Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Михайло Підгайний. 390 днів без вістей

«Підгайний Михайло Йосипович зник 05. 09. 2014 року під час обстрілу їх колони у Пісках. Зникло 17-19 хлопців. Командування частини і представники військкомату ніякої інформації не мають. Якщо у вас є будь-яка інформація про його місце перебування, повідомляйте її на гарячу лінію: 0 (800) 210-135. Статус на цей час: зник безвісти». Така скупа інформація розміщена на пошукових сайтах у мережі Інтернет про нашого краянина, жителя с. Вербиці 36-річного Михайла Підгайного. Вже понад рік рідним нічого про нього не відомо.

 

Невідомість, що спустошує й водночас обнадіює, адже кожний день збільшує шанси на те, що Михайло живий. Такі думки додають наснаги до пошуків брата двоюрідній сестрі Галині Михайлівні Базарко та Михайловому товаришеві й роботодавцеві, ходорівчанину Ігорю Михайловичу Лозінському. Вони чи не єдині хто переймається долею зниклого в зоні ведення АТО Михайла Підгайного.

 

Михайло народився 3 вересня 1979 року в Криму, проте в шестирічному віці разом із батьками для яких він був довгоочікуваною та єдиною дитиною, повернулися до Вербиці. Там зростав, навчався. Працював у м. Ходорові. Служив у війську, але не повний термін оскільки мусів доглядати за батьком. Батьки рано померли, а власної сім’ї Михайло ще не встиг надбати. Коли прийшла повістка, хоч і не горів бажанням служити, але й не уникав мобілізації. Пишався, що потрапив саме до 80 аеромобільної бригади. На початках давалося важко, адже всі добре пам’ятають до якого жалюгідного стану була доведена українська армія. Не було найнеобхідніших речей. Велику підтримку Михайлові надали волонтери із м. Жидачева, зокрема Володимир Гаврон та його друзі, що згодом організували ГО «Народний легіон». Головним помічником та порадником для Михайла Підгайного був також й Ігор Лозинський, який дбав про те, щоб хлопець був повністю забезпечений як формою так і елементами захисту. Двоюрідна сестра також допомагала чим могла, але вона мусіла дбати й про зятя Дмитра Михайлишина, якого мобілізували одночасно з братом. Спершу двоє хлопців перебували разом та згодом їх розділили в різні військові частини. Дмитро потрапив у 128-ий гірсько-піхотний батальйон, а Михайло - в десантники.

Мобілізували в лави ЗСУ Михайла Підгайного 1 серпня 2014 року, а вже 5 вересня рідні втратили з ним будь-який зв'язок. Про те, що Михайло зник рідним військові повідомили аж 28 вересня. З того часу почалися пошуки, що наразі не дали результату.

5 вересня стало тим днем, що розділив долю Михайла на до і після. Що саме сталося в ці вересневі дні можна дізнатися із скупих матеріалів справи, що отримала Галина Михайлівна та з не багатьох повідомлень у ЗМІ.

Серпень-вересень 2014 року увійшов в історію України важкими кривавими подіями. У середині серпня сили АТО блокували терористів в районах Луганська, Донецька та Горлівки. Українським військовим майже вдалося зайняти Іловайськ, зосередити свої зусилля на утриманні висоти неподалік кургану Савур-Могила. Ситуація кардинально змінилася, коли бандугрупування бойовиків так званих ДНР та ЛНР підсилили російські регулярні війська. Впродовж тижня запеклих боїв з терористами та російськими військовими без достатньої підтримки з боку командування ЗСУ українські війська зазнавали втрат. Російські війська повністю займають лінію фронту на схід. Важка артилерія супротивника планомірно зрівнювала з землею українські позиції.

Лише через рік після «Іловайського котла» громадськість дізнається частину правди. 20 серпня 2015 року головний військовий прокурор Анатолій Матіос оприлюднив список український військових та міліціонерів, які загинули під Іловайськом. У списку значиться 366 загиблих. Опізнаними на сьогодні є лише 209 загиблих воїнів АТО.

Про те, що сталося 5 вересня 2014 року поблизу населеного пункту Щастя не розкажуть розлого в новинах. Вже пізніше рідні та близькі дізнаються обставини загибелі 35 та 19 зниклих безвісти військовослужбовців. У цей день у засідку бойовиків потрапили бійці «Айдару» на допомогу їм підійшли бійці 80-ї аеромобільної бригади. Внаслідок бою загинуло 35 бійців та зникло безвісти 19 осіб. Ось як описує ці події волонтерська група пошуку зниклих «Чорний тюльпан», яким вдалося ідентифікувати останки 23-х річного солдата 80-ї окремої аеромобільної бригади Володимира Соломчука, який загинув 5 вересня 2014 року та був похований на одному із кладовищ Дніпропетровська, як невідомий солдат: «Після виконання завдань посилена п'ята аеромобільна рота військової частини А0284, рухаючись у складі військової колони з п'яти бронетранспортерів та одного танку, поверталася зі сторони населеного пункту Металіст (Слов'яносербський район Луганської області) по трасі у напрямку села Щастя. Між селами Стукалова Балка та Цвітні Піски, близько 18:14-18:40 5 вересня 2014 року військова колона потрапила у засідку. Українських військових з лісосмуги обстріляли терористи ЛНР та російські солдати. БТР (орієнтовно бортовий №125), на якому знаходився Володимир Соломчук підірвався на фугасі, з’їхав у кювет та по інерції проїхав через лісосмугу, за якою зупинився. На цьому бронетранспортері та всередині знаходилась більшість військовослужбовці третього взводу п'ятої роти батальйону. Решта техніки колони, вступивши у коротко-тривалий бій, продовжила рух у напрямку села Щастя. Підбитий БТР з військовими кинули напризволяще. Подальша їх доля була невідома, адже територія, де відбулось бойове зіткнення, контролювалася терористами ЛНР. Загалом, після цього бою зниклими безвісті вважаються 19 військовослужбовців 80-ї окремої аеромобільної бригади».

Деякі деталі можна дізнатися й зі звіту, який отримала двоюрідна сестра зниклого Михайла Підгайного. Ось що у ньому зазначено: «5 вересня біля 16.00-17.00 підрозділ 80 ОАмБр в складі 2-х танків та 5-ти БТР-80 на трасі між н.п. Весела Гора та н.п. Металіст в районі н.п. Цвєтниє Пєскі (за деякими даними йшов на допомогу взводу Калиновського), попав у засідку й поніс великі втрати. Загинуло – 5 в/сл, було поранено – 9 в/сл, зникли безвісти – 19 в/сл. (18 – в/сл 5 аеромобільно-десантної роти та заступник командира)».

Лише 8 вересня в «час тиші» українській владі вдалося домовитися із бойовиками, наслідком чого стало повернення 40 тіл загиблих українських вояків, серед них із батальйону «Айдар» та десантників 80 окремої аеромобільної бригади. Опізнані тіла загиблих відправили додому, 28 неідентифікованих тіл військових поховали у Старобільську.

2 жовтня 2014 року у Старобільську відбулася панахида за загиблими бійцями 80-ї аеромобільної бригади. Голова Луганської ОДА Геннадій Москаль попросив на колінах у загиблих пробачення від української влади, йдеться у архівних матеріалах українських ЗМІ.

За зразками ДНК не виявлено співпадінь. Це додає рідним Михайла Підгайного оптимізму й віри в те, що хлопець живий і, можливо, знаходиться у полоні.

На жаль до цього часу будь-якої інформації, що пролила б світло на подальшу долю Михайла так і не вдалося дізнатися. Також невідомою залишається доля ще 17 військовослужбовців. Їхні рідні оббивають пороги міністерств, пишуть звернення до народних депутатів, президента, СБУ, Генеральному прокурору України.

За матеріалами розслідуванням подій, що мали місце 5 вересня 2014 року відкрито кримінальну справу.

Інформацію щодо пошуку зниклих, полонених та загиблих військовослужбовців направлено до Міжвідомчого центру допомоги у питаннях звільнення полонених, заручників та віднайдення зниклих безвісті при Службі безпеки України. На сьогодні це вся інформація.

Днями на сайті «Radio Svoboda» опубліковано дані про кількість зниклих та загиблих військовослужбовців за весь період проведення АТО. Цифри вражають: 804 зниклих безвісти, 350 осіб поховано як тимчасово неопізнані, 418 – ідентифіковані за результатами експертизи ДНК, 1671 тіло загиблих очікують на експертизу. Й щонайприкріше на рівні держави досі немає єдиного центру, що займався б долями таких військовослужбовців.

Для Галини Михайлівни залишається хіба єдине молити Бога й вірити, що її брат живий та не полишати спроб віднайти його. Галина Базарко вдячна усім за моральну підтримку та посильну допомогу, усім хто не залишається байдужим до долі її брата Михайла Підгайного. Жінка вдячна голові та працівникам Вербицької сільської ради за надану для її брата матеріальну допомогу (ці кошти сестра береже, щоб передати Михайлові) та найбільше вона дякує ходорівчаниену Ігорю Лозинському за те, що дбав про її брата та сьогодні не полишає спроб його відшукати.

Ми ж теж віримо, що незабаром Михайло повернеться до рідних живим.

Оксана ФРАНКІВ.

Фото з родинного архіву.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"