Жидачівець Святослав Багрій за освітою юрист, працює у районному Центрі зайнятості, виховує разом із дружиною донечку. У серпні 2014 р. звернувся до військкомату за повісткою. «Так почалося моє армійське життя», - жартує.

- Що спонукало тебе на такий гідний чоловіка вчинок, ти ж не проходив строкової служби й міг уникнути мобілізації?

- Життя триває, а змін, яких так прагнули, не відбувається. Наша держава пережила важкий період у липні-серпні, коли тривали бойові дії на східному фронті. Хотілося щось зробити для наближення перемоги. Хотілося, щоб це все швидше закінчилося й почалися ті зміни, які відстоювали на Майдані, почати змінювати цю систему влади.

- Нещодавно при розмові з військовим комісаром він поскаржився, що в районі панує матріархат, що чоловіки ховаються за спідниці жінок…

- Я сказав своїй дружині, мамі вже тоді, коли нічого не можна було зробити, що виїжджаю у Яворів.

- Було багато сліз, розпачу?

- Не було на це часу, прийшов з роботи ввечері, а зранку вже виїзд, на сльози не лишалось часу, бо потрібно було збирати речі.

- Розкажи про перебування на полігоні, як проходила підготовка.

- На Спаса ми виїхали. Поки в цьому бардаку розібрались, хто і що, почались навчання. Проходили вони, скажу відверто, так собі: то спеціалістів бракувало, то людей набрали більше, ніж планувалось, принаймні я так зрозумів. Хто проявив ініціативу, хотів чогось навчитись, то навчився. Були такі, які махали рукою, мовляв, там всього навчимося.

- Яку військову спеціальність тобі як людині, яка не проходила строкової служби, довелось опановувати?

- Гранатометник. Для таких як я особливого вибору спеціальностей не було. Мене й ще одного хлопця зі Стрия направили на найпростішу спеціальність гранатометника СПГ-9.

Після того, як пройшли навчання, на початку вересня нас відправили у військову частину біля Мелітополя Запорізької області. Коли приїхали, якраз доукомплектовувалася рота, не вистачало кількох чоловік, і так я потрапив у оперативно-тактичну роту. Через кілька днів ми поїхали в Донецьку область.

Завдання у нас були різні. Часто доводилось переїжджати.

- Ваша рота брала участь у боях?

- У той час якраз почалося перемир’я. Ми стояли під Оленівкою, Докучаєвом, пізніше перекинули в район Пісків у с. Невельське, з боку аеропорту. Там стояли понад три тижні.

- У час перемир’я сепаратисти здійснювали по вас обстріли?

- Так. Ми ж відстрілювались вхолосту, і то лише тоді, коли були спроби наступу. Ми помітили цей маневр, сепаратисти, відчувши опір, одразу відступили. А так в більшості випадків нас обстрілювали.

Приїхали туди на початку жовтня й десь наприкінці місяця виїхали.

- Зараз вдома перебуваєш на ротації?

- Ні, ротацію у нас ще не проводять. Ми знаходимось у зоні ведення АТО, просто нас перевели глибше в тил поблизу Маріуполя і дають почергово відпустки.

- Які у тебе враження від східної України?

- Дороги там набагато кращі, ніж у нас, навіть, попри те, що там ціле літо тривали бої. Дороги ідеальні. А люди там живуть набагато бідніше, можливо, через менталітет. Не відчувається в облаштуванні господарства якогось затишку. Заробітна плата в них не менша від нашої, і робота є, а враження таке, що в них принцип життя: заробити - прожити, а далі якось буде.

- Спілкувалися з місцевими?

- Так. Чомусь вони раптово вирішили, що ми окупанти. І це буквально за якихось півроку. Більшість вважає себе українцями, що живуть в Україні, але запитують: «Що ви тут робите?» Зараз всі хочуть миру, а те, під ким їм бути, по великому рахунку для них не настільки важливо. Це враження від спілкування з тими, хто там залишився.

- Чому вони залишилися?

- Бо це їхня земля.

- А захищати вони її не хочуть?

- Захищати від кого? «Там же люди..», - кажуть вони. Одна бабуся до наших постів підходила, годувала, українською з нами говорила, а потім таке запитання: «Ну, хлопці, може б ви здалися?» Я кажу: «Бабусю, ви що таке кажете?». А вона мені: «Там же люди стоять». «А ми тоді хто?», - питаю. Ось такі в них уявлення. Багато хто хоче того самого, що й ми: фінансової, правової незалежності, більше прав на місцях. Але їх прагнення очолили зовсім інші. Тепер там переконані, що Росія їм хоче помогти, а ми всі вороги.

- У людей не виникає питання, що власне з приходом Росії вони отримали ці всі неприємності?

- Ні, у них не виникає. Якби не було нас, тоді б не було їх. Тобто те, що українська армія на українській землі, - це для них дивно.

- Працюють державні установи, школи?

- Там, де ідуть бойові дії, - ні. У сільській місцевості, де перебуває наша частина, практично немає молоді, усі виїхали. У Володарському районному центрі не було воєнних дій, там все працює. Заїжджали у Волноваху. Після стабілізації ситуації там вже поштові послуги надавалися, банки відновлювали роботу, почало життя налагоджуватися.

Розмовляв з чоловіком, він за Україну, але хоче, щоб все було так, як перше. Я кажу, що не хочу цього. Дуже здивувався. Кажу йому, що хочу жити краще, а не існувати. Таке враження, що у них немає розуміння того, що означає жити по-справжньому. У них заробив – прожив, заробив – прожив.

- Де працює більшість людей?

- Маріуполь – це індустріальне місто, на заводах працюють 20-25 тисяч працівників, в шахтах працюють, щоправда, багато шахт затоплено. Сільське господарство розвинене, всі поля обробляються.

Серед місцевих є люди, які допомагають, які хочуть змін. Коли ми проїжджали колоною через Запорізьку область, люди в кожному селі виходили, вітали, давали хто що міг. У місті, коли зупинялись на світлофорах, люди підходили, давали воду, хліб. На Донеччині теж виходили, але менше, враження таке, що люди боялися.

- Із забезпеченням армії ситуація змінилася у порівнянні з тим, як було в серпні й сьогодні?

- Коли ішов, нам дали форму, бушлат, берці. У частині ми нічого не отримували, мали те, що нам дали в Жидачеві волонтери, Володя Гаврон (бронежилет, каска, одяг). Пізніше теплий одяг також отримав від волонтерської групи, до якої входить Назар Татумир.

Допомагають і волинські волонтери, тому що наша частина відноситься до Волині. Харчування, одяг передають, тепловізор дали. З боку армії також дали афганського зразка ватні штани і тілогрійку, і в принципі все.

Аптечками забезпечили волонтери. Деякі хлопці, які брали участь у боях під Степанівкою, аптечки «віджали» у сепаратистів.

Зброя вся старих зразків, техніка теж стара. Деяку відремонтували після боїв, деяка ще досі стоїть на ремонті. Із заправкою проблем немає, є бензин, дизель.

- Отримав навики надання першої невідкладної допомоги?

- На Яворівському полігоні нам проводили курси рівненські волонтери, альфівці-медики. Також у частину приїжджали медики. Теоретично є навики. Були моменти, що потрібно було надавати допомогу, але це робили інші хлопці.

- Якби повернути час назад, ти знову б прийняв таке рішення?

- Дивишся телебачення й порівнюєш ситуацію, яку подають, з реальністю. Розумієш, що не все так погано. Багато розмов чуєш: «Чого йти в армію захищати інтереси Порошенка і його бізнесменів?». Поглядів багато є, і кожний сам вирішує йти чи ні, але якщо ти йдеш інтереси олігархів захищати – це одне, якщо свою землю – це зовсім інше. Якщо б не було наших хлопців у найскладніший період, ворог вже був би поблизу. Для мене краще бігати з автоматом, аніж вдома голіруч у трусах, коли вже не буде кому й чим захищатися.

Люди шукають де краще. Але потрібно усвідомити, що ми маємо свою державу, що її треба розбудовувати, щоб тут жити краще, а не шукати, не просити чужого хліба.

- Такі думки, як у тебе, часто чуєш чи все ж люди ладні віддати ворогу територію?

- Серед солдат, звідки б вони не були, немає такої думки, щоб комусь щось віддати. Найбільше виснажує оце чекання, невизначеність, хлопці хочуть бачити дії, відчувати підтримку. Коли спілкувався з хлопцями, які потрапили під обстріл поблизу Степанівки, коли вони задовго до штурму попереджали командування про координати ворога, про те, що готується напад, у відповідь лиш був наказ чекати. В результаті наших майже розгромили, й далі почали утворюватися ті котли, в яких загинуло стільки військових. Солдати готові стояти, обороняти свою державу. Такого, що «давайте віддамо їм Донбас, хай ним подавляться» - таких думок немає.

Звісно, й не все командування погане. Щодо нашого ротного, то завдяки його керівництву в нас досі не було «двохсотих», всі живі-здорові, всі на бойових постах. Є молоді офіцери, в яких зовсім інше бачення, ніж у кабінетних генералів.

- Коли ти повернувся додому у відпустку, чи відчув зміни у ставленні до себе?

- Так, відчув, зрештою сам змінився. Слава Богу, я не бачив тих жертв, які бачили хлопці в літній період, але зміни відбулися в моїй свідомості, в оточенні. Люди по-іншому до тебе ставляться, на вулиці зупиняють, розпитують, цікавляться.

Щодо змін у характері – став злішим, вимогливішим до себе й інших, зрозумів, що тим, хто не хоче нічого робити, не варто допомагати, бо хто народився рабом, він не зміниться. Там, на сході, мені шкода дітей і молодь, які заслуговують кращого майбутнього. А тих, хто цю ситуацію спровокував, то вони пожинають те, що посіяли. Багато хто втік, щоб врятувати своє життя, уникнути переслідувань, але вже час повертатися і ставати в оборону свого дому.

Святослав днями повертається до своїх бойових побратимів й далі стоятиме на захисті цілісності України, гідно виконуючи свій обов’язок.

Оксана ФРАНКІВ.