Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

З нагоди ювілею

28 липня, у день рівноапостольного князя Володимира, відзначив свій життєвий ювілей житель Журавна, учасник національно-визвольних змагань 40-50-х років, учасник бойових дій Михайло Іванович Коваль.

Привітали ювіляра із 90-річчям селищний голова Журавна Василь Вітер, голова районного осередку крайового братства УПА Василь Устрицький, помічник народного депутата України Андрія Кота Йосиф Сенюра. Щирі вітання поважному ювіляру передав і керівник агрофірми Андрій Кіндифора.

 

Михайло Іванович разом зі своєю дружиною Стефанією Матвіївною, донькою Ольгою та онуками радо прийняли гостей. Ділилися спогадами про пережиті роки, про просвітницьку та підпільну діяльність української молоді у Журавні, про виселення своїх родин (батько п. Стефанії Матвій Лагоцький за антирадянську пропаганду був засуджений на 10 років та виселений в Караганду. Повернувся до Ходорова, де в своїх родичів проживала його дружина. Про епізод із життя Матвія Лагоцького та звірства радянських окупантів описала свого часу Анна Гошко-Кіт у спогадах під назвою «Коні не винні») та про життя на спецпоселенні.

 

Саме там і пізнали один одного й згодом поєднали свої долі Михайло та Стефанія. «На краю міста Омська місцина називалася «Березовая роща», там селилося багато журавнівських, в основному були люди з Жидачівщини. «В тій «рощі» вся наша молодь зустрічалася, сходились, ділились новинами», - згадує з любов’ю ті часи Стефанія Матвіївна.

Відтоді все життя подружжя Ковалів прожило пліч-о-пліч, ділило і радість, і незгоди. Сьогодні теж на схилі віку туляться один до одного немов голубки, бо й нині є опорою один одному.

Незважаючи на свій доволі поважний вік та важкі перипетії прожитого життя (про це читайте далі), Михайло Іванович залишається таким же вимогливим до себе та рідних, надзвичайним життєлюбом, щирою та доброю людиною.

Рік за роком все далі й далі віддаляє нас від нашої живої історії – національно-визвольної війни 30-50-х років. Відходять один за одним наші краяни, які не з розповідей пам’ятають ті важкі роки, часи болю, втрат, боротьби й незгасимої надії на те, що Україна буде. У ті непрості часи пройшла їхня молодість. Як і тоді, так і сьогодні багато з них не шкодують, що свого часу вибрали шлях боротьби, що пішли в лави УПА, пішли боронити рідну землю від ворога. Завдяки їхній самопожертві ми живемо в Незалежній Україні й відтісняємо ворога вже на східних кордонах.

Радіє, що дочекався звільнення України, й житель смт. Журавна Михайло Іванович Коваль, який цьогоріч відзначає свій 90- річний ювілей! Багато випробувань випало на його долю, проте не нарікає, а дякує Богові за кожен новий день.

Михайло Іванович Коваль народився 28 липня 1925 року в с. Бортниках. Перебував у збройному підпіллі під псевдо «Чайка», був одним із тих, кому вдалося вирватися з важкого бою на Золотій Поляні.

Друкуємо спогади, свого часу записані самим Михайлом Івановичем.

«У 1942 році поступив у юнаки ОУН, а в 43-му - у кущову боївку УПА, провідником якої був «Вовк» із с. Підлісок. У боївці були хлопці із сусідніх сіл.

У 1945 році, коли вивозили людей в Сибір із Новосільців і Підлісок, була дана команда визволити людей від заслання. Ми під Сугровом зробили засідку на окраїні лісу, коли появилися фіри з людьми, «Вовк» дав ракету, зав’язався бій. Людей ми повернули додому, а в побитих енкаведистів забрали зброю і одяг.

Через короткий час після того бою «Вовк» повідомив, що «Гора» потребує поповнення. Ми ввечері вийшли. Дали нам провідника, і вночі прийшли в с. Жабокряки (сьогодні Квітневе). На другий день мене прикріпили до командира під псевдо «Богун». Він сказав, щоб ми ставали в три ряди до знимки, але я не пішов, бо фотографом був Петро Запотович із Ходорова, який був родом із мого села Бортник і котрий знав мене особисто. Вночі ми рушили на Волю Велику, Волю Малу. В лісі проходили вишкіл і визволяли людей від виселення».

У 1946 році прийшла естафета, й «Богун» сказав, щоб готувались, бо йдемо на Жабокряки. Коли ми прийшли, через деякий час по тому прийшло військо із Золотої Поляни. Всіх нас вишикували, перед нами виступив курінний (казали, що то «Яструб») і сказав так: «Хто місцевий, розходіться по своїх теренах, як можете конспіруйтеся, а коли буде приказ, ми всі зійдемось знову, бо москалі роблять генеральну облаву, лісом і полем йдуть танки, а чекісти один від одного через кожних 5 метрів». Всі пішли хто куди. Я пішов в с. Мелну, питаю, чи є де місце. Кажуть, що місця нема. Вернувся на хутір у Жабокряки до станичної і прошу її, щоб вона мене поселила на хуторі до «Фелікса», а вона каже, що там стільки людей, що нема чим дихати. Пішли в село. Тече потік, з обох боків корчі.

- Лізьте в корчі, вас видно не буде, - каже мені станична.

Я ж думаю, як сховаюся за корчі, з берега мене буде видно. Роздивився навкруги: від потоку під гору широка нива картоплі, гичка по коліна. Я пройшов по ряду метрів 150 від берега, вирив між рядами яму для свого зросту, гичкою прикрився, автомат, гранати при собі й задрімав. Коли чую: стріляють. Під лісом стоїть машина облавників, хлопці злазять з дерев - і на машину, а котрих побили, то кидають на кузов. Я лежу в картоплі (то була 11 година), чую стук - недалеко від мене пройшов солдат. Так я пролежав до вечора. Ввечері прийшов на хутір, а станична мене обнімає, питає, як я врятувався, бо хлопців побили. Сказав їй, що все бачив, бо був на горі в картоплі. До нас підійшов «Фелікс» і з ним ще двоє хлопців. Він спитав, куди думаю йти. Я сказав, що піду в Бортники.

- Дайте йому кур’єра, нехай добирається додому.

Мене відвели до Чорного Острова. То була субота. Я переночував, рано в неділю господиня дала поснідати вареників. Ми з господарем спожили, коли ж прибігає хлопчина й каже, що совіт іде, а я в хаті. В криївку вже пізно ховатися, господар дав драбину, і я поліз на стрих. Совіт пішов до стодоли, а потім сказав, щоб дати драбину. Лізе по мою душу, я встиг перевести свою зброю на один набій. Він підняв кришку і лізе вище, а мене не бачить. Нічого не лишалось як вистрелити.

Господиня каже втікати, бо недалеко гарнізон і мене можуть зловити. До іншої хати не наважувався проситись, бо нікого не знаю, боявся, що можуть продати. Вийшов на дорогу, що вела на Городище. Дорога високо, а внизу стежка. Я пішов тією стежкою низом. Навпроти їде підвода, а на ній 6 совітів. Я йду гонорово. Вони мені віддали честь і поїхали (на мені була форма старшого лейтенанта).

Прийшов у село Городище Королівське, питаю, як знайти станичного. Ніхто не хоче сказати. Після того, як одному з чоловіків розповів, хто я, він відвів мене до станичного. Мені розказали, що тут було 6 москалів. Я відповів, що зустрівся з ними на стежці. Ввечері дали мені кур’єра, і через Ходорів зайшли до Сугрова. У Сугрові переночував, звідти вже сам пішов до Бортник у боївку «Вовка».

Восени 1946 року енкаведисти їхали на облаву до Молодинчого. Ми засіли в Добрівлянському лісі, відкрили вогонь по машині. Почалась перестрілка, й раптом коло мене впала граната. Я її вхопив, відкинути низом не зміг, бо заважали кущі, підняв руку вгору, щоб кинути, а вона розірвалася просто над моєю головою… Що було далі, не пам’ятаю, отямився вже у криївці.

До мене привели двох лікарів, дали уколи й зробили перев’язку. Один лікар був із Молодинчого на прізвище Гес, псевдо «Адольф», другого я не знав. Той другий казав, що руку треба відрізати. «Адольф» не дозволив, сказавши: «Він молодий, а рука заживе». Перев’язку робили через день дві сестри з Підлісок і Бортник (одна з них Оксана Дубик, котра після ув’язнення проживає в Сколівському районі). Так я всю зиму пролежав у криївці (добити мене не хотіли, а стрілятися сам не мав як). З приходом весни почав вилазити на свіже повітря і сонце, щоб скоріше заживали рани. Коли почав ходити, тато забрав мене додому, бо вдома в стайні була криївка. І так переховувався, де довелося по криївках, сусідах і вдома, бо стріляти я вже не мав чим та й не міг.

11 жовтня 1947 року я ночував вдома, коли обступили нашу хату, щоб вивезти в Сибір. Мій брат Антін на псевдо «Зозуля» був в УПА СБ, брат Петро засуджений на 10 років, відбував покарання в Читі та Воркуті, сестра Катерина і брат Роман ночували в сусідів. Вдома був тільки я та батьки. Нас забрали з хати й з іншими, такими як ми. ешелоном повезли в Омськ.

З Омська з батьками я тікаю додому весною 1948 року. У Бортниках неможливо було перебувати. Батьків заарештували, а я поїхав у Бессарабію у Бєлград. Там перебував до грудня 1948 року.

Пізніше мене арештували і засудили особливою нарадою МВС за втечу з місця виселення за ст. 78 ЗУК УРСР на 3 роки позбавлення волі з подальшим перебуванням на спецпоселенні. Після відбування покарання мене відправили в Омськ, звідти звільнився у липні 1959 року. На той час мій батько вже помер в лагері, а мама була зі мною в Омську.

В 1960 році ми стали оформляти обмін квартир на Івано-Франківськ, оскільки у свою область не дозволяли повертатися. В обміні в Івано-Франківську нам відмовили, тоді спробували оформити в Калуші. Як оформив обмін, отримав у міськвиконкомі ордер, а коли прийшов прописуватись, то в нам відмовили і сказали вибратися через 24 години. Нами почав займатися Івано-Франківський відділ внутрішніх справ. Жили ми без прописки 9 місяців, на роботу без прописки влаштуватися не міг. Вже коли нас з дружиною прописали, стали ходити на роботу. Виховували двоє дітей. Почали відкладати гроші, щоб відкупити в Журавні хату, яку свого часу конфіскували в батьків моєї дружини. У 1975 році ми в колгоспу відкупили свою хату (за яку нам так і не компенсували грошей) і стали будувати вже свою нову, бо батьківська вже була дуже знищена. 1988 році ми перебралися з Калуша до Журавна, де й сьогодні проживаємо.

Я щасливий, що дожив до Дня Незалежності України, і не приховую свого минулого. В міру наших знань і можливостей доносимо до молоді нашу ідею і чин».

Сьогодні Михайло Іванович живе зі своєю люблячою дружиною в Журавні. Обоє вже потребують сторонньої допомоги, уваги й піклування. Дбає про них донька Ольга.

З нагоди уродин побратими Михайла Івановича, члени районного Братства УПА шлють найщиріші вітання ювіляру. Бажають йому міцного здоров’я, Божої ласки та мирного неба.

Нехай його служіння ідеї та чину надихає нові покоління до розбудови Незалежної України!

Оксана ФРАНКІВ.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"