Передплата друкованого видання на 2020 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Рільник зі знанням... іспанської

Друга світова кривавим катком прокотилася Україною. На жертовник молоха війни було принесено багато людських доль і галичан. Зокрема тільки з невеликого села Городища Королівського не повернулось до рідних домівок аж 17 жителів, які були мобілізовані у тодішнє радянське військо в основному у 1944-му році.

Серед тих, хто першим пізнав гіркоту війни, був житель згаданого вище населеного пункту Михайло Балук, бо саме на час початку другої світової служив у польському війську, брав участь в обороні Варшави (до речі, наприкінці свого життя отримував від вдячної Польщі спеціальну пенсію), згодом потрапив у полон. Він якось розповідав про те, що напередодні нападу Німеччини на СРСР брав участь разом з іншими військовополоненими війська польського у розвантажуванні збіжжя у Перемишлі, котре доставляли з Росії. «Ми бачили на власні очі, як німці готувалися до наступу. Було і цивільному зрозуміло: справа кількох годин, може, рахованих днів... А зі Союзу ще пригнали ешелон із зерном…», - якось розповідав він.

Серед тих, хто мав щастя повернутися зі світової бойні до рідних домівок, були Михайло Прохира, Петро Пшик, Андрій Юзьків... Саме про долю останнього хотілося б розповісти ширше, зважаючи на справді непересічну його долю, яка може бути ілюстрацією до минулого.

У військовому квитку Андрія Юзьківа, наскільки пригадують рідні і близькі, у «графі цивільний фах» було каліграфічно виведено спеціальним чорнилом «тушь черная» найбільш поширену професію чи не до кінця ХХ століття у конкретно взятому галицькому селі Городищі, яке до хрущовських реформ, як, звісна річ, і раніше, ще існувало з додатком Королівське, - «пахарь». Себто по-українськи - рільник.

Втім, це був особливий рільник: його руки знали не тільки чепіги плуга, віжки і батіг, але й перед Другою світовою - ресторанну тацю, поштивість перед завсідниками приватного закладу харчування у столиці Аргентини, вміння створити непересічну атмосферу вдячності тамтешньому клієнту, а згодом - ремінь карабіна, сошник гармати, і все те, що внесло у розмірений будень пересічного молодого чоловіка це осоружне слово «війна». Можливо, про його долю свого часу написали б черговий роман Хемінгуей чи Еріх Марія Ремарк... Але дороги письменників зі світовим ім’ям і мого героя ніколи не перетиналися. А шкода...

Тому коротко спробую розповісти цю одіссею звичайного сільського роботяги з вищезгаданого населеного пункту на Опіллі.

Його доля склалась так, що зумів відвідати півсвіту, скуштувати не один фунт лиха і, водночас, залишитись самим собою, сприймати кожен день, подарований Всевишнім, з вдячністю. Бо для нього швидше за все орієнтирами у повсякденному житті завжди були сторінки Біблії та Десять Божих заповідей.

Якщо хтось вважає, що масове «відкриття Америки» для галичан відбулося і у переносному, і у прямому значенні тільки в часі Незалежності України, то це буде, м’яко кажучи, вкрай хибна думка. З наших країв масово виїжджали за океан і в міжвоєнні роки ХХ століття. Щоправда, для цього склались певні передумови. Як вважає у своїй науковій роботі доктор історичних наук Степан Качараба, у той час «урядові кола Варшави прагнули будь-якою ціною максимально збільшити кількість поляків у регіоні, щоб таким чином зміцнити його “польський характер”. Значна роль у досягненні цієї мети відводилась еміграції, яка могла суттєво змінити кількісні показники українського та єврейського населення. У зв’язку з цим у Західній Україні було створено розгалужений еміграційний апарат, що мав всебічно сприяти переселенню українців і євреїв за океан. Уряд також санкціонував відкриття численних представництв мореплавних компаній, агенти яких безконтрольно і безкарно, на свій розсуд диктували умови еміграції західноукраїнському населенню». Тож, як стверджує дослідник, у міжвоєнний період і Західної України до Аргентини емігрувало майже 95 тисяч осіб. Як засвідчують статистичні дані, за масштабами еміграція населення західноукраїнських земель в аргентинському напрямку поступалася хіба що еміграції до Канади і то лише в 1926-1930 рр.»

У цей процес, судячи з усього, були втягнуті й жителі Городища-Королівського, сподіваючись знайти за океаном кращу долю та щедрий заробіток у вільноконвертованій валюті, яка згодом тим, хто повертався (а таких було небагато - до десяти відсотків), дозволяла на рідній землі закупити шмат грунту та підготувати стартовий майданчик для родинного осідку.

Саме так вчинив за панування Польщі на галицьких землях разом з небагатьма іншими відважними на такий крок і Андрій Юзьків (*1. ХІІ. 1904 - +7.VІ. 1994) - друга за ліком дитина у сім’ї Володимира та Анни Юзьківих. Першою був - Григорій, який воював у Першу світову під штандартами Австро-Угорщини, перебував у полоні в Італії, третьою - син Іван, четвертою - донька Марія). Очевидно, що довелось спродати якусь частку поля і за виручені кошти податися «світ за очі» у пошуках кращої долі.

Сьогодні достеменно невідомо, скільки зусиль і часу довелось потратити для подолання цієї відстані, щоб опинитись на землі, від якої чекали «марципанів». Але, судячи зі спогадів старожилів, молодим людям цілком вистачило коштів, щоб добратись в один з портів Франції. «Хто виїхав сам, хто - з родиною та дітьми, спродавши все майно. Щоб не загубитись у велелюдних портових французьких містах, зв’язували себе запасками, сорочками і отак вервечкою, не знаючи ні мови, ні хоч двох слів зв’язати в тих чужинецьких краях, ішли собі у безвість...».

Андрію Юзьківу не вистачило грошей на «шіфу», і тому він найнявся на кілька місяців роботи у одному з французьких портів. За той час вчив французьку... А що було робити, якщо хочеш вижити... А вже згодом, маючи змогу придбати шіф-карту, подався за океан. Як згодом згадував, якийсь час працював на прокладанні залізниці, згодом - на фермі, де розводили страусів, відтак перебрався у Буенос-Айрес, де найнявся на роботу в один з місцевих ресторанів, пройшовши шлях від посудомийника до швейцара.

До речі, про час перебування його на роботі у Буенос-Айресі засвідчує і фотографія, яку Андрій Юзьків (йому на той час було 30 літ від роду) вислав рідні в Городище: на фотознімку тодішньої фірми чи то майстра з фотосалону «Kolux» зазначена й дата знимкування - 19 травня 1934 року. Як і прізвища та імена ще трьох молодих людей, які перебували з ним: «Христос воскрес! Висилаю фотографію зі своїми товаришами: Лушпак Микола, Юзьків Андрій, Дмитрів Петро, Олійник Іван». До слова - всі вони - уродженці Городища Королівського. В одного з них у руці - газета «Українське слово», яка виходила в Аргентині для українських емігрантів з 15 січня 1928 року і була рупором тамтешнього українського культурного товариства «Просвіта». Отже, як бачимо, шукали кращої долі за океаном і інші жителі села у той час.

- Там теж були безробітні, - якось розповідав Андрій Юзьків у колі родини про пережите. - Але так видавалось, що ті злидарі не особливо й прагнули, як то кажуть, засукати рукава. У Буенос-Айресі зими у нашому розумінні майже не було... Бездомні зазвичай спали під мостами, раз у день харчувалися у благодійних кухнях, а хто був не лінивим, то міг постійно оновлювати свій гардероб - до приїзду сміттєвоза коло кожної садиби вивішували проходжені макентоші, сорочки, вбрання... Я мав змогу купувати пакет одноразових сорочок на щодень. А безробітний міг безкоштовно одягнутися у поношене з ніг до голови, якщо випередив ранковий приїзд сміттярів.

І все ж, як би не було добре у чужих краях, а додому тягнуло неймовірно.

Якось його батько Володимир, йдучи за плугом на своїй ниві на Пастівнику, побачив, що до нього наближається інтелігентно одягнений у макентоші якийсь пан. Мало хто міг іти із залізничної станції зі сторони Чорного Острова... «Може, зблудив і тепер хоче довідатися як вийти на гостинець», - вспокоювала думка. Аж за кілька метрів впізнав у паничі свого Андрія.

- Сину, а ти чого приїхав з добра на ті гризоти? - тільки й зумів зронити після щемливої зустрічі зі сльозами на очах батько.

Привезених з-за океану статків вистачило, щоб прикупити грунту та на ньому на самому краю північно-західної околиці Городища звести хату, обзавестись господарством. (До речі, ту садибу ледь не спалили енкаведисти-облавники під час чергового набігу на село у 1945 році. І, зрозуміло, привести в нову оселю дружину Анну з роду Гамкалів (до слова, Андрія Юзьківа рідна сестра Марія на той час уже перебувала замужем за рідним братом Анни - Іваном і жила в родинному гнізді Гамкалів).

А згодом всі плани зруйнували світові катаклізми: у 1939 році на галицькі землі прийшла радянська влада, до року часу «совітів» вигнали німці. Його не встигли тоді мобілізувати у «червоне» військо. Коли ж через три роки фронти покотили на захід і прийшли так звані другі «совіти», то постало перед відносно молодим чоловіком закономірне питання: як бути? Варіантів випадало принаймні три. Перший з них - працювати на своїй ще не околгоспненій землі і чекати з дня на день «запрошення» з райвійськкомату на фронт. Другий - перечекати без зброї лихоліття у криївках та схронах (такі у той час були в багатьох садибах). А третій - вступити у лави збройного підпілля і йти цією хресною дорогою до кінця, яким би трагічним цей шлях не був. Втім, хто тоді міг подумати про якийсь трагізм, якщо була впевненість: «Вже так, як було, - не буде...». Отож, два останніх варіанти видавались, як на перший погляд, більш привабливими. До всього ж ширилась серед жителів Городища-Королівського обнадійлива інформація з приводу того, що, мовляв, невдовзі переможці у війні (Радянський Союз і Америка), а до того йшло, неодмінно зіткнуться лобами і вимучений війною більшовицький колос неодмінно зляже, Америка, Англія докрутять йому в’язи... Тепер вже Україна не упустить свого шансу на незалежність - постане якщо не в обрисах передвоєнних кордонів, то, у крайньому випадку, в межах двадцятип’ятилітньої давності ЗУНР. І це буде неодмінно.

- Отже, для країни потрібне буде військо. Тому не варто молодими і здоровими людьми так необачно розкидатись... Тим паче, що очільники національного руху наводять серед великих політиків західного світу відповідні контакти, - говорили поміж себе сільські політикани. І ця звістка неабияк підбадьорювала, вселяла надію. Тому в пересічного жителя села вряди-годи виникала слушна думка: навіщо ж, як мовиться, пхати здорову голову під Євангеліє?..

На сімейній раді з цього приводу відбулася своєрідна дискусія. Дружина Анна наполягала: викопаймо в батьковій садибі криївку під старою грушею, і най чоловік не йде під кулі. А його сестра Марія, яка жила там зі своєю сім’єю, мала іншу думку: на нашій землі нині є багато фронтів і ще буде, а там, де неминуче заберуть, - один, але знаєш, що той, хто хоче тебе вбити, - спереду. І якщо Бог буде милостивим, то брата, може, й омине куля. А тут – хтозна-як то воно вийде, ще все - вилами по воді писано... Тим більше, що два рідні брати дружини Анни - Михайло та Дмитро Гамкали перебували на нелегальному становищі (Михайло таки безпосередньо був у лавах ОУН-УПА, а Дмитра війна застала у лавах червоної армії у Білорусії, де потрапив у оточення, а відтак - у полон, згодом, під час транспортування військовополонених у концтабір, втік з вагона на території Польщі та добрався пішки додому і тепер переховувався вже від «червоних», щоб вдруге не потрапити у м’ясорубку)... Можливо, ще одна думка закрадалась, яку кожен розумів, але ніхто вголос не озвучував: чи недостатньо двох чоловіків зі сім’ї, які ходили, м’яко кажучи, по лезу бритви, щоб ще третій потрапив у невизначеність... Тому на своєрідній сімейній раді шальки терезів перехилились у бік думки сестри Андрія Марії.

Вона згодом згадувала: «Я несла до кінця війни в душі свій хрест відповідальності і за брата, і за його дружину та дітей, бо одна сліпа куля могла зробити братову вдовою, а її дітей, моїх племінників, - сиротами... І переживала, що може настати той час, коли братова у розпуці скаже: «Якби Андрусь був би переховувався, то я б мала чоловіка, а діти - тата, а так - ти у всьому винна...». І тому чи не щовечора, як тільки випадала вільна хвилина, вона йшла під сільську церкву, вклякала на кам’яні сходи і щиро, забувши про все на світі, молилася, випрошуючи у Всевишнього щасливого повернення брата з фронту. Згодом, розказуючи мені про ті вечірні молитви перед закритими дверима церкви, завжди підводила до одного: «Запам’ятай собі назавжди, в якій би скруті не був, - молитва ломить жилізо». Так, її молитва таки оберегла від необачної кулі чи навіженого осколка Андрія Юзьківа. Брат повернувся додому живим і неушкодженим до дружини, дітей, родини. Але це буде згодом, аж через два роки...

А спочатку він був направлений у навчальний підрозділ, відтак - на фронт, воював при артилерії у кінній тязі. З військами дійшов під Берлін.

- На німецькій території нам старшини казали, щоб нічого не споживали з припасів, які були у полишених німцями будівлях, бо були непоодинокі випадки, коли в їжу підсипали отруту, - пригадував згодом Андрій Юзьків. - Але багато хто не міг втриматися від спокуси перекусити чогось смачнішого, ніж солдатська каша, яку доставляли зчаста із запізненням... Та якось оминуло лихо.

Згодом його з’єднання перекинули під Прагу придушувати останні вогнища спротиву німецької армії.

Та після салютів з приводу закінчення війни їх не одразу демобілізували. Принаймні його частину перекинули у Котовськ, що на Одещині, де видали нове обмундирування, шинелі, чоботи...

- О-го!.. Нас додому так борзо не відпустять, - сказав він якось односельчанину Петру Пшику, з яким був у одному підрозділі.

І не помилився: їх ешелонами повезли на схід, на війну з Японією. Тож місив кирзаками піски пустелі Гобі. Але у безпосередніх військових діях участі вже не встиг взяти - Японія капітулювала. Йому лиш довелось заступати в караул з охорони табору японських військовополонених.

- Я не курив тютюн, - зізнавався він мені, студенту факультету журналістики Львівського держуніверситету, якому у 1985-му році, незадовго до відзначення 40-ліття з часу повалення фашизму у Європі, дали практичне завдання - написати замальовку про колишнього фронтовика. - Але нам видавали цигарки, а я свою пайку, так, щоб ніхто не знав, у час мого чергування віддавав японцю за колючим дротом...

- За це ж могли покарати.., - допитував я колишнього фронтовика.

- Але то була б менша кара, ніж та, якщо б японець в час мого чергування втік чи зробив би якийсь інший вчинок, коли довелося б застосовувати зброю.

- А хіба, йдучи під Берлін, ви не стріляли? - запитував наївно я.

- Було по-всякому. Стріляв... Всі стріляли, всі кричали «ура!» І я кричав. Але намагався пускати кулі понад голови німців... Вони ж бо теж - люди...

Я не міг тоді достеменно відстежити крок за кроком шлях Андрія Юзьківа - лиш у загальних обрисах, те, що могла залишити пам’ять на той час уже доволі літньої людини, на яку нанесли свій відбиток повоєнні негаразди. Він лиш бідкався:

- Я би тобі все розказав: які ріки переходив, куди йшли... Я мав зі собою записник і туди все занотовував. Але коли приїхав з-під Японії до Львова, то на вокзалі кишіло злодіями. Не спам’ятався як вони вкрали в мене чемодан разом з тим нотисом. Я не знав, що у Львові стільки злодіїв по війні розплодилося... Приїхав додому в одній шинелі...

Ні, у повоєнні роки до вчорашніх рядових фронтовиків не ставились з особливим пієтетом, як нині. Сучасному поколінню достатньо прочитати повість російського письменника, фронтовика Віктора Астаф’єва «Прольотний гусь», щоб збагнути і відчути тодішні реалії. Не був винятком і Андрій Юзьків: спочатку працював на своїй ниві, допоки все до щенту не забрали у колгосп. А згодом ледь не потрапив за грати...

Мабуть, він не усвідомлював на той час, що «колективне» це ще не означає «моє», бо якось взяв з недавно околгоспненого свого жнивного поля два сніпки пшениці для кількох курей. А на його подвір’я саме в час курячої трапези завітали вгамувати спрагу уповноважені з райцентру, що був у той час в Ходорові. І забрали господаря у буцегарню в сусіднє містечко.

- Чесно зізнайся, що вкрав і підпиши протокол... Кара меншою буде!

- Я не крав, - стояв на своєму сполотнілий чоловік, відчуваючи, що реально запахло десятьма роками тюрми. - То, напевно, дитина принесла...

- Перевіримо

І таки перевірили, змусивши його п’ятирічну доньку Зеновію під час слідчого експерименту притягнути додому з урочища «Під гаєм» два сніпки пшениці. Йшла з-під гаю, навпростець, волочачи за собою тяжку як для дитини ношу, босі ноги колола стерня, але в долоньках міцно тримала перевесла... А збоку поволі шпацирував слідчий, позираючи з-під кашкета на муку дівчинки. Слідчий розумів: вона не витримає, втомиться і неодмінно скаже «Усе. Більше не можу». А це буде означати: ще один ворог народу, шкідник, «расхититель социалистической собственности» сяде за грати, а йому, слідчому, можливо, засвітить підвищення по службі - чого доброго й в область, у Дрогобич заберуть з тієї «діри». А в свідомості дитини були лиш слова сусідки: «Хто би і що б тобі не робив - кажи: то ти принесла додому ті сніпки. Ти сама... Не будеш говорити так, як тобі кажу - більше не будеш видіти тата. А як скажуть тобі притягнути їх з поля на ваше обійстя - тягни. Відпочивай по дорозі, але дотягни... Як би тобі не було тяжко» І дитина, вибиваючись зі сил, тамуючи біль у сколотих стернею босих ніг, це зробила.

Андрій Юзьків згодом аж чи не до виходу на заслужений відпочинок працював звичайним фірманом, чи то пак їздовим... А відтак дали йому більш «легшу» роботу - возити сільське молоко в Ходорів на маслозавод. Саме він в тому часі і став праобразом головного героя моєї першої новели «Дід Андрусь», яка побачила світ у армійській газеті Групи радянських військ у Німеччині «Советская Армия» у далекому 1979 році, де довелось свого часу служити. Він возив це сільське молоко до геть похилого віку. Еге ж, коні вже самі знали дорогу з молочарні на завод, а звідти - у зворотній бік, знали так достеменно її, що навіть самі зупинялись перед червоними семафорами, перед залізничним переїздом... Тому зчаста бувало, що їздовий в дорозі часто куняв. Та й вже вік його був достатньо поважним. Тому, порадившись в родині, «щось треба робити, бо не приведи, Господи, помре чоловік на фірі», зять «за могорич» бригадиру в одну з ночей забрав з пасовиська спутаних коней та відвів у сусідній відділок радгоспу, а тестю сказали: хтось вкрав, чи самі втекли... Старенький ще якийсь час зранку брався за батіг та йшов на ферму шукати своїх гнідих, а то ходив пасовищами за селом, запитуючи зустрічних людей чи не бачили бува пропажу... Але так і не знайшовши їх, заспокоївся. А згодом переніс ще одну травму у душі: відправив у інші світи дружинуАнну, яка трагічно загинула від обірваного краном дроту електропередач (вигнала зранку корову на ланцюгу на випас - спочатку худобина впала, а відтак і жінка, яка й не зрозуміла, що трапилось, вхопившись за металевий припон...). А ще через якийсь час і сам зліг та тихо відійшов за обрій до Міста праведних, залишивши по собі жмуток спогадів, які вилились у цю розповідь.

Ярослав Лижник,

член спілки журналістів України. с. Городище.


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"