Михайло Гнатів з с. Букавина нещодавно, 27 січня, відсвяткував свої 24 роки. Відсвяткував в окопах.

У січневі дні 2015 року українські військові обороняли 29-тий блокпост. Велися запеклі бої. Сепаратисти робили неодноразові спроби захопити стратегічне перехрестя, але щоразу їхній наступ «захлинався» від шквальних обстрілів у відповідь артилерії військових 24-тої механізованої бригади, ЗСУ, Національної гвардії. З боку терористів у наступ пішли навіть танки… Та мужність українських військових не дала ворогові захопити позиції на 29-тому блокпосту. Серед тих відчайдушно-відважних бійців 24-тої механізованої бригади був і наш краянин, житель с. Букавина, що на Ходорівщині, Михайло Гнатів.

Михайло сподівався, що його військова муштра закінчиться тими дев’ятьма місяцями строкової служби. Тому одразу після звільнення почав шукати роботу й незабаром таки знайшов на м’ясокомбінаті в Ходорові. Та не встиг хлопець й трьох місяців пропрацювати, як йому принесли повістку. Виявилось, що він більше потрібен державі на передовій, аніж у далекому тилу.

Як обов’язок сприйняв Михайло виклик до військового комісаріату. Незабаром вже проходив навчання у лавах 24-тої механізованої бригади.

- Навчання проходило у Яворів на полігоні, після - полігон у Верблянах. Навчали, готували до різних ситуацій. Найбільше, думаю, на війні знання приходять. Але ліпше б того взагалі не було.

1 листопада виїхали. Було різне - важче, краще… Спершу стали на позицію біля 25-того блокпоста. Тільки почали облаштовуватись, робити оборонні позиції, бліндажі, як через тиждень нас перекинули в інше місце.

Потім - на 29-тий блокпост (дорога Бахмутка, Донецьке, Світличне, Жолобок), там ще були хлопці з 14-того батальйону. Нас міняли почергово.

Якщо коротко - б’ють безбожно. Ми стріляємо, попадаємо. Але вони ж стріляють із житлових будинків. Переважно з Донецька. Знали, звідки стріляють, і стріляли по них. Команди не було йти в наступ.

Потім, пам’ятаю як зараз, двадцяте число було (20 січня), по рації передають, що 31-ший пост відступив під натиском танків біля Кримського. Всі зайняли оборону. Туман безбожний, нічого не видно. Дивишся - і нічого не бачиш. А танк чути. Він гуде страшно, на 5 км чути. Чуємо, що їде. По рації передають: «Тримати оборону!» З одного боку нас семеро зайняли свою оборону. Сидимо, чуємо, вже кулі свистять. За бліндажами поховалися, чуємо свист куль. По рації передають - піхота йде. Стріляємо, але ж нічого не видно, туман... Потім кажуть, що то з танка стріляють кулеметом. Вибіг на дорогу. Танка не було видно, вистрілив з гранатомета навмання, бо чую, що вже близько. Не знаю, чи попав. Побіг по інший снаряд, зарядив, вибіг знову. Вже бачив танк. Довго не цілився, бо танк наближався. Спереду попав, в нижню частину. Йому нічого. Тоді з танка вистрілили. Снаряд попав в установку, нас повідкидало. Слава Богу, нікого не зачепило, просто відкинуло ударною хвилею. Ми почали відступати на іншу позицію. З протитанкових засобів лише я мав боєприпаси на цій позиції. Ще мав один снаряд. Попав краще, але без толку. Почав теж відступати по окопах. Тоді наша артилерія вела обстріл. Ще хтось з наших вів вогонь по танку, але чи попав - не знаю.

На другий день сказали, що це танки Т-80, не дуже розбираюсь. Кажуть, його зупинити попаданням у передню чи бокову частини майже неможливо.

Крім того, що танки їхали, ще й міномети били. Одним словом, страшно було. Молився. Думав, що вже на іншому світі. Та то кожен так думав. Але вижив… Вижив, та й добре.

Але знаєте, найбільше зачіпає, що в новинах кажуть, що то «Донбас» (добровольчий батальйон) відбив 29-тий блокпост, а його там і близько не було. А в новинах передають, що якби не вони… Ми ж самі відбиваємо, своїми силами, відбиваємо як можемо.

Наступного дня (чи то на психіку так тиснуть) вони постійно зі своїх позицій включали той звук ревучого танка, той безбожний звук. А знаєте, на психіку діє. Всі хлопці з бліндажів виходять, бо команда «До бою!», і з мінометів б’ють. Так нас тримали в напрузі два дні, потім ми на це не куплялись. Ми втримали, 29-тий пост тримається.

Пізніше нас перекинули. Нас відсунули у тил до Новотошківки, хоча який там тил… Там бойовики обстрілювали мирне населення: будинки зруйновані, люди без рук, без ніг. Зачіпає найбільше те, що люди, які там живуть, впевнені, що то українська армія їх обстрілює, що то українці на них нападають…

У двадцятих числах лютого Михайло повертається у частину. Бо потрібно міняти інших хлопців. «Вони теж змучені, треба міняти», - з турботою в голосі каже 24-річний Михайло Гнатів.

За словами бійця, хлопцям на передовій потрібен одяг, тепле взуття, а ще більше - тепловізори чи хоча б прилади нічного бачення. Жидачівські волонтери В. Гаврон та Р. Романів передали Михайлові взуття та інші потрібні речі.

Оксана ФРАНКІВ.