викликом долі, бо й сам потребує сторонньої допомоги. Дякує Богу, що донька Ірина з ним і опікується братом. Допомагають добрі люди.

Дуже зрадів Семен Михайлишин, що про його уродини пам’ятає голова районового Братства ОУН-УПА Василь Устрицький. Василь Григорович, хоч теж хворіє й не може багато часу приділяти своїм побратимам, знаходить сили, час і можливість бодай у такі ювілейні дати привітати ветеранів УПА. Василь Григорович вручив ювіляру вітальну грамоту, невеличку грошову премію. Також поклопотав перед обласним депутатом Михайлом Титикалом про виділення матеріальної допомоги для хворого сина Семена Степановича. Дякує міському голові Жидачева В. Левкові за те, що не відмовляє у послузі й за потреби виділяє машину.

Ветерани УПА Жидачівщини, яких залишилося вже так мало, від нас сьогодні потребують не почестей та нагород, а поліпшення соціально-побутових умов – це те, що гарантоване їм законом, та звичайної людської уваги.

Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"