95-та Житомирська аеромобільна бригада, у якій служить і наш краянин, уродженець с. Руди Володимир Коцюба, минулого тижня звільнила бійців Нацгвардії 32-го блокпоста. Цей блокпост мало не охрестили новим Іловайськом…

За грамотно проведену спецоперацію бійців 95-тої бригади нагородили кількаденною відпусткою. Користуючись нагодою, зустрілась з безпосереднім учасником цієї спецоперації десантником Володимиром Коцюбою. Йому всього 25 років, але той життєвий досвід, який він вже пройшов, багато про що говорить.

- Спершу мене призвали у другу хвилю мобілізації. Направили на 10-денну підготовку. А потім пішло так, що хто хоче, може продовжити службу. Вирішив залишитись, тим більше, що дуже багато товаришів там.

- Підготовку проходили фахову?

- Для мене це нагадування, освіження, адже я до того чотири роки в армії прослужив і контракту, й строкову службу, тож це було оновлення навичок. У дійсності це була підготовка до тих умов війни, що зараз триває. Готували нас офіцери, які приїхали із зони ведення АТО.

- Із забезпеченням як виглядала справа?

- У моїй частині новий зразок української форми, старі зразки видали на підміну, так що нарікати не можу.

- На передовій відчутна підтримка волонтерів?

- Дуже відчутна. Ми без волонтерів як без рук. 80% - це все завдяки волонтерам. Дуже вдячний за їхню роботу.

- Що найбільше потрібно нашим хлопцям сьогодні?

- Зараз, звичайно, до зими підготувати теплі речі, взуття, утеплені спальні мішки.

- Індивідуальними аптечками забезпечені?

- З Києва волонтери нам на бригаду передали аптечки НАТівського зразка: джгут, бинти, кровоспинні засоби та інше. З обезболюючим знову ж таки волонтери допомагають.

- Від держави знову нічого?

- Видавали бушлати нового зразка, комплекти термобілизни. Але чи це від держави, чи від волонтерів - мені невідомо.

- Малюнки дитячі піднімають настрій?

- Дуже підбадьорюють, підносять настрій. Іноді трапляються кумедні історії. Так, учень 10-го класу писав: «Вибачаюсь за свій поганий почерк, я вже дуже давно не писав». У нас кожна кімната дитячими малюнками обвішана.

- Де дислокується ваша частина і які завдання доводиться виконувати?

- Ми дислокувались у м. Слов’янську, а сама специфіка нашої частини виїзна. Ми їдемо, відпрацьовуємо покладене завдання, за нами приїжджає якась інша частина чи Національна гвардія, і ми залишаємо це місце.

- Найскладніші бої, в яких довелося побувати?

- Найгірший бій, який був, – Савур-Могила. Це найважче. Тому що це був лише початок, неадаптована ситуація.

- Яке було ваше завдання?

- Її потрібно було взяти. Там було багато загиблих і поранених. Ми так і не змогли її взяти тому, що 3 км до російського кордону, й з території Росії по нас били, накривало «градом». Декілька заходів робили, але її так і не взяли. Вийти на неї не змогли, дуже великі втрати і людьми, і технікою, просто недоцільно було далі за неї боротися.

- Фактично вона залишилась на окупованій території?

- Так. Довкола цієї висотки всі населені пукти були наші, а висотка залишилась неприступною.

- Хто воює проти українських військових?

- Як найманців багато, так і регулярні війська російської армії й так звані «ДНР», «ЛНР», місцеві.

- Місцеві як воюють?

- Вони ненавчені. В основному їх залишають як гарматне м'ясо.

- Що українські військові можуть протиставити російській артилерії?

- На територію Росії ми відповісти не можемо, бо це буде вже відкрита агресія. Це початок війни України проти Росії. При тій кількості армії і її забезпеченості ми просто фізично не зможемо їх перемогти. А на території України - це вже наші артилеристи, які дають належну відповідь. Я в тому не сильний, бо не артилерист.

- Тобто, якщо б не вогнева підтримка з території Росії, українська армія відбила б терористів?

- Звісно, відбила б. Навіть якщо б не це «перемир’я» (за останні два місяці, за інформацією МЗС України, загинуло більше 100 українських військовослужбовців, близько 600 поранено. - Авт.), ми вже їх у дуже добре кільце взяли, можливо, їх би вже залишились одиниці.

- Вдається втримати територію, яку відвоювали? Чиє це завдання?

- У нас таких завдань немає, ми їх не виконуємо. Ми частина, яка йде вперед, яка робить зачистки, проводить рейди, прориває оточення. А відвойовані позиції утримують сухопутні війська, Національна гвардія, добровольчі батальйони, батальйони територіальної оборони. Це вже їхнє завдання. Ми для них робимо плацдарм, а далі вони вже тримають чи не тримають.

- Доводилось знову повертатися у відвойовані міста?

- Бували випадки, коли зайняли, залишили певним підрозділам, а їх за два дні звідти вибили. Доводилось повертатися.

- Як місцеве населення за півроку такого життя сприймає цю ситуацію?

- Неоднозначно. Коли є ми - вони за нас, а коли ми від’їжджаємо чи відступаємо, то вони вже автоматично починають допомагати ворогові.

- Дуже багато виїхало людей?

- Багато, дуже багато покинутих населених пунктів, особливо в селах, містечках, у містах не так помітно.

- Але ж на звільнені території люди повертаються?

- У таких містах як Слов’янськ, Краматорськ вже повністю мирне життя. Люди спокійно на роботу ходять. Повернулися майже всі, хто виїхав. Все працює, школи, садки.

- Особисто для тебе чим запам’ятається ця війна?

- Взагалі як війна вона ніколи не забудеться, багато друзів втрачено…

- Командуванням задоволені?

- У нас, якщо це командир частини (коли виїзд цілої частини) чи командир батальйону, він з нами на техніці, він з нами попереду. Це дуже підбадьорює, коли ти знаєш, що з тобою вище керівництво.

- Який стимул дає тобі силу воювати?

- Стимул простий: хочеться просто залишитись живим і щоб друзі залишились живими, а для цього не потрібно ховатися, а йти тільки вперед.

- Найбільша ваша перемога?

- Найбільша… Це прорив оточення до 32-го блокпоста під Луганськом. (Як повідомляли ЗМІ, усьому 32-му блокпосту висунули ультиматум: вийти зеленим коридором до 12:00. Інакше поїдуть на блокпост танками. Загалом нацгвардійці і десантники 80-ї аеромобільної бригади зафіксували біля Смілого 22 танки сепаратистів, два «гради», направлені в їхній бік, а також машину, повну протипіхотних мін. Усе поле навколо 32-го блокпоста сепаратисти замінували. Проти наших бійців стояли солдати псковського полку з Росії, сербські найманці, представники т.з. «всевеликого войска донского» і місцеві сепаратисти. Українські вояки не мали їжі, води та теплого одягу. Вперше за два тижні сепаратисти пропустили машину зі ста літрами води, а також дозволили провезти макарони. - Авт.).

- Можеш детальніше розповісти про цю операцію?

- Ми потрапили першого разу в засідку, потім відступили, перегрупувалися і зайшли з тилу, зробили дуже хорошу зачистку.

- Розповідали про те, що бойовики мінували «зелений коридор»?

- Так, вони мінували і робили це відкрито, не ховаючись. Це нам трохи перегородило шлях, але ми обійшли цю дорогу. Коридор пробили іншою дорогою.

- Власне, у повідомленнях ЗМІ йшлося лише про 80-тку...

- Наш командир частини, цю його політику підтримую, не допускає до нас журналістів. Тому що на передовій журналісти - це камера, це пряма ознака виявлення своїх позицій. Спецоперацію проводили ми разом із 80-тою аеромобільною бригадою.

- Які наслідки кількатижневого оточення 32-го блокпоста і, врешті, його звільнення?

- Втрат багато. З нашого підрозділу один загинув і шість осіб поранених.

- Після цієї спецоперації вас представлено до нагороди?

- За нагороду я не знаю. Відпустку надали. Все залежало від вислуги: мені вийшло 15 днів, комусь 24. У нас в частині старалися почергово бодай на 10 діб відпускати, тому, в принципі, кожний побував у відпустці.

Якщо подають до нагороди, то у нас особливо це не афішують. Багато таких випадків, що подають до нагороди, а документи не підписують у штабі АТО. Тому командир каже, щоб даремно не сподівались: пройде - то вручать, а ні - то душа не болить.

- Доводилось надавати першу медичну допомогу пораненим?

- Доводилось зупиняти кровотечу. Перетягнув джгутом, вколов обезболююче. Все, що я міг зробити, зробив, далі вже справа медиків. Не можемо заклинюватись на пораненому, бо можемо наразитись на ще більші жертви.

Намагаємось завжди забрати поранених, але не завжди є можливість. Бувають такі випадки, що немає можливості забрати, бо коли в людину потрапляє снаряд, там вже нема що «збирати».

- З вашої бригади є хтось у полоні?

- З нашої немає, принаймні такою інформацією не володію. Нашу бригаду заборонено брати в полон. Стояти до кінця, не здаватися, інакше в полоні буде ще гірше.

- Специфіка цієї війни, неоголошеної, зрадницької, підступної?

- Це більше інформаційна війна. Ми в інформаційному плані дуже багато програємо. У східних областях українського телебачення майже немає. В одному із сіл за 10 км від Росії спробували підключити телевізор. Українських каналів, крім одного, не знайшли, і той, коли починались новини, просто відключали.

- Брали у полон бойовиків «ЛНР»?

- Доводилось. В основному в полон потрапляють люди, яких ми називаємо «гарматне м'ясо». Люди неосмислені, вони навіть не знають, за що воюють. Коли його питаєш: «Скільки тобі платять?», він каже: «3 тисячі рублів». Кажемо: «Ти ж міг би бути якимось сторожем на полі і заробляв би 1200 грн, це більше ніж 3 тисячі рублів». Він же впевнений, що 3 тисячі рублів більше ніж 1200 грн.

- Спеців російських не доводилося брати?

- Спеців? Ні. Якщо доводилось у такий бій вступати, їх дотискається до кінця, бо це люди високого класу підготовки і в полон живими не здаються. Тим паче, досвід ведення бойових дій у них набагато більший, ніж у нас.

Невдовзі Володимир повернеться у свою частину й далі стоятиме на захисті нашої неньки-України. Він – справжній боєць і за характером, і за своєю суттю.

Одразу після повернення додому жидачівські волонтери забезпечили Володимира хорошим взуттям, теплими та необхідними речами.

Ми ж чекаємо його щасливого повернення додому. Бережи його, Господь!

Оксана ФРАНКІВ.